На Рахівщині вівчарі продовжують дідівське ремесло
Не гроші заробити, а ремесло зберегти. Саме так можна охарактеризувати сучасне вівчарство. В умовах, коли держава не підтримує тваринників, вівчарі самотужки,...
Як тільки овець зігнали з полонин – робота з ними не припиняється ні на день. Тепер їх тримають поблизу села у спеціально відведених місцях, де вони, як і влітку продовжують пастися, аж до настання холодів. Головний над отарою, та власник більше сотні овець – Іван Варга, продовжує справу батька, яку колись той перейняв від свого. В отарі, що пасеться на околицях Водиці понад 300 овець і стільки ж кіз.
Доглядають за ними молоді хлопці, які вибрали цю роботу, щоб залишитися вдома і не йти в світ за очі на заробітки. Але й тут їм доводиться не солодко. Роботи з вівцями завжди вистачає. Найпростіше, кажуть вівчарі, коли вони пасуться, тоді більше роботи у собак, які краще за людину тримають тварин у купі. Двічі, а то й тричі на день – овець зганяють в кашиці, де їх доять. На кожну сотню – один вівчар, якому потрібно близько двох годин. Заодно перевіряють чи здорова тварина. Поки старші зайняті, наймолодший в отарі дивиться за ватрою, рубає дрова та тримає в чистоті колибу. А також готує ємності для молока, в яких і готуватимуть вурду та бринзу.
В кожного вівчаря свій рецепт їх приготування, а от приладдя та техніка не змінюються віками. На багатий, як кажуть, врожай бринзи восени не варто сподіватися. З цілої отари можна отримати 10-15 кілограмів сиру, який роздають власникам овець відповідно до їх кількості. Щодо заробітку, зізнаються вівчарі – то тваринництво, аж ніяк не прибуткова справа. Тримати овець вдома – швидше данина традиції, як спосіб заробітку. Та вівчарі не перестають сподіватися, що в скорому часі вони зможуть забезпечувати свої родини з власного господарства.
М-студіо