День св. Мартина утратив своє прагматичне значення і остаточно перетворюється на певну міфологізовану дату, призначену суто для святкувань. Він стає однією з фішок Закарпаття.
Тоді як старі свята, пов’язані з радянським календарем, на Закарпатті поступово відмирають, тут починають активно відроджуватися дуже давні, архаїчні свята, початкового сенсу яких ніхто вже давно не пам’ятає, тому вони наповнюються зовсім новим змістом. Таким є день св. Мартина, що вже добре десятиліття широко відзначається в області. У багатьох краян виникає запитання – чому саме цей день?
Адже святий Мартин Турський (316-397) був єпископом у французькому місті Тур. Прямого відношення до Закарпаття не мав, проте день його пам’яті відзначається 11 листопада. На день св. Мартина припадало, так би мовити, завершення сільськогосподарського року. Тому сама по собі це була дата особлива, святкова – день підбиття підсумків, розрахунків з боргами, а відтак і набуття свободи від них.
У Московській державі аналогічним був осінній день св. Юрія. Саме того дня кріпаки, розрахувавшись зі своїм поміщиком, мали право переселитися до іншого, де, як вони вважали, їм жилося би краще. Коли 1497 р. Іван ІІІ скасував це право, у народі широко розійшлася приказка: “Вот тебе, бабушка, и Юрьев день”. Згодом так стали казати про будь-який облом, невиправдані очікування, у цьому значенні приказка побутує і досі.
У Центрально-Східній Європі, зокрема на українських землях таке ставлення було до дня св. Мартина. Особливо воно зміцніло у XIV ст. за правління в Угорщині Анжуйської династії, чиї королі надавали городянам вольності, стримували своїх магнатів від надто великої зажерливості і пропагували день св.. Мартина.
1342 р. король Лайош надав Лумпрехтсасу (Берегову) статус королівського міста і печатку. Приблизно тоді ж подібного статусу набуває Севлюш (Виноградів), вперше згаданий у джерелах 1262 р. зразу як велике місто зі 160 наділами і двома тисячами мешканців. До привілеїв міста, крім виборів старости, судді і священика, було віднесено право вирощувати виноград і вільно продавати вино, безмитно переправляти вантажі через Тису, вести щотижневі торги і сезонні ярмарки, приймати купців з інших міст. Жителі Севлюша мали право ловити рибу у річках і ставках, полювати в навколишніх лісах, будувати млини. Значні привілеї отримала і Севлюська плебанія. Натомість раз на рік, у день святого Мартина, жителі Севлюша везли королеві данину. До 1348 р. належить перша згадка про ярмарок у Мукачеві.
У 1370-ті р. Мукачівська домінія була в особистому володінні угорської королеви Єлизавети (Ержебет). 22 травня 1376 р. вона надала привілеї Мукачеву: "Місту, яке Мукачаево іменується і розташоване під фортецею Мукачівською у Березькому комітаті, а також має багато люду, який виріс завдяки переселенцям, керуючись благо прихильністю і здійснюючи королівську милість, надаємо право на тривале користування печаткою з зображенням св. Мартина... для закріплення угод: купівлі-продажу і перепродажу вин та іншої власності". Іншою грамотою від 1378 р. Єлизавета заборонила капітану Мукачівського замку вершити суд над кріпаками.
Додатковою підставою для популярності саме 11 листопада стало те, що кельти приблизно тоді само (на початку листопада) відзначали своє свято Самайн (день збору урожаю). Після прийняття кельтськими народами християнство язичницьке свято трансформувалося у день св. Мартина, яке проте відзначалося як типове аграрне свято урожаю, але додався і суто християнський мотив подяки Богові за його дари, за його милість. Очевидно присутність кельтів на Закарпатті випарилася не у будівництві ряду укріплень (опідумів), а й трансляції сюди своїх свят.
Хоча день св. Мартина вшановували не тільки в Угорському королівстві, а й у сусідньому королівстві Польському та у Великому князівстві Литовському, куди входило більшість українських земель. 1557 р. у Литві прийнято “Уставу на волоки” – земельно-податковий кодекс тієї держави.
За “Уставою”, піддані мали сплачувати податок 21 листопада (день св.Михайла) і 6 грудня (день св.Мартина). Від сплати звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та інших стихійних лих, або у випадку хвороби цілої родини.
Наше суспільство давно перестало бути аграрним, для якого усі ритми життя пов’язані з землеробськими циклами, а рік завершується збиранням урожаю. У Візантії рік завершували 31 серпня, у холоднішій Росії – 30 вересня. У взагалі гористому Закарпатті це припадало на листопад, коли овець з полонин зганяли на зимівлю в долину, коли свині переводилися із дібров, де вони жирували жолудями, на цілодобове утримання у хліві.
У сучасному індустріально-аграрному суспільстві господарський рік вже не залежить від природних циклів, тому його зручно завершувати одночасно з календарним – 31 грудня. Є і тут, звісно, певні незручності – наприклад, державний бюджет народні депутати приймають “під ялинку”, а місцеві бюджети доводиться затверджувати взагалі у карнавальній і геть неробочій атмосфері. Проте для статистики, зрозуміло, зручніше все завершувати на Маланку і Василя, аніж на Юрія чи Мартина.
Відтак день св. Мартина утратив своє прагматичне значення і остаточно перетворюється на певну міфологізовану дату, призначену суто для святкувань. Він стає однією з фішок Закарпаття.
Сергій Федака.
Нагадаємо, весілля Зріні та Текелі у Мукачеві обійшлося в майже 100 тисяч, які сплатили місцевому КП