П’ятий рік поспіль закарпатські роми приїжджають до столиці у пошуках роботи.Тут вони створюють тимчасові поселення на сміттєзвалищах і змушені жити у холодних наметах, де немає ні світла, ні води.
Узимку їх діти ходять в колготках по холодній землі і замість того, щоб навчатися, працюють чи просять гроші,пише УП Життя.
Місцева влада проблеми ромів вирішувати не поспішає: мовляв, ними мають займатися закарпатські чиновники.
Чотири стихійні ромські поселення розташовані у Голосіївському та Дарницькому районах, на Русанівських садах та за межею міста.
Роми приїжджають до Києва навесні. У цей період у дарницькому поселенні перебуває 70-100 людей, у найбільшому – Голосіївському – 200-500.
Більшість з Закарпаття, де компактно проживає найчисельніша ромська громада України. Вони змушені емігрувати, бо вдома не в змозі працевлаштуватися через відсутність освіти та досвіду роботи.
Побут і праця у стихійних поселеннях
Восени у Голосіївському поселенні залишалось дев’ять родин. В основному вони з Ужгородського району.
25-річна Валентина та її чоловік Степан приїхали з села Руські Комарівці. Там у них є невеликий будинок. Але немає роботи.
Поки Степан та його семирічний син викопують металобрухт, Валентина готує обід для великої родини – рисову кашу на молоці.
Одинадцятирічна донька, теж Валентина, доглядає за молодшими сестрою та братом. Родина живе на гроші, виручені від здавання металобрухту, та соціальні виплати на дітей (2900 гривень).
Хоча на Закарпатті сім’я має значно кращі умови проживання, повертатися не хоче.
– Ми там голодуємо, там немає, що робити, – пояснює Валентина.
Серед проблем, які виникають разом з появою поселень, можуть бути незаконне займання землі чи загроза життю.
Наприклад, у Голосіївському районі роми поселилися на території, яка знаходиться у приватній власності. Власник землі на Лисогірському узвозі нещодавно розпочав будівництво. Ромам довелося переселитися і пообіцяти – поселення не буде збільшуватися.
Крім того, ця територія може бути небезпечною для життя. Поруч розташований Інститут проблем безпеки атомних електростанцій, де встановлений ядерний реактор.
Роми приїжджають у Київ не тільки, щоб заробити на їжу. Деякі сім’ї за літо збирають кошти на будівництво будинку.
У цих поселеннях зберігається традиційний уклад життя ромів. Вони обирають одного чи двох лідерів, які є представниками цього поселення.
Більшість чоловіків, як і Степан, збирають і здають металобрухт. Інколи їм пропонують роботу, здебільшого на будівництві.
Жінки ж залишаються у поселеннях: займаються дітьми, готують їжу, ходять у магазин.
У голосіївському поселенні вони намагаються не жебракувати, бо знають про ставлення місцевих жителів.
Як розповідає віце-президент міжнародного благодійного жіночого фонду “Чіріклі” Земфіра Кондур, у Дарницькому районі спочатку були крадіжки, але адміністрація домовилась з ромами: влада допомагає, якщо закарпатці не порушують закон.
Заступник голови Голосіївської районної адміністрації Євгеній Авраменко з правозахисницею не погоджується. На його думку, роми приїжджають не на заробітки.
– Їхня трудова міграція закінчується виключно крадіжкою люків, зливоприймачів, об’єктів з промислових підприємств, – стверджує Авраменко.
За його словами, раніше на території сміттєзвалища проводили випробовування заводу бетонних конструкцій. Там залишалося багато металу, який роми викопували.
– Коли метал закінчився, вони пішли в поля, – говорить чиновник.
У міліції крадіжки не підтверджують. Старший дільничний інспектор міліції Руслан Чупрун розповідає, що за два роки отримали декілька скарг від мешканців вулиць Ракетна і Панорамна.
– Скаржилися на те, що проживає ромська громада і це в деякій мірі створює незручності, тому що вони ходять брудні, збирають різний непотріб, конфліктують. З приводу крадіжок заяв не було, – коментує інспектор.
Влада не дає ради
– Коли з’явилися перші поселення, місцева влада не знала, як співпрацювати з ними, – говорить Земфіра Кондур.
Сьогодні ж вдалося налагодити зв’язки по роботі з ромським населенням у Дарницькому районі. Представники адміністрації та правозахисники знайшли можливість для закарпатців купатися, відвідувати клініки, забезпечили аптечкою. Постійно це поселення відвідують соціальні служби. Зараз адміністрація готується до приїзду ромів навесні.
Значно складніша ситуація склалася у Голосіївському районі.
– У нас було декілька зустрічей з представниками адміністрації, але немає готовності співпрацювати у цьому напрямку, – розповідає Кондур. – Місцеве населення у цьому районі негативно реагує на приїзд ромів. Як тільки з’являються перші сім’ї, починаються листи в адміністрацію зі скаргами, у міліцію.
Вона розповіла, що під час зустрічі з Голосіївською адміністрацією, були висловлені вимоги, схожі на 20-30-ті роки, коли темношкірим людям забороняли їздити в громадському транспорті.
– Тут були такі ж вимоги: щоби роми не їздили у транспорті, щоби вони не заходили у ті магазини, у яких купують продукти місцеві жителі, не виходили за територію свого поселення і бажано, щоб вони взагалі поїхали.
Як розповідає правозахисниця, місцеві жителі скаржаться на дрібні крадіжки (посуд), жодна з яких не була доведена.
– І ще один випадок, який вони описували, й у який я ніяк не вірю, – ніби-то молода ромська пара займалася сексом на дитячому майданчику. Вони спеціально прийшли туди, і всі це бачили. Сказали, що мають фотографії, але ніхто їх так і не показав, – розповідає глава фонду “Чіріклі”.
Окрім того, батьки не хочуть, щоб ромські діти приходили на майданчики і гралися з іншими, оскільки можуть переносити інфекційні захворювання.
– Ми проводили обстеження Дарницького табору — замовили мобільний флюорограф. Не було виявлено жодного випадку туберкульозу. У Голосіївський табір приїжджав Київський міський центр крові зі швидкими тестами. Тут теж не було виявлено інфекційних захворювань, – розвіює страхи Земфіра Кондур.
Євгеній Авраменко визнає: жодних контактів з ромським поселенням чиновники не підтримують.
У березні минулого року адміністрація спробувала працювати з ромами. Протягом тижня туди привозили їжу та ліки. Домовилися з лідером, що жінок і дітей відправлять на Закарпаття, де вони зареєстровані й отримують соціальні виплати. На купівлю квитків було витрачено з районного бюджету 50 тисяч гривень.
– Ми домовилися, що відправляємо цих людей додому найцивілізованішим шляхом. Не пішки по шпалах, не в супроводі “Беркуту”, – розповідає Авраменко. – Замовлено було два окремих вагони, щоб вони не перетиналися з іншими людьми. Вам це говорить про цивілізацію? Але і тоді нас надурили. Через два тижні їх стало п’ятсот чоловік.
Після невиконання ромами своїх обіцянок адміністрація припинила будь-яке спілкування з поселенням.
– Коли ми підходимо з гуманного боку до ромського народу, ми це маємо робити, ми забуваємо, що цей ромський народ робить певну проблему для цивілізованого суспільства, – Авраменко звертає увагу на проблеми, які створюють роми для місцевих жителів.
За його словами, кияни скаржились на крадіжки посуду і білизни з подвір’я, а Шляхово-експлуатаційне управління – на крадіжки зливоприймачів. Тому адміністрація намагається закрити пункти прийому всієї вторсировини.
– На сьогоднішній день у Голосіївському районі проживають 300 тисяч людей. Тобто я, як заступник голови, повинен зараз кинути 299 тисяч населення і опікуватися ромським народом? Він не хоче навчатися, він не хоче працювати для цивілізованого життя, – пояснює своє небажання комунікувати з поселенням Авраменко.
Хто допомагає ромам?
Ромські медіатори відвідують стихійні поселення, намагаються підрахувати кількість людей, занотувати їхні дані, але не завжди це вдається зробити.
По-перше, у поселенні постійно змінюються люди.
По-друге, іноді роми не розуміють необхідність записуватися.
Посередники намагаються зафіксувати хоча б загальну інформацію: скільки людей у наметі, якого віку, статі. Це дозволяє зрозуміти, яку допомогу потрібно принести.
Допомагала поселенню і начальник Служби у справах сім’ї Голосіївської районної адміністрації Ірина Антошко.
– Ми привозили гуманітарну допомогу – одяг, іграшки, ліки. Я особисто шукала людей, які допомагали, купували ліки, – розповідає Антошко.
Чиновниця наголошує, діти живуть у жахливих умовах. У шкільний період у цих поселеннях порушуються права дитини на освіту. Але дітей не забирають, як це зазвичай роблять з неромськими сім’ями.
– Не вилучаємо, тому що розуміємо: ці люди звикли так жити. Ми розуміємо, що це не буде виходом і не допоможе, – каже Антошко. – Ми готові співпрацювати. Не бігати опудалом, забирати дітей, а налагоджувати контакти.
Начальник Служби у справах сім’ї розділяє думку Авраменко про те, що ромів потрібно не інтегрувати у київське суспільство, а відправити на Закарпаття.
– Якщо вони не хочуть самі, то чому я маю за них турбуватися? Я можу сказати, куди можна звернутися, до кого передзвонити. Це треба працювати самим людям, їм це незручно. Набагато зручніше просити гроші, – вважає Антошко.
На думку Земфіри Кондур, люди часто не розуміють, у якому складному становищі живуть роми і тому ставляться до них негативно.
– Якби, наприклад у жителів Голосіївського району була можливість побачити, у яких умовах ці люди живуть вдома і наскільки вони страждають, приїжджаючи сюди і живучи у жахливих умовах, то кияни, можливо, зрозуміли б, чому люди йдуть на такі жертви, – каже правозахисниця.
Інтегрувати можна
Урегулювати проблеми у тимчасових ромських поселеннях можливо, вважає Земфіра Кондур і пропонує застосувати досвід Страсбурга.
По-перше, виділити територію, яка була б підключена до водопостачання й електрики, з біотуалетами і регулярним вивезенням сміття.
По-друге, укласти домовленості: роми повинні відправляти дітей вчитися, вивчати мову, слідкувати за чистотою, ходити на курси перекваліфікації.
Зі свого боку місцева адміністрація забезпечує їх роботою, організовує навчання для дітей, автобуси, щоб їх возили.
Кондур закликає не боятися, що після таких заходів усі роми переїдуть в Київ. Більшість з них і надалі повертатимуться на зиму додому. Та й не всі погоджуватимуться на запропоновану роботу.
Столичні чиновники такі пропозиції не поспішають втілювати в життя.
– Київська міська адміністрація стримано ставиться до наших ідей: там вважають, що ми їм нав’язуємо більше роботи, незрозумілі пропозиції, у яких вони не бачать сенсу. Але вони не відмовилися від співпраці – буде створена робоча група, і ми спробуємо обговорити, що можна зробити, щоб вирішити проблеми. Але за чотири роки жодних реальних дій не було, – підсумовує Кондур.
Доки чиновники і правозахисники шукають консенсусу, Валентина, Степан та їхні діти разом з іншими ромами повернулися додому.
Утім, як тільки стане тепліше, вони, найімовірніше, знову покинуть свій будинок на Закарпатті і повернуться на голосіївське сміттєзвалище, щоб викопувати металобрухт.
Поки це їхній єдиний заробіток.