11 липня виповнюється два роки від мукачівської стрілянини.
Те, що гора народить мишу, про це вся закарпатська преса писала ще тоді, за гарячими слідами. За два роки уся гострота від тодішнього шоку минула, за двома тодішніми смертями послідувала добра сотня наступних – усе більш безглуздих. Судове розслідування, як і прогнозувалося, нічого не з’ясувало. Добре, що відпустили з миром чотирьох парубків, призначених на роль хлопчиків для биття. Ніхто з’ясовувати істину і не збирався, оскільки це могло би завести надто далеко.
Стрілянину було вчинено з однією-єдиною метою – продемонструвати, ніби на Закарпатті усе неспокійно, тому тут треба міняти і всі скатертини, і всіх офіціанток...хоча задум сценаристів і постановників був очевидним, Президент зробив вигляд, що повірив і вирішив підіграти. Так відбувся третій прихід Г.Москаля на Закарпаття.
Новий-старий губернатор заявив, що вся проблема краю в його клановості, але тепер цьому настане кінець. Ліквідувати закарпатські клани авжеж не вдалося. Вони – як вареники у мисці. Її ретельно перетрусили, одні опустилися униз (туди, де більше масла), а інші, навпаки, піднялися угору, на ясний світ. Ліпше би не підіймалися, бо хустський клан виявився аж нічим не привабливішим за мукачівським. Нащо було міняти шило на мило, так і лишилося загадкою. Життя за два роки якщо і змінилося, то аж ніяк не на краще. Навпаки, всі економічні і культурні процеси тут загальмувалися ледве не до нуля. І найяскравіший показник цього – безпрецедентно шалені ціни на місцевих базарах. До таких позначок вони не стрибали тут ще за весь перерід української незалежності.
Наскільки великі аванси роздавалися Г.Москалю у перші дні його приходу на губернаторство, настільки ж усі розчаровані ним на сьогодні. Здавалося би, що людина, яка не має тут ні бізнесу, ні житла, ні родичів, ні інших якихось інтересів – це ідеальний адміністратор. А виявилося, що навпаки – ніякий. Усі ті політологічні закони, що у цивілізованому світі прекрасно спрацьовують, у нас діють з точністю до навпаки.
Закарпатська історія вся побудована на контрапункті свободи і справедливості. Примирити ці дві прекрасні, але геть непоєднувані речі нікому не вдається, тому доводиться почергово жертвувати одним заради іншого. Тому закарпатський вибір – відчайдушно тікати від Європи і щосекунди палко мріяти про повернення до неї. Закарпатська душа прекрасна у бунті. Закарпатська душа прекрасна у творенні. При цьому це дві різні душі. Як вони уживаються в одному організмі? Отож-бо. Одна постійно намагається виштовхнути іншу геть – як пташенята у зозулячому гнізді. Заповітна мрія кожного закарпатця – щоб усі строго виконували закони, окрім лиш нього самого. Наші люди крастимуть доки буде що і звідки. Та боюся, що й коли все вже зникне, це нашу людину не зупинить. Тому транскордонний бізнес з кримінальним відтінком існуватиме навіть тоді, коли остаточно втратить всяке економічне підґрунтя.
Ті, хто прагне необмеженої свободи, зараз кинувся набивати собі кишені – будь-яким способом. А найсмачніші урожаї родяться на найжирніших (отже, найбрудніших) чорноземах. Зараз ми борсаємося у такому чорноземі, про який не могли і мріяти. Корупційні скандали вибухають один за одним. Власне, інших політичних новин уже давно немає. Скандали типу мукачівської стрілянин закінчуються геть нічим, лишаючи по собі тільки бруд і відчуття повної безнадії.
Закарпатці здатні перетворити будь-який рай на пекло. А потім обжити навіть його. Зате у нас неможливе ніяке чистилище – тільки крайнощі. Всякий закарпатський вибір – між двома злами. Бо між добрами ми не вибираємо – беремо обидва, не розмірковуючи. Коли ж доводиться задуматися, то це якраз той сон розуму, який породжує чудовиськ.
Наприклад, минулого літа ми мали рекордний наплив туристів. Цього сезону він значно менший. Турист, що раз побував на Закарпатті, вдруге сюди вже не повертається. Через наші дороги і сервіс (власне, через відсутність їх), через наші захмарні ціни (чи не найвищі з-поміж усіх інших регіонів). Через спеку, від якої тут нема де сховатися.
Звичайно, краще вже зовсім застій, аніж стрілянина на вулицях. От тільки застою ніякого так і не вийшло. Стрілянина все одно час від часу стається, правда, тепер з неї вже не роблять ніяких кадрових висновків. У наших предків була приказка “Махнув рукою, як Бог на Підкарпатську Русь”. Сьогодні вона згадується усе частіше.
Сергій Федака.