Поселення розташоване при автотрасі Мукачево—Чоп в 12 кілометрах на південний захід від райценту. Налічує 9078 жителів, має 2460 дворогосподарств. Славилося у всі...
Поселення розташоване при автотрасі Мукачево—Чоп в 12 кілометрах на південний захід від райценту. Налічує 9078 жителів, має 2460 дворогосподарств. Славилося у всі часи високими врожаями кукурудзи і було добре відоме не тільки на теренах області та України, але й у Москві й навіть за кордоном. Свого часу сюди навідувався сам керівник колишнього «великого і неподільного» Микита Хрущов. Звідси походять люди, які добре відомі не тільки в нашій державі, а й у світі. Про цікаву минувшину села та сьогодення — наша розповідь.До витоків
Село виникло дуже давно. Однак перші письмові згадки про нього датуються XV століттям. В 1566 році воно було повністю спустошене монголо-татарами, але не припинило свого існування. До кінця наступного століття майже все населення було закріпачене й належало власникам Мукачівського замку. Щодо своєї назви, то відомий у краї місцевий історик Федір Рубіш та його донька Валерія Рубіш-Чучвар, які досліджували й вивчали історію села, зазначають, що назва Великі Лучки походить від угорського слова «лучко» — болото. Бо саме на цьому місці у сиву давнину знаходилося величезне болото, угорською «нодь лучко». А переклад з угорської на українську й означає Великі Лучки. Були й інші гіпотези, однак вищезгадана є найаргументованішою.
Це село, як уже згадувалося, відоме тим, що тут здавна вирощують кукурудзу. Та майже нікому не відомо, звідки вона тут з’явилася. А завезли її сюди турки ще 1526 року, коли наш край потрапив у залежність від турецького султана Сулеймана, дружиною якого й була Настя Лісовська, відома усім Роксолана. У XVIII столітті на печатці сільської управи уже були зображені три стеблини кукурудзи.
У 1878 році у Великих Лучках було відкрито першу школу. Один учитель тоді навчав аж 160 дітей. А в 1907 році в селі почала діяти бібліотека, але вона обслуговувала дуже мізерну кількість читачів.
Перші колгоспні артілі були створені у 1947-му, а через два роки вони об’єдналися в укрупнений колгосп, який назвали іменем Леніна і який проіснував до початку 2000-х років. Він значив для селян дуже багато і дав трьох Героїв соціалістичної праці, одна з яких цього високого звання удостоювалася двічі. Цей колгосп був справжнім флагманом сільгоспвиробництва і мав навіть свою власну багатотиражну газету «Колгоспні вісті». У 1967 році відкрився плодоконсервний завод, який працював цілорічно. Був ще тут і малий винзавод.
ВОНИ ПРОСЛАВИЛИ СВОЄ СЕЛО
Першим, кого можна назвати вірним сином свого населеного пункту, був письменник Михайло Андрела, за псевдонімом Росвигівський. Він жив і працював у XVII столітті. У своїх творах картав панщину та уніатство. За це його у 1669 році вкинули у підвал Мукачівського замку. Селяни всім селом прийшли його визволяти за те, що відстоював їхні інтереси.
Другим відомим представником Великих Лучок був син сільського дяка Михайло Поп, який всюди підписувався під псевдонімом Лучкай. Саме цей великий подвижник нашого краю спільно з О.Духновичем, А.Павловичем та В.Довговичем багато зробив для збереження і зміцнення національної свідомості нашого народу. Зокрема, дуже відомою була написана ним граматика русинської мови, яка побачила світ у 1830 році. Неоціненним скарбом є також відомий твір вченого «Історія карпатських русинів».
Іншими відомими селянами стали двічі Герой соціалістичної праці Ганна Ладані та Герої соцпраці Юрій Рубіш і Марія Козар.
Прийом веде сільський голова Іван АНДРЕЙКО.
Навесні 1948 року в поле, де працювала ланка Ганни Ладані, прийшов бригадир Дмитро Волошин. Він приніс із собою газету. Скликавши усіх членів ланки, прочитав постанову партії і уряду, які зверталися до колгоспників вирощувати олійні культури, в яких була дуже велика потреба. І ось Ганна Михайлівна, відгукнувшись на цей клич, засіяла тоді соняшником перших 10 гектарів. Восени з цієї ділянки було зібрано 266 центнерів соняшнику. За це наступного року їй було присвоєне це високе звання. Тоді ж за високі врожаї вирощеної кукурудзи отримав його і Юрій Рубіш. Другою «Золотою зіркою» Ганна Михайлівна була нагороджена через 9 років. Пізніше такої нагоди була удостоєна й Марія Козар.
Не менш відомим став ще один великолучківець письменник Юрій Керекеш. І ось кілька років тому місцеві народні обранці вирішили назвати одну з нових вулиць іменем цього митця красного письменства.
ТУТ ЗАВЖДИ ЖИЛИ СПРАВЖНІ ҐАЗДИ
Це найбільше село Закарпаття вважалося заможним в усі часи. Місцеві газди добре вміли розпорядитися тим, що дано їм було самим Богом, – родючими грунтами та благодатним теплим кліматом. Звісно, що добробут досягався винятково кропіткою щоденною працею у полі. В селі я мав розмову з кількома людьми старшого покоління, які з ностальгією згадують радянські часи. «Навіть тоді, коли плата в колгоспі була натурою, люди жили ну якщо й не вельми заможно, то вже точно добре, — розповідає пенсіонерка пані Марія. — Посудіть самі, на один трудодень давали пшениці 2—3 кг та стільки ж картоплі, 10—12 кг кукурудзи, а в кінці року сім’я, де в колгоспі трудилося хоча б двоє осіб, отримувала, як мінімум, по 24 ц картоплі як процент. Зерна у людей були повні горища та комори, ним годували худобу. Молока було стільки, що його навіть не можна було реалізувати на ринку. Доводилося виливати свиням, м’ясо яких здавали на забійні пункти. Тоді роботу люди мали вдома. Виїжджали, правда, бригади на заробітки в Росію та східні регіони України. Та це не було масовим явищем, адже в селі цілорічно працювали колгоспні плодоконсервний та винний заводи.
Коментуючи нинішню патову ситуацію, яка склалася із вищезгаданими підприємствами, сільський голова Іван Андрейко зауважив: «Боляче нині дивитися на те, як перетворюються в руїни колишні наші місцеві флагмани консервного виробництва. Та що вдієш? Запустити їх уже неможливо, бо сьогодні зі свічкою у білий день не знайдеш інвестора, котрий би погодився вкласти у них гроші. А на це потрібні шалені кошти!».
А що ж нині? Чим займаються селяни, як живуть? «Добрі газди мають повні комори й тепер. Не порожньо в них і у хлівах, — зауважила моя співрозмовниця баба Марія. — Звісно, що коли належно трудишся, то відповідно й маєш. Однак роботи в селі для молодого покоління немає зовсім, бо зайняті тільки подеякі механізатори та тваринники».
В райцентрі трудяться здебільшого тільки медичні працівники – лікарі, медсестри та санітарки. Решта населення виїжджає на заробітки. З інших регіонів нашого краю велика дещиця чоловіків працює на будовах у Чехії, а ось великолучанські представники сильної статі здебільшого трудяться в Росії – вони у Калінінградській області зводять об’єкти майбутнього європейського чемпіонату з футболу.
На базі колишнього колгоспу імені Леніна нині існує чимало дрібних сільгоспвиробників. Найбільшим є «Агро-Лучки», яке об’єднує 1780 паїв. Ним керує потомствений і грамотний аграрій Володимир Федак. Це СГП вирощує зернові на насіння, сіє ріпак, соняшник та кукурудзу. Є ще два товариства з обмеженою відповідальністю — «Фермер» і «Телеки» та три фермерські господарства — «Агро-Мікс», «Брижак» та «Інтеграл», однак ці сільгосппідприємства об’єднують порівняно невелику кількість паїв. У селі є ще один крупний сільгоспвиробник «РЕВС», який утримує 2200 голів свиней.
116 жінок із Великих Лучок та довколишніх населених пунктів мають роботу на місцевому спільному австрійсько-українському підприємстві «Кіарі-Фешіон». Тут шиють найрізноманітніші штани та інші вироби, в які одягаються європейські модниці. Вироби, зшиті тут, в українських магазинах ви не знайдете. Ще кілька подібних невеличких підприємств хоча б частково полегшили кризу безробіття. Та де знайти тих інвесторів, коли від еконономічних негараздів потерпає вся Європа?! А саме на неї й була надія.
Колись місцеве сільське споживче товариство процвітало. Нині для нього настали не найкращі часи. Та все ж воно якось витримує конкуренцію із місцевими майже чотирма десятками приватних підприємців. Великою поміччю для торгівлі є ринок, який працює щовівторка та щочетверга. У ці дні сюди стікається чимало люду з довколишніх населених пунктів.
МІСЦЕВА ПЕРЛИНА — БУДИНОК КУЛЬТУРИ ВОЛАЄ «SOS»
На території Великих Лучок діють дві школи – І—ІІІ ступенів та дев’ятирічка. У середній школі нині навчається 928, а у дев’ятирічці – 190 учнів. Є й два дитячих дошкільних заклади на 205 та на 100 місць. «Щоб оптимізувати витрати на опалення обох дитсадків, — розповідає сільський голова Іван Андрейко, — ми вирішили поміняти вікна на енергозберігаючі. А крім того в меншому ДНЗ уже зроблено капітальний ремонт покрівлі. Мінятимемо дах і в іншому. Хочу також зауважити, що за кошти від виграного європейського гранту в більшому ДНЗ цьогоріч планується встановити гаряче водопостачання від сонячних батарей. Це зекономить нам витрати та дасть більше зручностей для наших найменших сільських жителів».
У центрі села я зустрічав дітей зі скрипками, гітарами та іншими музичними інструментами. Місцева жителька пані Олена не без гордості пояснила, що тут діє одна з найбільших у районі шкіл мистецтв. «Маєме серенчу, — зазначила моя співрозмовниця, — бо не треба нашим дітям в Мукачево їздити. Та й учителі у нас дуже фахові». Ще одна приємна новина для молоді, яка займається спортом. З Мукачівської ДЮСШ виділено одного тренера, який тренуватиме місцевих юнаків та дівчат. Гроші на це виділяє райдержадміністрація. Треба сказати, що тут є де тренуватися, бо сільський стадіон знаходиться у вельми доброму стані, має синтетичне покриття. У кабінеті сільського голови я налічив 22 кубки. Виявляється, це результат перемог великолучківських спортсменів на змаганнях та спартакіадах. У селі є зареєстрована футбольна команда. Якимись особливими успіхами вона похвалитися не може, хоча, як мовиться, й задніх не пасе.
Сільська рада у Великих Лучках дотаційна. Своїх коштів має мізер, тому доводиться чекати фінансування з державного бюджету. Доволі жалюгідний вигляд має сьогодні колись процвітаючий Будинок культури. Гарна двоповерхова споруда у центрі мала б бути окрасою такого великого населеного пункту, та вона стоїть обшарпана зусібіч. Як запевнив бирів Іван Дмитрович, сесія сільради уже прийняла рішення про виділення коштів на оновлення штукатурки цього закладу, і вже найближчим часом цей осередок культури очікує ремонт. Крім Будинку культури, в селі є ще один діючий клуб, наявні також дві бібліотеки. Однак, на жаль, ні в одній з них досі немає жодного комп’ютера.
Ще з радянських часів у селі діяла дільнична лікарня. Є вона й зараз, до речі, у доволі непоганому стані. Тут одночасно мають змогу лікуватися 35 хворих. Звісно, що є й амбулаторія загальної практики сімейної медицини, де жителі села мають змогу отримувати медичну допомогу на так званому первинному рівні.
ВІРУЮ В ЄДИНОГО БОГА…
Саме так гласить Символ віри. Однак насправді в одного й того самого Творця Неба і Землі вірять по-різному. Не оминула ця гірка чаша й жителів Великих Лучок. «У нас зареєстровано сім конфесій, — провадить далі пан Андрейко. — І, що характерно, кожна із них має свою культову споруду. Та на одній із конфесій, а саме ЄХБ (євангельські християни-баптисти), хотів би зупинитися більш докладно. Представники цієї конфесії – найзаможніші у селі газди. Вони мають прекрасні сучасні будинки з євроремонтами, легкові автомобілі, трактори та інший сільгоспреманент.
Та добра дещиця цих людей виїжджає на постійне місце проживання в США. Я ніяк не міг збагнути, чому люди, котрі не бідують в Україні, полишають роками нажите важкою працею майно і їдуть так далеко у світ. І їхня відповідь мене шокувала. Виявляється, втікають від сьогоднішньої нестабільності у державі і бажання забезпечити своїм дітям прекрасне майбутнє. Причому, багато із тих, що вже виїхали, мріють повернутися додому. Дітей залишити в Америці, а самим прийти помирати у рідне село.
І таких чимало. Ще однією характерною особливістю цієї конфесії є їхня могутня єдність. Віруючі ЄХБ вміють постояти одне за одного, допомогти ближньому в скрутну хвилину. Вони напрочуд роботящі й не вживають спиртних напоїв. Мабуть, це і є запорукою їхньої заможності».
Віталій ПУМПИНЕЦЬ, газета «Новини Закарпаття»