У світі Голландер відомий, насамперед, як автор автобіографічної книги спогадів про жахливі випробування в Освенцимі під назвою «From the Hell of the Holocaust: A Survivor's Story».
Найстарішими у світовому списку жертв Голокосту, які вижили у пеклі нацистських концентраційних таборів, є письменник словенського походження Борис Пахор (народився у 1913 році) та молодший на рік 103-річний Юджин Голландер, родом із Тячева. Втратив усе і вижив, почав з нуля і ледь не потрапив за грати, повідомив Тячів.
У світі Голландер відомий, насамперед, як автор автобіографічної книги спогадів про жахливі випробування в Освенцимі під назвою «From the Hell of the Holocaust: A Survivor's Story» («З пекла Голокосту. Історія того, хто вижив»), яка вийшла друком 2000 року в Нью-Йорку. У мемуарах автор яскраво описує психічні і фізичні страждання, всюдисущий терор та ірраціональну жорстокість у таборах.
Юджин Голландер народився у 1914 році у Хусті в заможній єврейській родині. Через рік батьки переїхали до Тячева. Тут минули дитячі і юнацькі роки Юджина. Його батько володів у Солотвині фірмою, що займалась експортом солі. Здобувши вищу освіту у Словаччині, син будує у цьому ж селищі великий торгівельний центр з апартаментами.
Невдовзі після вступу Угорщини у війну як союзника Німеччини, Голландер, як і більшість інших молодих євреїв, був зарахований до армійського трудового батальйону. Під час Голокосту його з тисячами інших євреїв із Тячева депортують до нацистського концтабору – Аушвіцу. Та волею долі Юджину Голландеру судилося вижити.
Після війни вони з дружиною Монікою оселились у Будапешті, де чоловік з нуля розпочав кар'єру бізнесмена. Невдовзі Голландери перебралися до Сполучених Штатів Америки. Тут Юджин з головою поринув у роботу. Сучасники свідчать про те, що він був справжнім трудоголіком, працював по 16-18 годин на добу. У Нью-Йорку природжений ділок створив цілу мережу з двохсот будинків-інтернатів людей літнього віку та невиліковно хворих, став Президентом Асоціації домів опіки. Тут, на П’ятій Авеню в Нью-Йорку, за останніми даними, 103-річний містер Голландер мешкає і по сьогодні.
Щоправда, в історії приголомшливого успіху емігранта-мультимільйонера не обійшлося без темних плям. В середині 70-х років містер Голландер опинився у центрі корупційного скандалу, пов'язаного з шахрайством і неналежним доглядом в його будинках опіки. Протягом кількох місяців, поки тривала судова тяжба, ця тема не сходила з перших шпальт газети «Нью-Йорк Таймс» і телеекранів. Суспільний резонанс призвів до відкриття кримінальної справи. Федеральна влада звинуватила «філантропа» у фінансових махінаціях та крадіжці більше мільйона доларів з фондів медичної допомоги. Лікарі, які обстежували Юджина, пояснювали його поведінку психічними відхиленнями, типовими для людей, які зазнали тривалих тортур, – слабким контролем імпульсів, непоступливістю, нападами раптової тривоги та вказували на імовірність серцевих захворювань у обвинувачуваного.
Зрештою, Голландер визнав себе винним у злочинах, які тягнули на 11 років ув’язнення. Однак замість тюремної камери суд зобов’язав порушника повернути присвоєний мільйон, сплатити 250 тисяч доларів штрафу і засудив до п’яти років умовного покарання. Під час випробувального терміну йому заборонялося представляти інтереси будинків престарілих, власником яких він був.
«Ув’язнення у цій справі було б рівнозначним смертельному вироку, – цитує «Нью-Йорк Таймс» суддю Верховного Суду штату Бруклін Мілтона Моллена. – Адже за висновками медекспертів, у разі арешту пан Голландер, імовірно, скоїв би самогубство чи зазнав би серйозного загострення хвороби серця».
Пом’якшеним вироком був вкрай незадоволений спеціальний державний прокурор у справах інтернатних закладів.
«Він крав більш зухвало, ніж будь-хто інший у цій галузі, – заявив прокурор. – Його основною метою було побудувати собі розкішне і престижне життя на спинах тих, про кого йому доручили піклуватися. На 30 тисяч доларів реконструював свої апартаменти на П’ятій Авеню, придбав картини на 120 тисяч, зокрема, два полотна Ренуара. В обох випадках ці витрати були замасковані як витрати на догляд за хворими у будинках престарілих».
Подейкували, що, незважаючи на вирок, Голландер все ж отримуватиме від оренди власної нерухомості річний прибуток у 1,3 мільйона доларів.
Інші відомі особистості, які пережили Голокост, висловлювали у пресі своє незадоволення вчинками пана Юджина, який, на їх думку, використовував статус жертви з корисливою метою і ганьбив їх честь. Тим часом кримінальна історія містера Голландера увійшла до книги «Нова енциклопедія американських скандалів».
Та й сам Юджин Голландер взявся писати мемуари. Хай там як, написана ним книга є цінним історичним свідченням безпрецедентної жорстокості Голокосту та, що цікаво для закарпатців, захоплюючою оповіддю про життя краю у міжвоєнний період.
Про Тячів – у спогадах Юджина Голландера
На жаль, у вільному доступі можна знайти лише початок книги («З пекла Голокосту. Історія того, хто вижив»). Але і цей уривок є вельми цінним, бо саме на перших сторінках автор, згадуючи дитинство, розповідає про Тячів 20-30 років ХХ століття.
Ось що пише Юджин Голландер про рідне містечко:
«Тячів був містом, яке я завжди називав своїм домом. У IX столітті, як ми знаємо, Тячів був населений німецькими поселенцями, які називали його Deutsch Aue, або Німецька Долина. Коли руське населення зайняло ці землі у 10-му столітті, то вони вимовляли його назву як «Чау-Чау», оскільки не могли правильно висловитись німецькою. Зрештою, це місце отримало назву «Тя-тсеу». Такою була назва містечка до XVI століття, поки місто не зайняли угорці. Відтоді воно було відоме як «Течо».
В мій час населення Тячева складало 10 тисяч мешканців. Місто було розділене рікою Тисою. Більша його частина належала Чехословаччині, а менша – Румунії. Їх об’єднував міст. З одного кінця його патрулювали чеські гвардійці, з іншого – румунські. До обох частин Тячева був вільний доступ. Тож жителі чеського боку, які володіли фермами та садами на іншому березі, могли вільно збирати і перевозити врожай.
Тячів був зайнятим містечком. Окружні урядові контори, суди і банки, як і базари, приносили прибутки місту. Люди з навколишніх сіл, населених здебільшого русинами, сходились у Тячеві у будні на роботу та закупи, особливо у базарний день, раз на тиждень. Незважаючи на всю цю метушню, будівлі, вулиці і ринкові площі були завжди бездоганно чистими. В мій час у рідному містечку ніколи не було зношених будівель.
З 1833 року місцевими законами євреям було заборонено ночувати в місті. Відповідно, вони мешкали у навколишніх селах і регулярно навідувались до Тячева, у ділових чи торгівельних справах, поспіхом завершуючи їх до 6-ї години вечора.
Я дослідив, що мій прапрадід Абрам Катц був першим юдеєм, якому дозволили жити у місті постійно. Це було у 1833 році. Але через півроку городяни змінили свою думку і наказали йому залишити Тячів. Фактично, вони підводою перевезли його пожитки до власного помістя у Вурмізьово («Криваве Поле»). Однак дозволили і надалі торгувати крамом у Тячеві. Два роки по тому моєму прапрадіду знову дали дозвіл переселитись до міста. Як свідчать записи, то був щасливий день. На честь радісної події місцевий гурт влаштував концерт, а у міському парку було випито десять діжок пива. Те, що місто прийняло його, було успіхом для мого пращура. На знак вдячності він подарував місту земельний наділ, де збудували міську управу. А для своїх співвірників, які, слідуючи його прикладу, теж оселились тут, виділив землі для будівництва синагоги та під єврейське кладовище. Таким чином, він з родиною інтегрувався у життя міста.
Тячів був різноманітним. Він був оточений всіма видами садів, особливо яблуневими. Про тутешні яблука знали повсюдно через їх приємний смак. Мешканці міста були постачальниками фруктів не лише для оточуючих сіл, але й для головних європейських столиць. У пік сезону щонайменше п’ять тисяч вагонів яблук з Тячева ішли на продаж в до Європи. Майже кожен у Тячеві так чи інакше отримував зиск з цієї торгівлі. Загалом, люди тут були заможними. Зокрема, й тому, що люди багатьох національностей – угорці, русини, євреї і чехи – жили у злагоді. Життя за чеськими правилами було взірцем демократії.
Наша сім’я теж володіла садом на румунському боці Тячева, який щороку давав десять возів найкращих в околицях яблук та віз черешень врожаю.
Навчаючись у місцевій початковій парафіяльній школі, ми три роки вивчали німецьку і рік – румунську. В наступні чотири роки у горожанській школі, вчили чеську і російську. До школи ходили шість днів на тиждень, з восьмої ранку до першої години обіду. Затим учні відвідували релігійні заняття, які тривали до 6-7-ї години вечора…»
Вірити чи не вірити написаному Юджином Голландером – вирішувати кожному на власний розсуд. Та в його рядках відчувається: і у моторошні табірні будні в Освенцимі, і упродовж десятиліть процвітання та життєвих колізій автор трепетно проніс у серці теплі спогади про рідне містечко над Тисою. Хтозна, можливо, ці щасливі картинки з минулого не раз допомагали йому витримати удари долі і не зламатись…
Наталія Маджара.
На фото: Юджин Голландер (посередині, у капелюсі) у Верховному Суді штату Бруклін (США).