Рік без русина Юрка Думнича: на Закарпатті згадали відомого краянина

Рік тому, 18 грудня, непомітно для громадськості пішов із життя відомий русинський активіст, кандидат медичних наук, засновник перших (по року 1991) русинських організацій Юрко Думнич (1924–2017).

Його довге, напрочуд цікаве життя вмістило в себе багато гідних уваги та людської поваги вчинків. Він завжди був прикладом для наслідування, а його присутність для нас, молодшої генерації русинів, була щасливою можливістю зазирнути вглиб історії та з перших вуст взнати (не загиджену державною ідеологією!) правду про вже історичні 1930-1940-і роки, на які припала його молодість и в яких сформувався його цільний характер.

Переказати все його життя – на це не вистачить розлогих мемуарів книжкового формату. То хоча б коротким спомином нехай потішиться його душа у день роковин.

Народився Юрко 27 травня 1924 року у селі Нягово (нині – Добрянське) на Тячівщині у простій селянській родині Андрія та Анни Думничів. Спочатку була семирічна школа у рідному селі, потім – горожанка у с. Нересниця й Тячеві (1940 р.), а далі – й учительська семінарія в Ужгороді (1944) та медичний факультет новоствореного Ужгородського університету (1945–1951).

За направленням молодий медик опинився у Херсонській області (Каховська ГЕС, с. Богданівка, порт Харли) та всюди, де у цей час працював, проявив себе здібним лікарем та розгорнув діяльність із створення протитуберкульозних закладів.

У порті Харли, наприклад, він домігся відкриття 100-місного кістково-туберкульозного санаторію, а повернувшись на Закарпаття, вже на посаді головного лікаря облтубдиспансера (1953–1970) настояв на будівництві  в Ужгороді  сучасної протитуберкульозної лікарні на 75 місць та ряду стаціонарів в усіх районах області, що загалом  були розраховані на 1200 паціентів. У 1970 році захистив дисертацію та здобув вчений ступінь кандидата медичних наук. У свої 80 років Юрко Думнич не переставав дивувати – майже щодня відвідував ужгородську протитуберкульозну лікарню та продовжував консультувати хворих і наставляти молодших колег. А ще – співати в архієрейському хорі ужгородського кафедрального собору Мукачівської ґреко-католицької  єпархії, щотижня відвідувати засідання русинських культурно-національних товариств та впевнено водити своє авто.

Юрко Думнич з висоти своєї інтелігентності завжди гідно відстоював право бути русином. В Українській державі, яка вже скоро тридцять років провадить політику «демократизації суспільства», обнадійливих результатів у сфері міжнаціональної політики, на жаль, все ще недостатньо. Ось чому Ю. Думнич так наполегливо на різних рівнях роками добивався визнання русинської національності. Саме він заснував у 1994 році громадську організацію «Ужгородське  общество Подкарпатських русинів» та був беззмінним головою цього товариства. Також у 1996–2004 роках редагував русинську новинку «Подкарпатська Русь», що виходила в Ужгороді.  Він – активний учасник перших п’яти Світових конгресів русинів, а у 2009 році, коли випала можливість у складі делегації відвідати 10-й конгрес у Руському Керестурі (Сербія), 85-річний ветеран без вагань разом із дружиною Розою рушив у далеку та виснажливу поїздку.

Розуміючи, що визнання русинської національності наштовхується в Україні на політику замовчування, Ю. Думнич активно апелював до європейської та світової громадськості про стан проблематики. Серед тих, хто отримав від нього листи та розлогі інформації щодо підкарпатських русинів, були Папа римський Бенедикт ХІV (14.06.2007), Державні секретарі США Хілларі Клінтон (15.09.2010) та Джон Керрі (23.02.2013), інші поважні постаті та світові інституції.

Наполегливість, з якою Ю. Думнич брався за справу, проявлялася в усьому та давала добрий результат. Він – автор книжки «Украинизація школы на Пудкарпатськуй Руси пуд час Чехословацького периода» (2009) та ще сотні різноманітних газетних публікацій. Сьогодні, з відстані часу, розумієш, що його діяльність була важливим сегментом русинського руху а пам’ять про Ю. Думнича назавжди залишиться у серцях відданих русинів.

Валерій Падяк, кандидат наук,

викладач Інституту русинської мови та культури
Пряшівського університету,
член Світової академії русинської культури