Втрачений Ужгород: політик Йожеф Кюкемезеї /ФОТО

Нині в Ужгороді ще проживає син Йожефа Кюкеземеї – Арпад Ласло.

Не так давно ми розповідали вам про набережну Ужгорода, названу у 1942-му році іменем Іштвана Горті. На колективному фото, зробленому з нагоди цієї події біля пам'ятної дошки, можна було побачити два десятки поважних панів: мера міста, священиків, очевидно, членів міської управи. Нам ще тоді було цікаво: хто усі ті люди? На цей час із допомогою читачів ідентифікувати вдалося лише кількох із них, про одного же розкажемо вам нині.

Ім'я цієї людини було висічене на пам'ятній дошці, присвяченій Іштвану Горті, як ідейного натхненника пропозиції назвати найкрасивішу ужгородську набережну ім'ям загиблого на війні сина регента Угорщини Міклоша Горті. Йожеф Кюкемезеї був таким патріотом Угорщини, якого ще треба було пошукати. За це він не лише мав проблеми із законом, а, зрештою, і поплатився життям.

Нині в Ужгороді ще проживає син Йожефа Кюкеземеї – Арпад Ласло, але прізвище його з часом вже трансформувалося у Кікімезей. Батько, якого Арпад Йосипович знав так мало часу, досі є його незагоєною душевною раною. Такий активний, такий успішний, і раптом – так тихо, безслідно зник із життя міста. Але давайте почнемо спочатку.

Прізвище Кюкемезеї зустрічається і в Угорщині, і у Словаччини, і в Україні, але коріння його походить від угорської назви старовинного селища Кукова ("Kükemező") неподалік словацького Прешова. Кюкемезеї були немешським (дрібним дворянським) родом, навіть мали герб, спільний з іншими старовинним родами Шарошського комітату – Бано (Bánó) та Калнаші (Kálnássy), які походили від одного предка. Герб той зображує двох левів, котрі охороняють дівчину і кладуть їй на голову корону. За легендою, колись два хоробрих брати врятували молоду пані, захоплену у полон татарами. Мовляв, саме ці брати, засновники родів, зображені на спільному гербі у вигляді хоробрих левів.

Невідомо, як до Ужгорода потрапили нащадки цього роду, але один із них – Йожеф Кюкемезеї – народився у січні 1907 року саме тут. Свого батька Мігая він не пам'ятав, бо той помер, коли Йожеф ще був дитиною. Про нього нащадки знають лише те, що Мігай займався сільським господарством і мав багато землі. Йожефа виховувала мама Розалія. В Ужгороді Йожеф закінчив школу, потім служив у чехословацькій армії, був вояком 6-го пішого полку, і навіть отримав у березні 1929-го в Оломоуці похвальну грамоту за відмінну службу.

Вищої освіти Йожеф ніколи не мав, але це не завадило йому з досить молодого віку займатися політикою і громадською діяльністю. У 25-літньому віці він створив в Ужгороді робітничу профспілку, яка з часом стала однією з найчисельніших у краї. Співзасновниками організації, яка офіційно називалася Ужгородською християнською робітничою профспілкою, стали так само відомі потім діячі: юрист Ендре Корлат, римо-католицький священик Йожеф Пастор та Ондраш Майорош. Вона допомагала людям знайти роботу, здобути фах, підтримувала майстерні і цехи, сім'ї найбідніших робітників, відстоювала їхні інтереси в конфліктних ситуаціях, а також проводила культурну і просвітницьку діяльність.

У газетах чехословацьких і угорських часів є досить багато згадок про заходи, влаштовані або підтримані робітничою спілкою. Вони і лекції проводили для робочого люду (писали, що на них збиралася велика кількість зацікавлених), і концерти, і до організацій спортивних свят мали стосунок, і до політичних зустрічей. Політика у цій організації справді тісно перепліталася з її основною діяльністю. У книжці "Ungvár és Ung vármegye" за 1940-ий рік йдеться про те, що у чехословацькі часи спілка проводила проугорську діяльність та боролися з більшовизмом.

Йожеф Кюкемезеї на той час був активним членом "Партії угорського життя" ("Magyar Élet Pártja"). Його син Арпад Ласло досі не знає, що такого зробив його батько, що у 1938 році його засудили до смертної кари. Двоюрідний брат Йожефа зі Словаччини якось розповідав Арпаду, коли той уже був дорослим, про те, що Йожеф понад усе міряв, аби Угорщині повернули забрані після Першої світової війни території, в тому числі наш край. Мовляв, Йожеф постійно проводив якісь агітації і демонстрації, і саме за таку діяльність чехословацька влада хотіла його покарати. Якимось дивом (Арпаду лише розповіли, що батькові допомогли добрі люди) Йожефу вдалося втекти від покарання до Угорщини. Але прожив він там недовго, бо ще того ж року наш край за рішенням Віденського арбітражу повернувся під контроль Угорщини, і Йожеф сміливо міг повертатися додому.

На той час політик уже давно був одружений і мав трьох дітей. Сім'ю він створив ще у 1932-му, взявши за дружину доньку господарника римо-католицької церкви в Ужгороді Ержебет Варгу. Її батько Мігай Варга завідував усіма господарськими справами приходу, слідкував за порядком у церкві, у будинку священиків (нині – дитяча музична школа ім. Чайковського), та церковного будинку, у якому проживали монахині (нині він також належить римо-католицькій церкві, фасадом "виходить" на вулицю Корзо, а задньою частиною – на подвір'я костелу). Сім'я Варга проживала у будиночку у дворі церкви, він зберігся і нині, там працює адміністрація приходу. Саме там виросла Ержебет, котра до заміжжя працювала продавчинею у трафіці (так називали магазин з продажу тютюнових виробів).

Після одруження Ержебет та Йожеф Кюкемезеї оселилися на вулиці Берчені. Там, у будинку під номером "14", проживали родичі Йожефа: Альжбета Чорна з дітьми Людвіком, Ілоною, Маргіт і Степаном. У саду ж позаду будинку стояла невеличка хижка, в якій кілька років жило молоде подружжя Кюкемезеї. У 1932 році у них народився первісток Йожеф, у 1934 – донька Агнеш, у 1936-му – син Арпад, 1942-го – дівчинка Катерина, а у 1944-му – хлопчик Лоцико, котрий не прожив і кількох місяців. Сім'я володіла пекарнею на Другетовій площі (біля нинішньої ЗОШ №2), належали Йожефу і виноградники в районі нинішнього аеропорту. Ділянка була не дуже велика, але винограду з неї збирали доволі багато. Частину заготовленого вина Йожеф зберігав у підвалі маленького будиночку, збудованого просто на винограднику, а частину продавав у міські винарні. За усім цим Йожеф наглядав, але більшу частину свого часу все таки приділяв робітничій спілці. Навіть у пекарні  для ведення справ він мав спеціального помічника.

Коли Йожеф у 1938-му повернувся додому після втечі від чехословацького правосуддя, життя його стало ще активнішим. У міській управі він став членом комісії з питань законності, а робітнича спілка на той час нараховувала вже 8-10 тисяч учасників. Контора спілки розташовувалася біля будинку міського кінотеатру на тодішній вулиці Ракоці (нині – Волошина). На першому поверсі будівлі працював магазин, а на другому – збиралися керівники і члени спілки. На той час Йожефу виділили велику чотирикімнатну квартиру у будівлі колишнього Леґіодружства (нині – будівля ДФС на куті вулиць Корзо та Духновича). Там його сусідом був відомий у місті кравець Іштван Олчварі.

Ержебет Кюкемезеї з дітьми. Позаду неї стоїть її батько – господарник римо-католицької церкви. Фото цікаве тим, що зроблене на подвір'ї церкви. Ще видно двері, які з подвір'я вели у будинок священика (нині – музична школа ім. Чайковського)

Як згадує нині син Арпад Йосипович, кожен ранок його сім'ї починався з того, що батько, якого діти страшенно любили, горнулися до нього за найменшої нагоди і не хотіли відпускати, відводив двох молодших у садок, який працював у "будинку Гізелли" (нині – будівля музичного училища). Там Йожеф передавав Агнеш і Арпада монахиням, котрі наглядали за дітьми в садку, а сам переходив вулицю до своєї контори, де і працював. Дуже часто Йожефу доводилося їздити усім нинішнім Закарпаттям, Словаччиною та Угорщиною у партійних і спілчанських справах. Тоді він обов'язково привозив дітям якісь смачні та оригінальні подарунки. Одного разу, наприклад, купив для двох синів у Будапешті машинку, куди хлопці сідали двоє і їхали, крутячи педалі. Такої забавки в Ужгороді більше ні в кого не було, тож подивитися на майже справжній автомобіль збігалася уся тамтешня дітвора.

На вихідних Йожеф обов'язково брав дітей на кількагодинну прогулянку містом. Вони гуляли набережними, ходили на футбольні матчі, у парк. Арпад Йосипович пригадує, що кожен перехожий вітався з їхнім батьком, тож діти постійно його питали: "Тату, а ти всіх-всіх у місті знаєш?". Йожеф багато розмовляв з дітьми на різні теми. Якось, вже у роки війни, коли ужгородських євреїв примусили носити на руках пов'язки з жовтою зіркою Давида, під час прогулянки Йожеф і його діти стали свідками того, як ужгородські підлітки кричали образливі слова услід єврейській дитині з такою пов'язкою. Це дуже обурило Йожефа, котрий тоді строго наказував своїм дітям: "Милі мої, ніколи так не робіть, це дуже негарно. Ця дитина не винна, що народилася євреєм, не можна її за це ображати!". Арпад Йосипович переконує, що хоч батько і знався добре з тодішнім керівництвом міста, яке ухвалило рішення про виселення євреїв з міста, ніколи не бажав євреям зла чи смерті.

У 1940-му році "Партія угорського життя" на з'їзді у Будапешті обрала Йожефа Кюкемезеї секретарем осередку партії в Ужанському окрузі. Йому виділили службовий автомобіль, особистого водія, тож їздити містами і селами він став ще частіше. Лише тепер Йожеф нарешті зміг придбати для своєї великої сім'ї власний дім неподалік пункту міської пожежної охорони. Чотири кімнати, гараж, сад – це було обійстя, в якому всі члени сім'ї почували себе дуже комфортно. Звідти дорогою до школи діти кожного ранку заходили у батькову пекарню на площі Другетів, де працівники пакували їм із собою ще гарячих рогаликів. Дітям завжди дозволяли взяти більше, аби пригостили під час перерви на сніданок (така у школах була о 10.00) тих однокласників, котрі не мали нічого їсти.

На початку 1944-го, коли війна почала підсуватися все ближче до Карпат, Йожеф вирішив переїхати з Ужгорода. Він продав дім біля пункту пожежної команди і невдовзі купив гарне житло у містечку Гьодолло під Будапештом. Але справа ця затягнулася, тож коли сім'я вже почала пакувати речі на виїзд, війна підійшла так близько, що в Ужгороді почалися бомбардування. Одне з них стало причиною смерті новонародженого сина Йожефа і Ержебет – Лоцика. Малого щойно викупали, як в місті заревли попереджувальні сирени. Дитя наче й витерли добре, і закутали сильно, та все ж після кількох годин сидіння у холодному підвалі дитинка застудилася. Вилікувати хлопчика не змогли. Раптова хвороба і смерть дитини ще більше відтягли процес зборів і переїзду. Коли ж усі речі в будинку вже були спаковані у великі плетені кошики, виявилося, що бомбардування вже йдуть і на залізничних і автомобільних шляхах. Про це Йожефу розповів рідний брат його дружини Дюла Варга, котрий працював у фінансовому відділі міської управи. Кількома днями раніше його відправили до Будапешта, аби евакуював важливі документи. Назад він повертався потягом, у який якраз і потрапила бомба. Сталася аварія, потяг зупинився, люди в паніці розбігалися і мусили далі самі добиратися до своїх домівок. Дюла вважав, що зараз їхати кудись далеко з дітьми – дуже небезпечно, тож Йожеф і Ержебет вирішили трохи почекати.

Тим часом фронт Другої світової війни пройшов через Ужгород. Що буде далі – Йожеф не знав, але тікати не хотів, бо був переконаний, що нічого поганого не зробив, солдатом не був і карати його радянська армія не буде. Через кілька днів у неділю уся сім'я, як завжди, пішла на службу до римо-католицької церкви. Після меси вони вирішили зайти у гості до батьків Ержебет і якраз стояли перед будиночком дідуся Варги у дворі церкви. Раптом побачили, як через великі ворота у двір широкими кроками заходять кілька чоловіків у військовій формі, а супроводжує їх один із працівників Йожефової пекарні, на рукаві якого була пов'язка добровільної служби охорони порядку, набраної з місцевих жителів. Цей працівник показав військовим пальцем на Йожефа, ті підійшли і сказали, що містові дуже треба, аби Йожеф запустив пекарню, оскільки хліба людям не вистачає. Мовляв, робітники готові працювати, лише хай Йожеф негайно поїде з ними і відкриє пекарню.

Йожеф з військовими пішов, а його малий син Арпад нишком побіг слідом. Ховаючись за будівлями прослідкував, що батька повели до машини, залишеної на нинішній площі Корятовича, однак далі авто поїхало не у бік пекарні, а у протилежному напрямку. Малий побіг за ним, благо, тодішні машини їздили повільно. Йожефа привезли до будівлі поліції (нині – будівля СБУ), там Арпад побачив, як батько вийшов з машини і його завели до приміщення. Власне, тоді Арпад бачив свого тата востаннє.

Малий одразу побіг до дідуся і сказав рідним, що бачив, як батька відвезли до поліції. От тоді вже всі зрозуміли, що сталася біда. Ержебет довго оббивала пороги усіх установ, потім ходила разом з угорськими і німецькими жінками, котрі також виясняли, на які це "маленькі роботи" забрали їхніх чоловіків. Нікому з них не говорили, куди повезли чоловіків і коли повернуть.

Минав час, від Йожефа не було жодної звістки, будинок біля пожежної станції був проданий, пекарню забрали, ані роботи, ані грошей не було – саме у такі нелегкій ситуації опинилася Ержебет з чотирма дітьми. Як багато хто з ужгородців у той час, вона почала продавати з дому цінні речі. Коли вже не було іншого виходу, витягла зі сховку і коробку з найбільшою цінністю чоловіка – його колекцією монет і паперових грошей. Йожеф збирав монети давно, його цікавили як старовинні гроші, так і сучасні, привезені з інших країн. Усе це Ержебет понесла до музею, який відкрили в Ужгороді. В місті казали, що багато хто ніс туди речі, бо там їх можна було вигідно продати. Музейні працівники довго оглядали колекцію і врешті викупили усю. Так сім'я колись впливового політика змогла прожити ще якийсь час.

У 1949-му році Ержебет поштою надіслали прохання прийти до виконкому обласної ради за довідкою про смерть чоловіка. Такі довідки вже видавали іншим родинам в Ужгороді, коли з Донбасу приходила звістка про загибель чоловіків чи синів у робочих таборах. Та яким же було здивування жінки, коли у довідці вона прочитала, що Йожеф помер ще у 1944-му році. Як це сталося, чому – досі не знає ніхто з рідних Йожефа. Вже дорослим його син Арпад зустрів в Ужгороді одного з братів, котрі багато років проживали на кладовищі на вулиці Капушанській і доглядали за ним. Саме він потай розповів Арпаду, що у 1944-му на кладовище ночами звозили багатьох розстріляних ужгородців. Скидали трупи у яму в самому кінці цвинтаря під парканом, закопували і вирівнювали землю, аби не було слідів поховань. Брати це бачили і, мовляв, в одному з цих трупів впізнали Йожефа Кікемезея.

Нині Арпад Йосипович розповідає, що багато років разом із сестрою листувалися з різними інстанціями, намагаючись дізнатися, за що ж розстріляли їхнього батька. Виявилося, що в жодних документах  його імені немає, суду над ним не було, звинувачень проти нього не висували. Тобто, виходить людину розстріляли просто так? З цим ніяк не може змиритися син Йожефа Кюкемезеї, він вважає, що має бути хоч якась зачіпка, на основі якої його матері видали документ про смерть чоловіка саме у 1944-му році. 

До слова, звістка про смерть Йожефа була для Ержебет не останнім ударом. Заручившись підтримкою давнього товариша, котрий працював в Угорщині юристом, жінка кілька років намагалася довести, що має будинок у Гьодолло і хоче туди виїхати на проживання зі своїми дітьми. Оскільки Радянський Союз її вже не випускав, Ержебет писала у Посольство Угорщині в Москві. Натомість з посольства їй відповіли, що їхня сім'я через антибільшовицьку діяльність її чоловіка, не є бажаною в Угорщині. На той час у Гьодолло якраз почалася перебудова міста, і будинок, який належав родині Кюкемезеї, потрапив під знос. Так і розбилася надія Ержебет вивезти дітей з Радянського Союзу. Вона з дітьми проживала у своїх батьків на церковному подвір'ї. Життя її було дуже непростим, але діти стали її розрадою. Йожеф навчався в Одесі і працював на ужгородському Машзаводі, Агнеш стала музикантом і викладала гру на фортепіано у Мукачеві, Арпад до пенсії був співробітником Інституту ядерних досліджень, а Катерина працювала на взуттєвій фабриці.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"  

Нагадаємо, Втрачений Ужгород: як через місто пройшов фронт Другої світової війни.