Майже 700 років тому Ужгород став власністю графів Другетів

Наступного літа виповнюється рівно 700 років відтоді, як Ужгород став власністю графів Другетів, почалася нова, дуже тривала і багато в чому переломна епоха міської історії.

Тому память про цей рід живе досі. Від площі Корятовича аж до Оноковського каналу тягнеться старовинна вулиця Другетів. Зовсім у небагатьох містах є вулиці, названі іменем колишніх власників населеного пункту. Другети ж володіли Ужгородом майже чотири століття. З цими графами місто переходить від доби напівлегендарної, коли письмові повідомлення про місто дуже скупі, до часів вже непогано відображених у джерелах. Заслуга Другетів перед містом вже бодай у тому, що їхній родовий архів став фактично першим регулярним літописом Ужгорода. В усьому ж іншому вони були типовими синами свого часу і свого класу. Історія цієї династії повчальна, оскільки вона вмістила геть усе, чим багате середньовіччя: війни і зради, усобиці і релігійну ворожнечу, швидке збагачення і ще швидше зубожіння, пристрасну любов і політичні вбивства, звірячу жорстокість і ревне покровительство культурі.

Цей рід походив з Франції, де він звався Другет, потім він услід за королями Анжуйської династії перебрався до Південної Італії (Королівства обох Сицилій),

де став писатися Другетті. В Італії рід значно піднісся і заволодів Неаполем. Відтак услід за анжуйськими королями рід перебирається до Угорщини, де за ним закріплюється ім"я Другети.

Хоча у старих угорських енциклопедіях Паласа і Реваї зустрічаємо персональні статті лише про сімох Другетів, насправді цей розгалужений рід налічував близько півсотні правителів, кожен з яких лишив певний слід в історії Закарпаття і, зокрема, Ужгорода. Другети завели в околицях Ужгорода італійські сорти винограду, вони принесли до нашої архітектури віяння Франції й Італії. Точніше, це зробили майстри-ремісники, які переселилися услід за своїми господарями. З Другетами можна пов’зати назву вулиці Корзо, що з італійської перекладається як "місце для прогулянок".

Судячи з небагатьох портретів Другетів, що дійшли до ас, це були типові представники середземноморської раси. кругле обличчя, пишна чуприна, великі вирячені очі, якими графи десь нагадували арабів. На родовому гербі зображувалися сім дроздів або інших подібних птахів.

НОВІ ВЛАСНИКИ СТАРОГО МІСТА

Коли на початку ХIV ст. в Угорщині вимерла династія королів Арпадовичів, саме Другети відіграли важливу роль в утвердженні тут наступної династії Анжуйців. За це новий король Карл-Роберт 1318 р. пожалував начальникові своїх військ Филипові Другету Ужгород з околицями. Отже, у ті часи наше місто було досить ласим шматком, якщо саме ним розплатилися за королівський престол.

Правда, поруйнований Ужгород ще належало відбудувати, тому резиденцією Филипа стали Горяни, а його брат Ян оселився в Дравцях. Негайно почалася відбудова замку, близько 1320 р. через Уж між замком і Радванкою споруджується міст, що свідчить про пожвавлення торгового шляху через Ужгород.

1322 р. неподалік Ужгорода відбувся великий бій – одна із завершальних сутичок у війні за утвердження нової династії. Очолені Другетами королівські війська взяли в облогу Невицький замок, де оборонявся Владислав Амадейович, і здобули його.

Филип помер 1327 р. , не лишивши по собі нащадків. Посада і володіння перейшли до його брата Яна, котрий помер 1337 р. , зоставивши трьох синів – Вільгельма, Миколу і Яна ІІ.

Карл-Роберт, приведений до влади не лише воїнами, а й банкірами і торгівцями, діяв перш за все в їхніх інтересах. 1335 р. угорський, чеський і польський королі уклали міжнародний договір і визначили нові шляхи на Захід в обхід Відня. Значення Ужгорода в новому геоекономічному розкладі ще більше зросло. Тим часом помер старший з даного покоління графів – Вільгельм, який був ужанським жупаном. Він не мав нащадків, тому його майно мало перейти у казну. Проте через особливі заслуги Другетів угорський король Людовик І пожалував Ужгород і околиці молодшим баратам. Крім столиці комітату, Микола і Ян отримали в особисте володіння такі помітніші центри як Земплин, Ясенів, Барков, Невицьке, а також прилеглі до них села.

РОЗРОСТАННЯ РОДУ

Вже у наступному, третьому поколінні Другетів рід розгалужується на дві гілки. Нащадки Миколи започаткували горянську лінію, а Яна ІІ – гуменнянську. Поступово під контролем роду опинилися Ужанський і Земплинський комітати в цілому, а також окремі помістя за їх межами. Безпосередньо до Ужгородського замку було приписано величезну територію, доходи з якої ішли на утримання гарнізону. Ці землі простягалися від Ужоцького перевалу аж до Тиси, тобто тяглися уздовж давнього торгового шляху. На них містилося 28 – 30 сіл. Микола Другет поселився у Горянах, де збудував укріплений палац. Ужгород найчастіше не закріплювався за якимось одним власником, а перебував у спільній власності роду. Починається його покатоличення. Для цього 1384 р. Владислав Другет заснував в Ужгороді Паулинський монастир св. Тіла Христового, наділивши його землею, виноградниками і рибниками. Монастир знаходився десь біля південного рову замку, тобто на сучасній вул. Капітульній. Монастирські виноградники і рибники знаходилися в Ужгороді і Горянах. Ще й зараз старожили пам"ятають, що одне урочище поблизу вул. Собранецької здавна носило назву Галасто (рибник). У Горянах же ще ледве збереглися насипи-береги колишнього ставка. При монастиреві відкрилася школа. Збереглася грамота 1400 р. , що згадує Івана, ректора школи міста Ужгород (rector scole opidi Hwngwar). В ці десятиліття особливо загострюється спрямована проти Другетів боротьба місцевого населення за православну віру. Доказами того є збережені до наших днів манускрипти Ужгородського півуставу і Королевського євангелія. Перший становить собою монастирський статут, переписаний невдовзі після 1378 р. , бо там згадано кончину митрополита київського Олексія, що помер того року. В. Микитась припускав, що це тодішній статут Києво-Печерського монастиря, переписаний ченцями у Грушеві. У ньому – одна з найранніших фіксацій українських назв місяців: листопад, груден, січений, березол, травен, червен. Друга ж книга – Євангеліє, переписане 1401 р. в с. Королево, з використанням багатьох народних слів (тилко, доста, жоно, добытку, добрі).

МІНЛИВА ДОЛЯ ДРУГЕТІВ

1370 р. помер польський король Казимир ІІІ, що активно боровся за долучення до Польщі Галичини. За цей край велися жорстокі війни з Литвою і Угорщиною, причому остання мала однією з баз для бойових дій Ужгород. Принаймні, 1343 р. закарпатські бояри брали участь у хрестовому поході проти литовських князів, за що отримали пожалування від короля. Саме панування Угорщини над Галичиною було б можливе лише при посередництві єдинокровної з галичанами закарпатської знаті. Тому становище останньої в цей час дещо покращується, хоча і не надовго. Відповідно позиції Другетів дещо похитнулися.

Після ж 1370 р. угорський король Людовик І, що був племінником Казимира, став, згідно попередньої угоди, і королем Польщі. Закарпаття і Галичина об’єдналися в спільній державі. Галичина мала міцні зв'язки з Києвом, тому на Закарпатті фіксується приплив книжок звідти і навіть з російських земель.

Правда, таке відродження карпатських русинів тривало лиш до 1380 р. , після чого дві держави знов роз"єдналися. Останнє негативно позначається на становищі руського населення за Карпатами.

Від 1427 р. зберігся податковий реєстр, згідно якого в ужанській жупі було 205 сіл, а в них налічувалося 2605 дворів – в середньому по тринадцять на село. У гористій частині жупи названо всього два села – Велике і Мале Березне. Але одне мало 33, друге 25 дворів, тобто на ті часи були надзвичайно великими. Пояснюється це віддаленими наслідками Чорної Смерті. Люди залишали обжиті місця в долинах, де найбільше лютувала епідемія, і підіймалися в гори з їхнім суворішим кліматом, свіжішим повітрям, чистішами річками. Саме після Чорної Смерті починається активне освоєння гірських районів краю. У грамоті 1409 р. згадується с. Кострино, що лежить ще північніше від Великого Березного. Загалом у ХІV ст. документи фіксують масове утворення нових сіл з українськими назвами. Тобто відбувалася не так поміщицьке освоєння краю (на той час великими землевласниками вже були переважно іноземні шляхтичі), як самочинне розселення місцевого люду. Селяни ще зберігали деяку свободу і опиралися повному закріпаченню. Наявність вільних тяжкодоступних місць в горах згладжувала гостроту класового протистояння. Найбільш волелюбні елементи просто тікали від панів в гори. Через це Ужгород, що був феодальною власністю Другетів, майже не зростав.

Зате поволі освоювалася дорога, що вела до Ужанського перевалу і далі в Галичину. Правда, цей перевал був менш зручним, ніж Руські ворота (Верецький перевал) і Угорські ворота (Лупківський перевал), бо мав дуже крутий спуск на наш, південний бік. Проте наявність місцевих провідників робила його все ж прохідним і значно скорочувала шлях. Функціонування цього перевалу з дуже давніх, ще язицьких часів підтверджується наявністю обабіч нього двох сіл зі схожими назвами – Волосянка і Сянки, які і зараз є кінцевими станціями електричок. Топоніми явно походять від імені слов’янського бога Волоса-Велеса, що був покровителем скотарства і торгівлі. Він добре засвідчений у нашому фольклорі, а в християнські часи його образ заступив св. Микола, якому присвячено чимало церков по всій Ужанщині. Правда, документальні дані про ці два села збереглися з досить пізніх часів (1552 р. ), але їхні прадавні назви свідчать самі за себе. Під час створення різних податкових документів селяни масово втікали до навколишніх лісів, тому писемні звістки про них надзвичайно скупі і неповні. Волосянка і Сянки були селами, де починався і завершувався маршрут, який долався разом з місцевими провідниками, що допомогали переносити через крутий перевал важкі ноші. Їм справді доводилося, за виразом Слова о полку Ігоревім, "метати вантажі через хмари".

Мандрівки купців через Ужоцький перевал з часом ставали все безпечнішими і регулярнішими, а це зміцнювало й Ужгород як торговий центр. У цей час Ужгород стає перехрестям двох торгових шляхів. Один вів з Галичини вглиб Угорщини. Інший перетинав його приблизно під прямим кутом і вів від соляних копалень Мараморощини через Хуст, Мукачево, Середнє, а далі – до Собранців, Тибави, Михайлівців. Останній шлях під назвою громадської дороги (strata publica) фігурує у грамотах 1284, 1336 р. Збереглися й дані, що ярмарки тоді відбувалися в Ужгороді, принаймні, тричі на рік – в квітні, – липні і листопалі. Ярмарки були, так би мовити, мандрівними – пробувши день-два в Ужгороді, вони пересувалися в сусідні пункти уздовж названої дороги.

1430 р. Ужгород отримав привілеї від короля на організацію ярмарків і офіційно став писатися "привілейованим містом Унгваром". 1456 р. в Ужгороді згадується монетний двір. Це ще одне свідчення того, що десь неподалік видобувався благородний метал – вірогідніше за все, срібло, через яке наш край і отримав пізніше назву Срібної землі.

ПІДНЕСЕННЯ НА ХВИЛІ УСОБИЦЬ

На початку ХVI ст. розгорнувся наступ турків на Європу. 1526 р. у битві при Могачі вони наголову розбили угорське військо, загинув молодий король Людовик ІІ. Угорщина розкололася на дві частини. Вузька смужка землі на заході дісталася своякові Людовика Фердинанду Габсбургу, що вів проавстрійську політику. Більшість же угорської знаті обрала собі королем трансильванського воєводу Яна Запольяї. У цю переломну добу Другети знов виходять на авансцену історії. Спершу вони підтримали Яна Запольяї. Найтвердішим його прихильником був Франц ІІ Другет – один з небагатьох, хто врятувався з-під Могача. Він управляв шариським комітатом, але за особливі заслуги король призначив його державним скарбничим і ужгородським графом.

Проте більшість Другетів стало на бік Фердинанда. Всередині роду спалахнула братовбивча війна. Найбільший прихильник австрійців Стефан мусив втікати до Відня. Хрещеним батьком його сини Миколи став король Фердинанд. В якості подарунка від хрестного малюк отримав чин земплинського наджупана.

По смерті Запольяї 1540 р. Угорщина ділилася вже на три частини. СЧередню рівнину частину зі столицею Буда захопили турки. Західні землі лишидися в Габсбургів, які тепер платили султану велику щорічну данину. Східна частина утворилася з Трансильванії і прилеглих областей. Вона отримала назву Семигородського князівства. Князь Семигорода був васалом Туреччини. Межі між трьома частинами були нестійкими, часто змінювалися. І всередині кожної частини тривала запекла міжусобна боротьба, зокрема Другети безперервно воювали зі своїми сусідами Стараї, чиєю головною резиденцією були Великі Михайлівці. В результаті їхніх усобиць Ужгородський комітат було розірвано на частини. Другети остаточно переходять на бік Фердинанда Габсбурга. 1545 р. той прийняв рішення про необхідність відновлення цілісності комітату. 1559 р. розгорнуто відбудову постраждалого від усобиць Ужгорода, на роботах використовувалися кріпаки з усього комітату. Досить швидко відновлюється значення нашого замку як стратегічної фортеці. 1564 р. новий семигородський господар Ян-Казимир взяв замок в облогу, та так і не зміг його здобути.

1567 р. Ужгородом володіли Степан, Микола, Франц і Гашпар Другети. Під поміщицькою владою місто пережило певний занепад. Тоді в ньому налічувалося всього 38 дворів. Від кінця ХVI ст. збереглися найдавніші документальні дані про будівельні роботи в Ужгородському замкові. Тоді замоквий палац набуває сучасного вигляду, на фасаді головного входу викарбовується герб Другетів і дата "1598".

У ВИРІ РЕЛІГІЙНИХ ЧВАР

Як тільки затихли політичні усобиці, Другети були втягнуті у боротьбу вже релігійну. Вони переходять у протестанство. 1589 р. в Ужгороді засновується кальвіністський храм. Проте король був на боці католиків. Невдовзі Валентина і Юрія Другетів звинувачено у державній зраді. Незважаючи на особливі заслуги цих графів в організації оборони проти турків, від них було конфісковано багатомільйонне майно. Лише 1606 р. після тривалої війни католиків і протестантів було досягнуто компромісу і повернуто майно Другетам.

Невдовзі Юрій ІІІ Другет все ж повернувся у католицтво, Валентин же лишився стійким прихильником нової віри. 1609 р. його було отруєно, через три роки та ж доля спіткала і його малолітнього сина Стефана. Через три дні по тому Юрій вступив у володіння Ужгородом. Він став ужанським і земплинським жупаном, королівським виночерпієм, кавалером ордену Золтого Руна. 1613 р. Юрій заснував у Гуменному єзуїться колегію (гімназію), пізніше перенесену до Ужгорода. 1620 р. Юрій втікає від протестантських військ до Польщі. Невдовзі його вже самого було отруєно.

Юріїв син Ян Х зміг повернути собі батькове майно лише 1630 р. Він став ужанським жупаном і верховним суддею. 1640 р. він переселив пригрітих його батьком єзуїтів з Гуменного до Ужгорода. Проте невдовзі на Ужгород напали протестанти, очолені Дьордем І Ракоці, і Ян Другет утік до Польщі. 1645 р. він помер, але його вдові Анні Якушич вдалося повернутися до Ужгорода і продовжити справу Другетів. Саме під її патронатом укладено 1646 р. Ужгородську унію, у краї засновано греко-католицьку церкву.

Услід за Анною ту ж лінію на зміцнення католицьких позицій повів її син Юрій ІV. 1655 р. він дозволив греко-католицькому єпископу Партенію придбати в місті будинок для парафіяльної школи. А під 1657 р. в актових книгах Ужгорода вже записано, що руським вчителем тут був Матей Момойдович. Цей же Юрій Другет 1653-1658 р. споруджує оті мури (зовнішню фортечну стіну), що їх бачимо і понині. Замок остаточно набуває свого сучасного вигляду.

Наступним власником Ужгорода став Жигмонд Другет. 1678 – 1785 р. наш край став основною ареною боротьби, яку повела угорська знать проти австрійської династіїГабсбургів. Руське населення краю активно підтримало це повстання, вбачаючи у ньому можливість послабити гноблення з боку проавстрійськи настроєних поміщиків, зокрема тих же Другетів. 1679 р. повстанці захопили Ужгород, полонили його власника. 1684 р. він був страчений у Кошицях.

Жигмонд не залишив по собі синів. Старшинство перейшло до його брата Валентина, який вже мав сан єпископа, тому не міг мати дітей. Цей останній Другет помер 1691 р. у віці тридцяти восьми років. Над його труною перевернули герб Другетів на знак того, що рід вимер. Ужгород став власністю зятя покійного Жигмонда Другета – Міклоша Берчені.

Сергій Федака.

Нагадаємо, в Ужгороді показали історію забудови міста за австро-угорської доби.