Закарпатський політолог про 24-ту річницю незалежності сучасної України.

Ніколи ще День незалежності не супроводжувався такими тривожними очікуваннями…

Ніколи ще День незалежності не супроводжувався такими тривожними очікуваннями. Навіть минулого року оптимізму було більше, адже українські війська успішно звільняли один населений пункт Донбасу за іншим. Проте в ніч з 24 на 25 серпня відбулося пряме вторгнення російських частин, що переломило ситуацію і призвело до нинішнього стану «ні миру, ні війни». Тепер ця дата постійно асоціюватиметься не тільки з ейфорією 1991-го, а й з поразкою 2014-го.

Власне, минулорічні і цьогорічні поразки і є наслідком незавершеності державотворчої революції 1991-го, політичної корупції і наплювательського ставлення мільйонів громадян до своєї держави, що дозволило перемагати на виборах відвертим бандитам. Потім вони і здійснили заколоти у Криму і Донбасі, які радо підтримав Кремль.

Десь чверть століття в Україні розбудовувалося дуже криміналізоване суспільство, в якому були тісно переплетені тіньовий бізнес, корумповане чиновництво, оборотні у погонах, продажні судді тощо. У кількох регіонах йому вдалося підім’яти під себе державу, через що і маємо нинішні проблеми.

У цьому головна причина того, чому Україна розвивається за зовсім іншими ритмами, ніж той десяток країн Центрально-Східної Європи, які постали 1918 р.: Польща, Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Румунія, Югославія, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. За два десятиліття, які вони мали до початку Другої Світової, кожна з них встигла відбутися як держава, зробити певні процеси незворотними. В України досі такої незворотності немає через нашу дуже специфічну соціальну структуру.

Правда, практично усі ті країни відбулися завдяки утвердженню у них авторитарних або й навіть тоталітарних режимів. Єдиним чітким винятком з того правила була Чехословаччина з її демократичними президентом Томашом Масариком, з-за плечей якого виглядали могутні США. Але цю державу і з’їли найпершою – її розчленування послужило прологом до Другої Світової війни. Очевидно, широкі параметри демократії можливі тільки у країнах, які вже відбулися, а на початкових етапах без авторитарних важелів не обійтися.

Схоже, що і для сучасної України немає іншої ради, ніж пройти через фазу авторитаризму. Власне, Україна уже ступала на цей шлях за Леоніда Кучми, але не змогла на ньому втриматися, тому всі неприємні випробування кучмівської доби виявилися марними і крізь них, можливо, доведеться пройти заново – тільки уже в значно гірших соціально-економічних умовах.

Віктор Ющенко допустив страшну усобицю у своєму найближчому оточенні, тому про продовження якогось поступального руху не могло бути і мови. Натомість Віктор Янукович максимально криміналізував державний організм, перетворив його на джерело особистого збагачення. Те, що в генах нашого суспільства було закладено від самого початку (принаймні, з перебудованого періоду), тепер просто вийшло на поверхню і максимально прискорилося. Держава поступово перетворювалася на організоване злочинне угруповання. Ясно, що довго так тривати не могло.

Нині Україна розбудовується знову як певний бізнесовий проект. Цим наша епоха нагадує кучмівську. Ідеться про чітко керовану з центру структуру, яка має забезпечувати власний збалансований бюджет. Правда, цю структуру ще й втягнуто у масштабне геополітичне протистояння, що тільки додає головного болю.
Події останніх двох років показали, що в Україні є досить значний відсоток громадян, які ненавидять цю державу і країну. Є значно більший відсоток тих, кому усе байдуже. Є і чималий відсоток патріотів. Усередині кожної з цих трьох груп теж є свої градації. І співвідношення між цим усім змінюється залежно від багатьох факторів. Якщо тих, хто реально, а не на словах, підтримує свою державу, стане менше 5%, держава приречена (власне, на це й розраховує Путін у своїй українській авантюрі). Поки до цього ще далеко, але тенденція саме в цьому напрямку.

Схоже, що найближчими роками роль держави у нас тільки зростатиме, бо саме по собі суспільство не декриміналізується. Для цього потрібна дуже сильна державна політика і тверда воля найвищого керівництва.

Сергій Федака для Нового Закарпаття