Довгожителі Свалявщини – люди добрі та привітні

Підсумок пройденого ними земного шляху – на сьогодні це майже чотириста років на двох чоловіків і стількох же жінок

Яке це велике щастя – підтримувати стосунки з сторічними особами, знати цих поважних людей в обличчя, спілкуватися з ними. А для журналіста й поготів, адже вони є носіями безцінного життєвого досвіду, культу предків і минувшини того чи іншого регіону, фамілії, мають свої рецепти довголіття, гастрономічні в тому числі. Якось я уже писав про столітніх бабусь і дідусів Свалявщини, і зараз повторюся: мені вельми було цікаво з ними бесідувати, слухати відповіді на поставлені їм запитання. Мешкали головні герої моїх публікацій у Родниковій Гуті, Малій Мартинці та Солочині. Читачі, сподіваюся, пам’ятають медійні розповіді про 102-річного Петра Трищулу, старшого на ціле літо Михайла Мішка та столітню Пелагію Калабішку відповідно з озвучених населених пунктів. Однак відтоді багато води Латориця в Тису понесла, і цих приязних старожилів, що скрасили тодішні газетні шпальти, на жаль, на білому світі вже немає. Є тільки пам’ять про них: у мене, родичів, односельців, читачів.

Не тільки пам’ять, але й фото в архівах цих свалявців зберігаю дотепер. У спогадах залишилися  приємні бесіди з цими людьми, які на той час прожили всю епоху й фактично на собі „пронесли” всеньке двадцяте сторіччя. Славні були люди, привітні, вони мовби умилостивлювали свою „малу батьківщину”. Словом, знімки про них і донині нагадують, як ми їх фотографували, як вони позували, як родичі й односельці втішалися, що мають таких чудових близьких і земляків. Ці люди, як і решта краян, не любили, очевидно, змін, але з честю приймали малі й епохальні перетворення, без паніки зустрічали нові ситуації, народжували дітей, виховували їх, згодом переймалися долями онуків, правнуків, праправнуків. Останні не соромилися своїх літніх родичів, всіляко підтримували їх, сприяли, допомагали, максимум чинили, аби предкам жилося затишно, тихо та безтурботно.

Приблизно така ж ситуація із довгожителями й зараз, коли вони на порозі своїх перших сторічних ювілеїв. А таких, кому за дев’яносто п’ять, маємо значно більше. Що й казати, сто літ – це серйозна дата, не всім зозуля стілько років життя накує та доля дає. Тільки своїм улюбленцям Бог подарує здоров’я, аби перейти цей рубікон! Сказати важко, хто ці літа зустріне „на ногах”, однак дідусів і бабусь, які вже „стоять” на порозі таких світлозорих іменин, намагаються оточити любов‘ю, ласкою, увагою, повагою. Найперше у родинах, де зусібіч дарують затишок, турботу, духовне тепло. Про це співбесідники, до яких звернувся за коментарями, розповідали з неабияким трепетом, акцентувались на їхніх звичках, натурі, забаганках та навіть старечих капризах тощо. Нема чого гріха таїти: примхи, фантазії є і в молодших за віком людей, а що вже казати про такі літа. Тож, збираючи про своїх героїв з Лопушанки, Березників, Стройного та вже згадуваної Родникової Гути факти, дані, конкретні приклади про їхнє життя, телефонував як керівникам або ж секретарям сільських рад – Роману Годі, Олені Варзі, Галині Данканич і старості Сергію Арендашу, так і їхнім дітям, онукам і просто односельцям.

Зізнаюся: хотілося якнайбільше дізнатися, як старожили живуть зараз, чим переймаються, про що з ними спілкується молодша зміна та які клопоти, власне, вони „дарують” своїм „опікунам” тощо. Історій до записника, немов кілечок у намисто, лягло немало, і кожна цікава, змістовна, неординарна, своєрідна й одна на одну навіть у інтонаціях не схожа.

Порадувало найперше те, що, незважаючи на суспільні формації, всі свого часу працювали, ніхто з них не байдикував, у холодочку не спав і манни з небес не чекав. Забігаючи наперед, зазначимо: Михайло Петрович Гутник навіть воював – він 25-річним добровольцем на Другу світову війну зі зброєю у руках пішов, з якої повернувся додому живий і на сьогодні він – чи не єдиний свідок Свалявщини цього всеєвропейського побоїща. На початку жовтня громада Полянської ОТГ на чолі з депутатом райради Василем Зваричем вітала цього мужнього, порядного й шанованого сільського чоловіка з 99-річчям. Отже, календар почав „рахувати” родниковогутівцю сторічний ювілей. Дідусеві до сто літ – рукою подати, тож хотілося б, аби такі поважні іменини, що будуть золотими літерами вписані в історію цього гірського села, не оминули його.

Автор цих рядків довго думав-міркував, з кого розповідь почати, аби нічим, навіть буквою не образити, зашкодити чи принизити старшого віку свалявців. Усе ж, вирішив повести прем’єрну оповідь про „наймолодшу” з цієї плеяди – Ганну Михайлівну Фізер, якій дев’яносто шість минуло всього два тижні тому – передостаннього дня листопада. І хоча інші від неї на рік-два-три старші, та все ж у нашому „портреті” вона буде першою. Бо так велить етикет: навіть у повсякденні чоловік спочатку підходить до дверей, відчиняє їх і пропускає жінку. Отже, сповідуючи умовні джентльменські манери, право розповіді про довгожительку з Дусинської сільради залишається за нею. Мешкає недавня іменинниця у маленькій Лопушанці, де народилася у далекому 1922 році. Наша районна газета торік уже писала про неї, тож в унікальному життєписі пані Ганни за цей час особливо не змінилося нічого. Хіба що старшою на рік стала вона, правнуки також попідростали, успішно пере-йшовши з класу в клас у Дусинській ЗОШ. Це той навчальний заклад, до якого п’ятдесят років тому освіту пішли здобувати старший син Іван, який мешкає у Дусині з дружиною-педагогом Оленою, та донька Марія. І брат, і сестра мають своє життя. Натомість донька наразі перебуває у Чехії на заробітках, але неньку привітати не забула.

Та, попри все, нагадаємо: багатогранне життя Г. Фізер відбулося у цьому благодатному куточку Срібної землі, де перед її очима промайнув майже цілий двадцятий вік й одна п’ята двадцять першого століття. Зізналася: якби була письменницею, то видала б низку романів про своє жіночо-бабусине життя – змалювала б епоху від дитинства й аж до старості. Не встигла, як кажуть, озирнутися, а вже син із дочкою до пенсійного рубежу дісталися, онуки по роботах порозбігалися та навіть правнуки більшими стали. А рідна Лопушанка, сусідні села як змінилися? Геть оновилися! Вона – найстаріша їхня жителька. І хоча в це аж не віриться, але саме їй колись довелося формувати місцеве самоврядування на посаді голови сільради. „Головихою” була хоча й недовго, але цей період згадується навіть дотепер. Щоправда, милій, добрій та привітній старенькій шлях до цих життєвих вершин не був устелений трояндами, вона була свідком і тривог, і переживань, і хвилювань. Не хотілося б зараз ятрити її рани, але скажемо: мати найбільше чекає, коли додому з-за кордону приїде донька та подарує їй свою усмішку, хатню, як кажуть, присутність. Обставини склалися так, що до таких розлук тут звикли – вони тривають кільканадцять років поспіль. Якби не поїздки на заробітки, хто знає, як жили б у цій родині, якою вже давно опікується моя ровесниця Марічка. А так, на щастя, удається уникати гострих проблем.

А тепер газетярський привіт шлемо аж у підполонинне село Березники, яке розкинулося по обидва боки гомінкої річки Боржави. У 1921 році, коли до початку Другої світової війни залишалося ще два десятки літ, в одній з сільських родин своїм плачем про себе возвістила нинішня найстаріша березниківська жінка Ганна Юріївна Куруц. Що цікаво, народилася знаменного дня – якраз 9 травня, яке у 1945 р. стало завершальним у цій стра-хітливій військовій заграві. Щоправда, на той час вона вже була дружиною місцевого чоловіка на ім‘я Федір, з яким у парі народила аж дев‘ятеро прекрасних дітей. Всі виросли та стали гордістю не тільки Березників, але й сусідніх Керецьок, прибалтійської Риги та російської Пермі. Аби не зійти з рахунку, розпочнемо з доньки Марії, яка, народившись у 1941 р., є найстаршою у цій сім’ї, а за нею почергово йшли брат Іван (1944 р. н.) й сестра Ганна, яка цьогоріч святкувала 70-річчя. Відтак подружжя Куруців знову подарувало світу білому двох синів – Федора та Василя (відповідно 1950 та 1953 р. н.). Перерва у локальній демографії тривала недовго: через шість років народилася шоста дитина – Олена (1959 р.), далі хрестини святкували Пелагії (1961 р.), Меланії (1966 р.) та Михайлові (1968 р.), який нещодавно відзначив півстолітній ювілей.

Якби детальніше розповісти про зятів і невісток цієї березниківської родини, які, хвалити Бога, усі майже живі й здорові, „розмалювати” їхні характери, професії, трудові звитяги, соціальні статуси, уподобання, інтереси, захоплення, хобі, то мало було б газетної сторінки. А якщо сюди додати розповіді про внуків і правнуків, інші знакові нюанси, запити, нахили наймолодших представників цієї родини, які вже є не тільки Куруцами, але є носіями десятка інших прізвищ (живуть тут Сакалі, Андрели, Григи, Бучмеї, Метеньканичі, Куліші, Білеї, Варги, Ілляшевичі, Прийми, Кікали), то окреслиться не те, що цікава, але унікальна розповідь про найвідомішу іменинницю, яка фактично через 120 днів святкуватиме 98-річчя.

– Оце буде яскраве торжество, – зауважує сільський голова Олена Варга. – Усі потроху молитимемося, аби наша довгожителька, а бабуся є гарною, говіркою, працьовитою, не тільки до цієї дати дожила, але й столітнім ювілеєм ощасливила родину, наше надборжавське село. Між іншим, вона дуже любить побалакати про минулі часи. Розповідає про все, що запам’ятала: епоха була багатою на різного роду події – як до війни, так і після ви-зволення краю радянськими військами.  Про секрети довголіття лишень відмахується, бо й сама толком не знає, чому так довго живе. Якось пожартувала, що смерть навідалася з косою запізно – її не було вдома, ходила по городу та згрібала сухе бадилля, яке сама й спалила. Отож, кістлява, налякавшись сизого диму, відступила.

Найбільше тішиться, що завдяки своєму поміркованому характеру, тихій натурі, скромному харчуванню, де в меню тільки те, що росте на городі, квашенина, квасоля та молочна продукція, вона зуміла прожити майже 36 тисяч днів і ночей, багато з яких недоспала через неспокій, тривоги, хвилювання за дітей. Щоправда, це було в молоді роки, зараз дошкуляють хвороби, яким не хоче піддаватися бабуся Анна (саме так до неї звертаються односельці). Щодо моральності, то каже: треба просто шанувати людей, ніколи не лаятися, нікого не клясти, вірити у Бога й не варто довіряти першому-ліпшому. За словами сільрадівської очільниці, землячка була активною прихожанкою тутешнього храму, однак останнім часом не наважується йти до церкви. Щоправда, у хаті сама себе намагається обходити, недільної днини молиться вдома.

У когорті старожилів Свалявщини – стройнинець Ілля Іванович Шимончинець, який цьогорічного 25 серпня відзначив 97-річчя. „Наш сільський дідусь – це ціла епоха охайного, файного, привітного й інтелігентного чоловіка, – каже про нього секретар сільради Галина Данканич. – Він дійсно найстаріший у всьому селі, в якому урядував ще тоді, коли цінувалася конкретна робота, коли не було феєрверків і багатослів’я...” Дуже влучний вираз – адже таких довгожителів на теренах району всього кілька осіб. Як і попередниця нашої публікації – Фізерка у Лопушанці, він очолював сільраду в рідному Стройні понад півстоліття тому. Тож коли трохи міцніше стояв на ногах, навідувався сюди, в інші сільські держустанови, фіґлював із молодими їх працівницями. Бувало, що розповідав різні історії, згадував минувшину, сипав прислів’ями та приказками про побачене та почуте.

Нині свою старість колишній сільський управитель коротає під пильним наглядом невістки Аліни (дружина внука Анатолія). Односельчани кажуть, що вона – дуже позитивна та добродушна жінка, є уродженкою сусіднього Дусина. У невістках їй пасує бути, бо є взірцем краси, енергії та життєрадості. Треба сказати, що переймається не тільки старим Шимончинцем, але часто відвідує 70-літнього свекра Антона Івановича з дружиною Марією. Відтак уболіває за чоловіком Анатолієм, який на заробітках у Чехії, вже не кажучи про двох синів – старшого Радима, студента Вінницького медуніверситету, та молодшого Романа – випускника одного з свалявських навчальних закладів.

Чарівна та вродлива Алінка, яка є музвихователем і працює у дитсадках кількох сіл, каже, що дідусь завжди був рухливий, енергійний, попри солідний вік, ще донедавна жваво цікавився всім, чим тільки може захоплюватися людина. Зараз уже без палички з ослінчика не підніметься.  На подвір’ї дружить із домашнім песиком. „Старість є старість – від цього не дінешся нікуди. Не тільки зморшки, притуплення почуттів, хвороби, психологічні невдачі, моральні страждання є основними ознаками людського стану у цьому віці, але є чимало інших прикмет, які додають проблем, у тому числі й у плані контакту з родичами”, – ділилася міркуваннями одна мешканка цього села.

В останні тижні старого Шимончинця змушені були „відрядити” до сина на сусідню вулицю, адже в Аліни у Дусині важко занедужала мати Надія Бурч (на сьогодні вона вже померла та похована, нехай земля їй стане пухом, а душа спочиває на небесах), тож вона змушена була коло неньки ночувати. Як трохи від горя, журби та біди у цій родині відійдуть, дружина онука Анатолія знову у Стройні буде опікуватися дідом, дата народження якого 1921 рік. І знову продовжиться догляд за людиною похилого віку. Складно це чи ні – знати тільки тому, хто опинився у цій іпостасі. Молода жінка каже, що є прислів‘я, мовляв, старість – не радість, але вона намагається максимум зробити, аби старечі літа були для дідуся втішними.

Як уже згадувалося вище, в жовтні унікальну дату у своєму житті відзначив М. П. Гутник, який, слід сподіватися, у 2019 році стане найстарішим мешканцем не тільки Полянської ОТГ, а й усього Свалявського району. Завдяки чому такої життєвої висоти досягнув цей родниковогутівець? Звісно, найперше розміреному способу життя, життєдайній силі природи, а вона тут, у цій гірській місцевості, не тільки мальовнича, але свіжа, сприяє гармонійному, повноцінному і якісному співіснуванню. Як повідали близькі дідуся, зокрема, його правнучка Тетяна Чубірка, староста села Сергій Арендаш, вони пишаються таким славетним родичем-довгожителем. А ще в унісон зазначили: бажають жовтневому імениннику міцного здоров‘я та наснаги, бо вже із прийдешнього 1 січня на його життєвому календарі розпочне свій лік сота зима.

Якщо заглибитися у життєпис пана Михайла, то найперше слід відзначити, що нині він є громадянином сучасної незалежної країни, волю й свободу якої виборював зі зброєю в руках наприкінці сорок четвертого й у перші чотири місяці сорок п’ятого. Молодий воїн перемогу  9 Травня зустрів посеред Європи – доля розпорядилася так, що додому повернувся живий. Хоча багато побратимів-добровольців як із рідного села, так й із інших населених пунктів Закарпаття загинули або ж прийшли після війни покаліченими, зраненими, інвалідами.  Добре затямив своє дитинство, про яке нерідко згадував, працюючи у торгових за-кладах робітничого постачання (знамениті ОРСи), без „шпаргалок” знає дово-єнне життя. Відтак у пам’яті зринає уже згадувана військова колотнеча – Друга світова війна, голод у рідному краї в 1947 році, колективізація, хрущовська відлига, брежнєвські епоха, внаслідок чого було створено колгосп „Жовтень”. Сельчани найбільше любили колгоспного голову Василя Метенька, якого партфункціонери з району відрядили у глибинку витягнути господарство з прориву. Саме при ньому довгі роки у ланці працювала дружина Марія, якій, між іншим, дев’яносто п’ять років. Якщо їхні літа додати – вийде не просто чудова, але унікальна, колоритна й особлива цифра – 194 на двох!

Саме стільки років на білому світі живуть родниківські Гутники – це чудове, працьовите подружжя. Весіль у них було чимало – відзначили свого часу звичайне, потім золоте, відтак, очевидно, діамантове, кам‘яне та навіть благодатне. Це – коли 70 літ у шлюбі. А коронне ве-сілля – ювілейні сімдесят п’ять у парі та при любові. До такої „підсумкової” життєвої події доживають одиниці. Однак чудеса трапляються. Між іншим, доньки Ганни вже немає – у 55 років потрапила в автокатастрофу. Ніхто волів би не знати такої трагедії – старенькі батьки у першу чергу. Її  (доньку, матір) завше згадують, коли йдеться про Гутників. Натомість старша Марія разом із онуками, дітьми, батьками сумирно крокує по життю. Сказати важко, які їхні секрети довголіття, але всім відомо, що вони – чесні, справедливі, енергійні та сумлінні. Таким хочуть бачити молодь, своїх 5 онуків і багатьох правнуків. Із Т. Чубіркою і її чоловіком, котрі виховують праправнуча, я спілкувався в телефонному режимі, автора цих рядків вони щиро запросили у зручний час відвідати найвіддаленіше поселення в районі, познайомитися з дідусем і бабусею, всією ріднею. Ідея зваблива, цих гарних людей із цього гірського краю неодмінно треба зафіксувати, аби нащадки мали що згадати.

Довгожителі – це люди хоча й у літах, але славні, благородні та мудрі! Вони, зважаючи на вік, відчувають різного роду недуги, болячки, їх нерідко ломить у попереку, хапає радикуліт, ниють кінцівки, вони недобачають і недочувають, погано засинають, жменями пігулки ковтають… Та все ж у переважній своїй більшості вони адекватні, веселі, талановиті, старанні, добродушні, борються за життя, прагнуть бути на його бистрині, намагаються не переутомлятися, не журитися й залишатися оптимістами. Такими бажають бути й нам. Тож побажаймо одні одним ще довго бути в гущі буття. Отже, літ до ста рости без старості, - пише Іван Нагірняк.

Нагадаємо, у Вилоці живе чоловік, старіший за Першу світову війну.