Добре там, де нас немає… Цю просту істину добре знають трудові мігранти, які скуштували, ой, який несолодкий заробітчанський хліб.
Але розуміють це люди, коли наб’ють не одну гулю, а то й багато чого втратять у пошуках заробітків і гідного життя. Саме про здобутки і втрати, про труднощі і розчарування виданню Пологівські вісті відверто розповів пологівець, який працював за кордоном.
Раб повинен рабувати!
Свою історію розповів пологівець Вадим (назвемо його так, адже чоловік не хоче, щоб його називали – авт.). Він їздив на заробітки до Чехії. До того займався автоперевезеннями, має власний транспорт і працює сам на себе, але бажаного і стабільного доходу не має, тому й вирішив податися за кордон. До того ж його знайомі вже там були, розповідали про високі заробітки, про те, що їх все влаштовує.
– Знайомий їхав у Чехію, вирішив з ним поїхати. Одного, другого послухав, як гарно живеться і працюється за кордоном, вирішив: а чому б не спробувати? Вдома майже нічого не тримає, діти виросли, стабільних заробітків у Пологах не маю. Перебиватися з копійки на копійку набридло. Чому б ні? У Польщу не хотів їхати, про неї більше негативних відгуків чув, та й працювати там треба довше (по 12-14 годин), а у Чехії робочий час по 8-10 годин і оплата за годину 100-120 крон (курс до гривні приблизно один до одного, різниця невелика). У Чехію поїхали по польській візі, щоб отримати чеську, треба більше часу і затрат, – розповідає чоловік.
Спершу він хотів підшукати роботу водієм. Цікавився оголошеннями про влаштування на екскурсійних маршрутах у Празі. Заробітки там непогані. Стажування тиждень, а далі сідай за баранку і крути. Але за цей час не вивчиш місто, щоб не блукати. Ще для цієї роботи потрібно знати мову і мати чеську візу. Тож ця ідея сама собою відпала.
Подалися пологівці на будівництво. Знайомі Вадима вже працювали на таких роботах різноробочими.
– Там тільки пахати і пахати треба, виконувати всю чорнову і найтяжчу роботу без передиху. За перекур – штраф 500 крон. А можуть взагалі нічого не заплатити. Весь час за робітниками стежать. Багато там «кидалова», не можна вірити нікому. Старшими ставляють здебільшого тих, хто вже роками їздить на заробітки. В основному нам траплялися вихідці із Західної України. Вони вже знають мову, тому з роботодавцями зв’язок через них. А виходить, часто-густо свої ж і «кидають» на гроші. Може бути і таке, що вирішив старший не платити наймиту, зчинив скандал, викликав поліцію – і тебе на депортацію. А там ти нічого нікому не доведеш. Ти там ніхто і ніяких прав не маєш. Дадуть баксів 300 на дорогу додому і все, скінчилися заробітки. Особисто знаю людей, яким по 70 тисяч крон не повиплачували. У мене, на щастя, особливих проблем не виникало, але зарплату доводилося практично вибивати. Не надто охоче її там платять. Завжди обіцяють більше, ніж виходить в реальності, та й те дають частинами, весь час шукають привід, щоб до чогось причепитися, аби оштрафувати, – розповів Вадим про тонкощі працевлаштування.
Заробітчани – коні
Після роботи на будівництві пологівець пішов працювати в лісництво. Робота також важка. Спершу і їсти на ходу доводилося. Здавалося часом, що над ним знущаються.
– За людей заробітчан там не вважають. Для них це робоча сила, з якої треба «вижати» по-максимуму. Доводилося носити і вантажити самотужки товстелезні стовбури дерев. Багато хто підривався на таких роботах. Працювали по одному там, де мало б працювати троє. Нас так і називали «коні», – з гіркотою в голосі згадував каторжну працю пологівець.
У вихідні хто хотів, той працював, хто – ні, той відпочивав. Але більшість там паше майже день у день, щоб більше заробити.
«У день близько 1000 крон заробітку втрачати не хочеться, інакше навіщо тоді було їхати? Там уже, коли трохи звикаєш до роботи, до ритму, з’являється азарт, – говорить Вадим. – Роботу виконав, гроші отримав, у бакси поміняв і не розлучаєшся ні з ними, ні з документами, куди б не йшов, навіть у душ, все береш з собою, бо можуть поцупити. Весь час не можеш розслабитися».
А дехто підсідає на «заробітчанську голку». Приїздять чоловіки за кордон, тяжко працюють, потім зароблене спускають на горілку-пиво-цигарки та інші забаганки. Час їхати додому, а ні з чим, лишаються ще і ще. Такий спосіб життя багатьох затягує, їх це влаштовує. Буває й таке, що позичають гроші назад на дорогу.
Життя в нелюдських умовах
Наш земляк на заробітках пробув 4 місяці, і більше не хоче повертатися туди. Такий стиль життя не для нього. І справа не втому, що робота тяжка, а в тому, що банально немає можливості нормально відпочити.
– Житло там дороге. Можна знайти хостел, де в кімнаті живуть по 4-6 осіб, але це буде дорожче. Усі ж намагаються зекономити, тому шукають найдешевше житло. Ми жили в будинку на 30 осіб. Це нелюдські умови, як на мене. Один п’яний, інший веселий, шум-гам, відпочити в таких умовах нереально, а після трудового дня хотілося спокою, якого ні хвилини не було. Відпочив-не відпочив, а далі йдеш на роботу. І так день у день. Це точно не для мене. У такому режимі довго не витримаєш, нерви здають, – говорить пологівець.
Ціни як у нас
На харчі Вадим багато не витрачав. Розповідає, що ціни не надто відрізняються від наших. Скупляються люди в основному в супермаркетах на акціях – так дешевше. Проте багато запасів їжі не зробиш, адже з холодильника продукти теж зникають у невідомому напрямку, а когось годувати не хочеться, не для того заробітчани їдуть туди.
Багато хто осів у Чехії
У Чехії досить велика діаспора українців. Є такі, хто вже давно там і придбали навіть житло собі. Кредити на квадратні метри і дах над головою там дають під 2% річних. Тож люди, особливо ті, хто сім’ями перебралися на ПМЖ, оформлюють дозвільні документи, беруть кредити і осідають у Чехії.
Країна гарна, чиста, рівень життя там, дійсно, вищий. Громадський транспорт ходить хвилина в хвилину, порядку у всіх сферах життя більше, поліцейських поважають і бояться, громадяни законослухняні, бо нікому не хочеться платити штрафи. «Для життя Чехія непогана, як, мабуть, і будь-яка інша європейська країна, але для безправних заробітчан скрізь буде не мед. Ніхто і ніде нас не чекає, нікому ми не потрібні, не варто жити ілюзіями», – запевняє пологівець, який на власному досвіді переконався в цьому.
Ким працюють жінки?
Їдуть на заробітки і жінки: самі або з чоловіками. Працюють також дуже важко, а отримують менше.
– З нами жили чоловік і жінка, які приїхали у Чехію з Дніпропетровщини. Вона пішла працювати в готель. Отримувала по 600 крон у день. Дуже втомлювалася, падала ввечері з ніг. Дуже багато номерів прибирала, її роботу перевіряли, заставляли щось переробляти, чіплялися до всього, щоб менше заплатити.
Ще одну жінку знаю. Вона працювала посудомийкою у кафе. Від миючих засобів і постійного тертя посуду її руки були розтерті до крові. І роботу вона не могла кинути, бо роботодавці не розраховувалися з нею, все обіцяли: «Та з наступного тижня», а потім історія повторювалася.
Багато українок працюють водіями і на хлібопекарнях. На пекарнях теж небагато платять і не одразу гроші віддають. Щоправда, наші жінки бойові, вони всю цю «кухню» теж добре знають і вміють вибивати зароблене, – розповів Вадим.
Р.S. Як бачимо, реалії заробітчанства відрізняються від уявлень. Звичайно, є пологівці, які не шкодують про те, що подалися за кордон у пошуках гідних заробітків, бо немає сили жити на копійки, які платять у нас. Дехто непогано влаштовується, комусь щастить. А дехто розчаровується і повертається додому, переконаний, що заробити можна і в нас, якщо не лінуватися. Кожен обирає свій шлях.
А тим часом на заробітки їдуть все більше українців, і, здається, скоро не залишиться такої родини, в якій би хоч хтось один не спробував шукати щастя на чужині…