І знову Україна на роздоріжжі, як і піввіку тому, - експерт.

Політолог проаналізував як події 50-річної давності вплинули на розвиток громадянського суспільства у сучасній Україні.

4 вересня – особлива дата в українському національному календарі. 50 років тому в цей день у Києві відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського.

Ключовою фігурою на тій акції став молодий поет Василь Стус, котрий перед сеансом закликав усіх присутніх встати на знак протесту проти серії політичних арештів, що прокотилися республікою того року. Ще рівно через 20 років, у ніч на 4 вересня Василь Стус загинув у карцері Пермської політичної зони, де відбував ув’язнення.

Обидві події з інтервалом у двадцять років сильно вплинули на ситуацію в Україні і загалом в СРСР. Перша відбулася на самому початку брежнєвського правління, коли режим ще тільки визначався, яким йому бути. Найбільш консервативні діячі (О.Шелепін, який тоді був сірим кардиналом за спиною Л.Брежнєва) виступали за повернення до сталінського курсу, за закручування гайок. Його підтримували і керівники численних силових структур, і багато ідеологів. Арешти в Україні 1965 р., власне, і були першою пробною кулею у цьому напрямку.

Протест у кінотеатрі при всій його локальності зірвав першу спробу наступу неосталіністів. Арешти в Україні хоч і не припинилися зовсім, але втратили системний характер. Наступна масова хвиля терору піднялася вже тільки 1972 року. Для цього виявилося достатньо однієї невеличкої і наполовину стихійної акції. Зрештою тоді і сам Леонід Брежнєв з його принципом «ні нашим, ні вашим» не був зацікавленим в аж надто різкому посиленні сталіністів, котрі явно підкопувалися під нього самого, розглядаючи його як проміжну, тимчасову фігуру. Тому-то у тій ситуації було достатньо навіть легкого протесту інтелігенції, а все ж було важливо, щоб він таки прозвучав.

Загибель Василя Стуса – подія нібито ще локальніша, але вона стала одним з кількох імпульсів, котрі зрушили цілу лавину, що врешті-решт поховала СРСР. Того року талановитий поет був висунутий на Нобелівську премію. Оскільки політичні міркування при присудженні цієї премії часто бали вирішальними в умовах холодної війни, то радянський в’язень сумління ставав фактично фаворитом преміального комітету. Для нового радянського керівництва така перспектива була максимально неприємною, оскільки привертала світову увагу до наявності у нас політичних в’язнів, відсутності демократичних свобод, інших політичних проблем. Єдино, що Нобелівська премія ніколи не вручається посмертно, тому кончина Стуса (найімовірніше, насильницька) виявилася дуже на часі. Та хоч питання про премію і було знято, трагедія набула не меншого світового резонансу. Михайло Горбачов мусив дати вказівку амністувати інших політв’язнів і відпускати їх на свободу. До початку 1988 р. переважна маса їх вийшла на волю, що значно радикалізувало суспільні рухи.

Обидві названі події сприяли становленню громадянського суспільства в Україні, формували культуру суспільного протесту. Без них не було би ні Революції на граніті 1990 р., ні Помаранчевої революції 2004 р., ні Революції гідності 2013-2014 р. Зараз Україна знов переживає украй непевні часи, вступає у чергову фазу турбулентності. Політикум на роздоріжжі, суспільні настрої – особливо невизначені.

Перспектива так званого третього (фактично – четвертого) Майдану вимальовується усе реальніше, хоча навряд чи це може радувати. Близькі місцеві вибори мали би випусти зайву пару і дещо втихомирити наростаючу політичну істерію. З іншого боку, за певних обставин вони можуть її, навпаки, підстьобнути. Нині Україна десь так само на роздоріжжі, як і піввіку тому.

Культура мирного громадянського протесту у нас 50 років тому тільки почала формуватися. Як показали криваві події цьогорічного 31 серпня під Верховною Радою, вона досі так і не сформована, хоча й украй потрібна. Навіть у не надто демократичному суспільстві влада все-таки сильно залежна від рядових громадян, особливо при певному збігові обставин. Події 1965 р. чітко це продемонстрували. Тим більше слід впливати на владу, яка декларує свою демократичність. Але формування політичної культури – процес дуже повільний, як і формування нашого чорнозему.

За матеріалами Нового Закарпаття