Французький настрій однієї родини з села Росоші на Закарпатті (ФОТО)

Вселила цей настрій господиня, яка повернулася з найкрасивішої європейської столиці.

Закарпаття є областю настільки колоритною та самобутньою, що кожен її низинний чи передгірський регіон, не кажучи про райони, території, населені пункти, мають свої особливості, атрибути, характерні штрихи й ознаки, специфіку, символи, окремішності тощо. Сказане стосується не тільки діалекту, бесіди, народних традицій, вірувань, але й інших чисто життєвих нюансів, які притаманні нашому прикордонному краю. У кожному селі, селищі, місті – свої слівце, наріччя, правила, реквізити, герби, логотипи, паролі, печаті, девізи тощо. По-своєму розмовляють, співають, гуляють весілля, нешаблонно відзначають важливі дати, події, навіть сир готують чи картоплю печуть по-різному. На шпорі, у печі, на грани. Ще й називають їх крумплями, булями, ріпою, бараболею, картошкою, бульбою тощо. Також своєрідно куховарять, самогонку варять, горілку п‘ють одні з маленьких келишків, а подекуди з гранчаків. І першим добре, і другим: одні можуть з пляшкою оковитої сидіти цілу ніч, а інші кайф зловлять миттєво.

До того ж усім відомо, що кожен закарпатський регіон своєрідний у бізнесі, не так, як усі інші у країні, ми навіть займаємося політикою, голосуємо, як кажуть, на свій кшталт. У наших краян – свої рейтинги серед кумирів, свої "божки" у верхах. Взяти, для прикладу, виробничо-економічну тему. На мапі є села, які традиційно мають домашнє підприємництво: виноробство на Берегівщині, арданівське чи білківське самогоноваріння, новодавидківські хріняші, зелений, лижний туризм у Міжгірському або Хустському районах, килимарство у гірській місцевості Тячівщини, Рахівщини, віники, раннє картоплярство у В. Доброні, кошики у Ізі, гуні в Ізках, Річці тощо. Цей перелік можна продовжувати, хоча навіть заробітчанство має свої характерні риси та неписані закони. Приміром, є села, звідки традиційно їздять на заробітки у Росію, Чехію, Словаччину, Польщу, Швецію, Італію, Англію, у тому числі за океан – у Канаду, Америку, Бразилію, Аргентину. Буває, що у світ за очі подаються цілими сім‘ями, бригадами, вулицями, мікрорайонами тощо. Вдома – діти з батьками, дідусями чи бабусями. До цього способу життя вже звикли у багатьох закарпатських родинах.

Зокрема, у селі Росоші на Свалявщині уже хтозна скільки років тому облюбували низку країн ЄС, аристократичну Францію у тому числі. На сьогодні, кажучи образно, «наші» її будують, ремонтують, реставрують, фарбують, перекривають, обслуговують, підмітають, прикрашають, працюють нарівні (а може й краще) із їхніми Мішелями та П‘єрами водіями, мебльовиками, у харчевнях, побуті, збирають урожай у аграрній сфері, виноградарстві насамперед тощо. Якось із Закарпаття у цю країну спершу поїхали всього кілька осіб, так би мовити, на «розвідку». Шляхом розпитування, спостереження, збором й аналізом відомостей, вони довідувалися, де краще влаштуватися працювати, де ліпше платять, де привабливіші умови тощо. І осіли у кількох містах, у Парижі, Лілі, Ліоні тощо. А нині уже десятки сельчан зі Свалявщини, інших районів знайшли собі нормальну роботу, мають хліб і до хліба. Можливо, що важкувато, зате дістають пристойні гроші. Вистачає їх і для себе, і для родини, яка залишилися вдома – на ґаздівстві. І це добре, що є кому підтримувати життєдіяльність у оселі, приглянути за дітьми, обійстям тощо.

Дуже багато цікавого про Францію свого часу розповідали поет-перекладач Іван Петровцій (на сьогодні покійний), відомий український письменник Мирослав Дочинець, мій добрий приятель Петро Феськов й інші. А ось днями дуже цікавими спостереженнями поділилися молоденькі, зате чарівні росошанки Ніколь і Христина Поповичі, їхня мати та бабуся. Був би вдома їхній батько Іван – теж не поскупився б на розповіді про французів, про одну з найкрасивіших столиць світу Париж, про Ейфелеву вежу та собор Нотр Дам, інші цікаві місця цієї країни. Юні закарпатки про цю державу можуть розказати краще, аніж досвідчений француз-екскурсовод. Як і дотепер, уродженці краю, свалявчани у тому числі, активно, завзято, наполегливо торують стежки до цієї країни – землі старих традицій, культури, літератури, музики й інших видів мистецтва. Сказати важко, що позначилося на цьому великому «французькому поході» із передгірських сіл на Свалявщині? Але прийнято вважати, що такому процесу найперше сприяли політичні переміни: реформація суспільства насамперед, бо народ уже вільно, по-демократичному дихав і міг їздити будь-куди – хоч у Китай чи на Філіппіни. Але Франція, порівняно з названими державами, фактично під боком. Доба і трішки більше у дорозі через чотири країни ЄС – і ти на цій аристократичній землі.

Щоправда, аби опинитися на берегах Сени чи неподалік Ла-Маншу, привітатися з французами "бонжур", доведеться бусиком, легковиком або автобусом «проминути» Словаччину, Угорщину, Австрію, Німеччину – близько 2000 кілометрів (з Сваляви до Луганська – приблизно 1500 км.). Дороги зовсім не схожа на наші траси, вона не втомлює, а дарує насолоду. До того ж, французьку мову у Росошах (на шкільному рівні) знають не тільки юнаки та дівчата, але навіть дорослі. Як відомо, у тамтешній дев‘ятирічці вони вивчають її майже півстоліття. Для освоєння мови «наполеона» багато сил й енергії доклала вчителька іноземної мови Марія Пітра, яка у вересні 2019 р. провела останній урок і пішла на заслужений відпочинок. Сотням росошанських дітей вона прививала любов до цього європейського «язика». А вони, опинившись у дорослому віці у країні вишуканих і модних «діорів»-«шанелів», таких виноробних регіонів, як Шампань, Бордо, Прованс, змогли якщо не спілкуватися, відповідати на запитання, то запросто  будувати прості, але необхідні в побуті прямодушні речення.    

Уже згадувані говіркі та дуже позитивні 18-річна Ніколь і 20-літня Христина, які навчаються у Мукачівському аграрному коледжі й виші Ужгорода, а відтак стануть правознавцем і медиком, з великою радістю розповіли, які є варіанти добратися до країни, у якій працює їхній тато. Як і маму, що дуже схожа на свого батька (для дівчат – дідуся) Йосипа, вони люблять до безтями. Коли ті перебувають за кордоном, то не минає дня, аби одні одним не телефонували. А вдома, на сторожі хати – бабця Наталія, яка, крім усього іншого, до садочка водить ще й маленьку Софійку. Старші, коли на вихідні приїжджають з навчання, умить сестричку меншеньку розцілують, а відтак – бігом до бабусі. Кажуть: яка то на серці радість, коли вона їх стрічає. У дитинстві їм, як зараз Софійці, казки перед сном читала, могла посварити, а тепер хвилюється безмежно та завше наказує: будьте обережні, пильнуйте одна одну. Звісно, такою бабусею, яка має чудові, милі та золоті руки, яка ще й працює, адже пенсія мізерна, навіть хочеться пишатися та сказати, аби старість   її не квапила. У цій родині – п‘ятеро дівчат і жінок, і всі – майбутні господині, які так і хочуть бути подібними на бабусю Наталію. Ще й імена на французький манер: Наталія, Софія, Христина та Ніколь, та навіть прабабуся Марія, якої серед живих немає.

До речі, однією з тих, хто понад сорок років тому в Дусинській школі освоював цю провідну іноземну мову, була Наталія Шипович зі своєю подружкою Єлизаветою Пітрою. Як тоді ці однокласниці були товаришками, завжди нерозлучні та разом, так і зараз – нерозлийвода. Не зважаючи на соціально-економічні перебіги, суспільно-політичні примхи продовжують бути приятельками. Так, як вони дві, до того ж іще з молодості, мало хто підтримує контакти. Хоча уже бабусями давно стали, онуків водять у дитсадки та зустрічають їх із школи, коледжів і вишів, їхні вірні дружба, приязнь, контакти щиро вражають. Багато хто цьому, очевидно, заздрить, але вони ще з тої «гвардії», яка над усе цінує жіноче побратимство. І справа не в тому, що в селі немає з ким зійтися, до якої компанії пристати – вони просто одна одну розуміють з півслова. Якщо вже хтось не дасть про себе знати – переживають, аби чогось не сталося. А ще між ними у стосунках – неабияка взаємоповага – Ліза першою вітає Наталію, коли довідується, що додому з Європи повернулася її донька.

Пригадується історія. Коли позаторік померла ровесниця Оленка Мигович (Попович), місця собі не знаходили – від туги, журби та жалоби. Воно й зрозуміло, адже не стало односельчанки, з якою були теплі стосунки. І теж зі школи – парти були поруч. А оце нещодавно Наталя зателефонувала та поділилася дуже гарною новиною, що донька (теж Наталія, як і мати) приїхала з Франції, де працює разом із чоловіком Іваном. У селі, у родині її чекали, бо знали, що приїде не з пустими руками – презенти отримають доньки Ніколь, Христина, Софійка, бабуся з дідусем, родичі, сусіди, куми, приятельки.  Звісно, вони не Шиповичі, не Пітри, а носять прізвище Попович. Хоча, між іншим, усі три – найпопулярніші в Росошах. А останнє, як відомо, широковідоме на теренах як усього Закарпаття, так й України. Політики, космонавти, учені, артисти, трударі та навіть священики – це неповний перелік професій, які мають у світі Поповичі. Словом, у рідній хаті прописалася гарна французька атмосфера – привезла її додому донька та мати в одній особі Наталія (на фото вона з чоловіком у Франції).

До речі, ґазда у цій країні трудиться вже кілька років. Нинішньої весни або ж улітку також планує на кілька тижнів «вирватися» з цієї вільнодумної та романтичної держави, яка захоплює своєю красою та найчисленнішою кількістю пам‘яток архітектури. Але таку її новітність, модерність, сучасну епоху в останні десятиріччя формують і наші земляки. Французи радо приймають останніх, бо знають: де закарпатець – там порядок і лад. На вихідців із наших сіл і містечок можна покластися сповна. Як на виробництві, так і в побуті вони цілком прогнозовані, адекватні, акуратні, сумлінні, старанні та совісні. Саме такі компліменти за свою роботу отримує Наталія від тамтешніх мадам. Спілкується з ними в основному без перекладача, як і доньки, кожна з яких у кишені носить портативний словник. У цій росошанській сім‘ї нині панує не тільки французький настрій, який «презентувала» Наталія-молодша, але спільно радіють , що удома також все в ажурі. Під цим розуміють здоров‘я, освітні, побутові питання. У перекладі – це повний порядок, який забезпечує бабця Наталія.

Вона також мріє побувати у Франції. Хочеться побачити, де квартирують донька (1979 р. н.) із 43-річним зятем, а це – у одному з кварталів, що неподалік Єйфелевої вежі. Яка це краса – милуватися нею, як й іншими дивами французького зодчества, можна подовгу. Адже раніше про цю архітектурно-інженерну споруду багато хто із краян тільки читав. А тут випала нагода не тільки її побачити, але й побувати там, сфотографуватися на фоні цієї унікальної 330-метрової споруди (на передньому плані – Ніколь і Христина), яка на Марсовому полі була зведена рівно 130 років тому та нині є найвідвідуванішою, найфотографованішою туристичною пам‘яткою-меккою світу. Щорічно тут бувають 6 мільйонів людей. А починаючи з 1889 р., на вежі (по-народному – "Залізна леді") побувало понад 330 мільйонів чоловік – рівно стільки їх живе у США. У інтерв‘ю автору цих нотаток дівчата додали: маса металевої конструкції, яку утримують 2 500 тисяч заклепок – 10 100 тонн,  наверх ведуть 1792 східці та ліфти, коливання під час вітру не перевищує 15 сантиметрів, а світло маяка видно за 10 км., тоді як її осяюють 145 тисяч лампочок (довжина ілюмінацій – майже 60 тис. метрів).

Цікаво це все, що й казати. Але французькі "пейзажі", тамтешні побут і життя треба увидіти своїми очима, як це нещодавно вчинили росошанки Поповички. Не виключено, що сюди, до чоловіка, невдовзі переїде мати з донечкою Сонею, а згодом і вони, ці дві красуні, по завершенні навчання візьмуть курс на захід: як-не-як, хоч і повільно, але йдемо у Європу.

Іван Нагірняк

Нагадаємо, пара із Закарпаття поєднала свої долі рівно 55 літ тому