Ціна Донбасу і Криму

Сучасна Україна має тисячі проблем, але усі вони впираються у нашу війну на Сході, котра остаточно перейшла у стадію в’ялої шизофренії і про котру вже все менше можна сказати чогось членороздільного.

Наука до останнього часу була у великому боргу перед суспільством, так і не запропонувавши ніякого серйозного погляду на найбільший нинішній біль нашої держави.

Лише останніми місяцями ситуація почала змінюватися – якщо не на лінії розмежування, то бодай у теорії. Зокрема, Ужгородська філія Національного інституту стратегічних досліджень (С.Мітряєва) презентувала нову книжку “Донбас і Крим: ціна повернення” (474 с.). До її написання долучилося 76 працівників Інституту з цілої України на чолі з його директором академіком Володимиром Горбуліним, також використано матеріали 24 науковців Відділення економіки НАН України, тобто виходить рівно сто авторів. Одинадцять розділів колективної монографії – одинадцять поглядів на різні аспекти проблеми. Зрозуміло, що це тільки вершечок айсбергу порівняно з усіма науковими напрацюваннями, які поступають у владні кабінети. У тексті розкидано сотні афоризмів, наприклад:

“Політика так само цікава, як війна, але більш небезпечна. На війні можуть убити лише одного разу, а в політиці – безліч разів”.

Або: “Історія незалежної України… є лише новим часописом боротьби і єдності безпеки і свободи”.

Ще:

«Повернення Донбасу – це спринт, а Криму – стаєрська дистанція”.

І ще: “РФ попри весь свій глобальний військовий потенціал продемонструвала лише спроможність до диверсійної та пропагандистської діяльності, уникаючи повномасштабних бойових дій і відступаючи під час серйозного збройного конфлікту”. Не менш цікаві і концептуальні висновки, до яких прийшли автори.

Політика Заходу щодо країн СНД була двоїстою: з одного боку, підтримувалися демократичні трансформації, з іншого, усе це розглядалося через призму відносин з Росією. Вважалося, що вона теж еволюціонує в західному напрямку, але це виявилося грубою помилкою. Недооцінено диференціацію держав на пострадянському просторі, через що найбільш прозахідні Україна і Грузія розглядалися у зв’язці з азійськими країнами. Російсько-грузинська війна 2008 р. не отримала належної оцінки.

Між тим Росія, спираючись на ядерний статус, прагне глобального реваншу. Замість моделі світового порядку твориться модель керованого хаосу. Після невиконання Будапештських гарантій Україні за втрату нею ядерної зброї багато держав неофіційно схиляються до набуття ними ядерного статусу. Неконтрольоване розповсюдження зброї масового ураження та засобів її доставки є загрозою для всього світового порядку.

Механізми ООН по протидії агресії виявилися неефективними, особливо коли агресор – член Ради безпеки з правом вето. Тому побудову загальноєвропейської системи безпеки зірвано. ЄС загалом виявився не готовим прийняти нові реалії. Видатки на оборону в умовах кризи значно зменшилися (за винятком Польщі і Естонії). Тому ключовим партнером Україні нині є США.

На сьогодні в Криму 24 тисячі російських військових. Не виключено, що до 2017 р. їх стане 43 тисячі. Флот там налічує 28 одиниць, за шість років планується додати ще 30. У Донбасі під окупацією 14600 кв. км (27,4% Донецької і Луганської областей). На сьогодні загинуло 8000 громадян України, з яких 6000 – мирні мешканці. Маємо понад 1,5 млн. біженців. На кінець серпня 2015 р. російсько-терористичні війська налічували 45 тисяч осіб, 600 танків, 770 артилерійських систем.

На окупованих територіях та біля кордону діє понад 100 навчальних центрів, баз і курсів (10 у Криму, 50 у Донбасі). Також над Україною нависає російське угруповання у Придністров’ї. Всередині України діє потужна п’ята колона з політиків, чиновників, бізнесменів, громадських діячів. І все ж для Росії донбаський конфлікт обернувся з “маленької переможної війни” на стратегічний програш, що втягнув її у нову холодну війну і напівізоляцію. Гібридний метод виявлення війни, успішно випробуваний у Криму, виявився неефективним у Донбасі. Та й Криму, яким би потужним не здавалося російське угруповання, воно там залишається стратегічно вразливим, оскільки фактично не має тилу.

Вирішуючи питання повернення територій, автори цитують братів Стругацьких:

“Майбутнє – це ретельно знешкоджене нинішнє”.

Тобто нам доведеться багато чого змінити усередині власного суспільства, щоб це майбутнє настало і щоб у нашому майбутньому були Крим з Донбасом.

У книзі запропоновано цілий ряд конкретних стратегій для повернення обох територій. Усі вони впираються у кінцевому підсумку у глибокі внутрішні реформи на противагу тому “декоративно-прикладному мистецтву”, яке маємо на сьогодні. Завершується праця висновком, що без усілякого применшення ролі світової спільноти головну роботу по реінтеграції тимчасово окупованих територій доведеться здійснювати самій Україні.