Закарпатське село Плав’є відзначило храмове свято (ФОТО)

Негода, яка домінувала тижнями, взяла передих, аби селянам святкувалося без плащів, парасоль і громовиць.

Урочиста служба Божа у Свято-Вознесенській православній церкві цього передгірського села, величне калатання дзвонів, що мовби голосами із неба лунали понад гори-доли того четвергового дообіддя, засвідчили: традиції нашого народу міцні та невмирущі, вони живуть й існуватимуть ще довго-довго.

Про престольне свято. Село Плав‘є – один із тих населених пунктів Свалявщини, де позаминулого четверга (у неділю також) в душах людей панував особливий настрій: тут відзначали Вознесіння Господнє – храмове свято (такі ж масові заходи мирян відбулися у Неліпині, Березниках тощо). Здавалося, що задля того, аби у цьому невеличкому селі престольний празник пройшов яскраво, весело, потішно, людно, себто відповідно до усталених норм і звичаїв, того дня і хмари на небі трохи розступилися, і сонце припікало сильніше, аніж зазвичай. Словом, негода, яка домінувала тижнями, взяла передих, аби мешканцям Плав‘я святкувалося без плащів, парасоль і громовиць. Тож до прикрашеного ззовні та всередині храму, що височіє на сільському бережку, вже зрання прошкувала плав‘янська челядь і гості з довколишніх поселень: родичі, друзі, знайомі, приятелі. Проповідь на парадній церковній церемонії дуже красиво, сильно, милозвучно, приємно для слуху виголосив священник Михайло Туряниця, який тут слово Боже пропагує уже 14 років. Парафіяни відгукуються про нього добре, говорять, що молодий, начитаний та приємний у спілкуванні духівник. Та й цього дня він із колегами-попами був одягнутий у яскраві білі шати. До пари йому також матушка Антоніна. Додамо: він є уродженцем Неліпина, а вона із Уклина, де релігійні празники також у особливій пошані. Виховують трьох дітей: 15-річного Михайлика та молодших Антонія й Олександра. Найстаршому уже придбали сучасний сенсорний телефон, який фотографує, тож він і є автором цих гарних світлин. Між іншим, село Плав‘є стало для них уже рідним. Тутешні прихожани ділилися своїми міркуваннями з приводу храмового свята, найперше раділи, що до церкви прийшло їх так багато, у тому числі бадьорі, процесії зі співами з Дусина, Лопушанки, Стройна, Малої Мартинки, Тибави. А ось із Росош «відрядили» дяка Василя Миговича. Справа в тому, що того святкового четверга вірники цього села урочистою ходою, та ще й із іконами та хоругвами попрямували у Березники, де також громада на Вознесіння відзначала престольне свято.

Про піввіковий спогад.  У Плав‘ї, в такому колоритному, самобутньому, ошатному, неповторному природною красою, привітному людськими душами селі здавна масштабно відзначають Вознесіння Господнє – цього дня Христос вознісся на небеса, тож ним фактично завершуються Великодні свята. Тут варто нагадати, що четвер став останнім днем, коли вітаються "Христо Воскрес", віднині – "Слава Ісусу Христу". І рівно аж на цілих півроку – до Різдва. У кожній плав‘янській сім‘ї з нетерпінням чекають цей червневий престольний празник, бо знають, що до багатьох родин з‘їдуться всі, хто десь працює чи перебуває у командировці. З такої нагоди прибудуть родичі та близькі, гості й особи, з якими не бачилися давно. Одні радо навідаються з сусідніх сіл, бо це недалечко, але дехто приїде здаля – навіть із неблизьких районів. І тоді за святковим столом розпочнуться трапези, де неодмінно прозвучить молитва, відтак пролунають побажання й надалі жити при здоров‘ї, в мирі та добрі. А опісля гостелюбні ґазди запросять підняти чарку: за здоров‘я тих, хто до цього світлого дня дожив, хто доклав зусиль, аби на столі був хліб і до хліба. І поправді, тут у переддень гостини варилося, пеклося, жарилося, на столи ґаздиньками викладалося все, від чого горлом аж слина тече. Автор цих рядків також пригадує, з яким чуттєвим прагненням, неабиякою дитячою жаготою півстоліття тому ми ходили в гості до плав‘янських родичів, які тут мешкали по няньовій лінії. Сільське подружжя Люба та Василь Метеньки, а також Іван Ганькулич, інші мешканці, яким "під" чи "за" шістдесят, тямлять трьох братів Миговичів – Федора, Івана та Семена (без правої руки), де ми зупинялися для скромної гулянки. То були добрі та поважні родичі моєї бабусі Марії, народжені на початку минулого або ж наприкінці позаминулого століть. А ще: богомольні, трудолюбиві, не уявляли свого життя без недільної молитви у храмі. Їх уже давно немає на білому світі, замість їхніх старих хатинок постали сучасні будинки, де живуть онуки та правнуки. Переконаний: якби завітав у це село, то неодмінно звучало б "дякуємо, що прийшов", "сідай та посидь", "наллємо, вип‘ємо, згадаємо, помріємо…»

І насамкінець. Звісно, здоров‘я вже не те, що було колись, але я не відпирався б. Перехилити за Вознесіння – сам Бог велів. А вищеназвані просьби, запросини у четвер (а подекуди у неділю) вимовлялися у Плав‘ю часто. І не дивно, бо кожен мешканець цього причепуреного села хотів зустріти візитера якнайкраще, якомога ліпше його обслужити-поуважати. А відтак показати, на що здатен, з яким позитивом прийшов до цього найголовнішого у сільському храмі богослужіння. Подвір‘я, оселі, вулиці наряджалися, люди у найновіше одягалися, на території церкви діяла міні-ярмарка, де можна було купити давно забуті, але улюблені з минулих епох медівники, лизала, пацьорки. Тут найбільше крутитися дітки. Так само було й колись, у пору мого дитинства і юності – різниця тільки в тому, що тоді до села, де вирувало храмове свято, подарунки везли на підводах, а нині уже всі пересуваються на автомашинах. Та, попри усе, це християнське свято живе та вирує, зміцнює віру на краще майбутнє, утверджує надію на блаженні діла, дарує оптимізм, формує позитив. Цих істин, до речі, так не вистачає всім нам сьогодні. Будемо сподіватися, що ситуація зміниться, у чому переконані молоді плав‘яни, чарівна учителька місцевої школи Анічка Левко у тому числі, діти й онуки тих, хто формує нині кістяк, сьогодення цього чудового свалявського села.  

Іван Нагірняк

Нагадаємо, у Колочаві всіх охочих пригощали традиційною стравою горян — ріплянкою