Звитяжне і криваве відлуння Карпато-України в Тішні

Відгомін Карпатської України, велич і трагедія якої датується березнем 1939 року, простягся і на Міжгірщину – тодішню Волівщину.

 І не лише тому, що в цій гірській місцевості – селі Келечин народився і ріс Августин Волошин, головний творець короткочасно існуючої незалежної республіки, котра символічно стала звитяжною передмовою теперішньої суверенної України. Як, до речі, з самого “серця” верховинського краю – Волового і його соратник волелюбного духу В. С. Гренджа-Донський, письменник, журналіст, автор літопису українського державотворення на теренах Закарпаття – щоденника “Щастя і горе Карпатської України”.

Кривавий слід Красного Поля у Хусті, де був придушений кількаденний опір карпатських січовиків озброєними до зубів і явно переважаючими у кількості гортіївськими фашистами, проліг і у сусідній куток. На околиці Волового, урочищі Тішня на березі р. Ріка у ніч з 18 на 19 березня 1939 року були також жорстоко розстріляні чотири борці за українську національну ідею. Під час радянського тоталітарного режиму за суворим наказом компартійців трагізм події змовчувався. Навіть на зорі здобуття самостійності України, коли активісти патріотичного руху на місці страти учасників національно-визвольного змагання встановлювали пам’ятний хрест, линули перестороги, мовляв поспішають. Але вороттю назад нема.

Надзвичайно скупими були відомості про загиблих січовиків, адже з пори їх катування минуло багато часу. Імена лицарів, потоплених у крові, особливо почали воскресати, як Міжгірську ЗОШ І-ІІ ст., що знаходиться у житловому масиві Поточина – неподалік від місця смертної кари незламних героїв, очолив М. І. Шагур, який напередодні працював заступником голови Міжгірської РДА. Саме з його ініціативи із залученням місцевої громадськості, передусім старожилів, зокрема, колишнім директором райцентрвської середньої школи В. І Рубцем, М. Ф. Шегдою, В. Ю. Мандзюком, М. Ю. Кливцем, на жаль на теперішній час вже покійні, розпочалася активна пошукова робота. За частих зустрічей з ними в навчальному закладі підтверджувалося спогадами, що тортурам піддалися тільки вчителі місцевих шкіл, люди приїжджі. Це – Степан Фігура, який був і комендантом Волівської січі, Яків Завальницький, Олексій Колесник та Віньяр, по якому докази ще розшукуються. За дослідження історії даної події були спростовані окремі факти попередніх версій. З слів очевидців тогочасся виявилося, що розстріляло було не 5, а 4 чоловік. Федору Грегуличу, жителю Чехословаччини за легкого поранення вдалося у потемках втекти через прилягаючу хащу і добратися до села Лозянське, де тимчасово переховувався у зимівці, а відтак потайки переправився на Пряшівщину – с. Мизалаборець. Фрагмент цього випадку оповів Михайло Клевець, який родом був Лозянського і котрому у юності довелося на свій страх надав притулок втікачу.

Опротестувалися місцевим старожилом Йосипом Стецюничем і попередні припущення страти адвоката Йосипа Дудикевича, який був головою Української Національної Ради Волового. Йосип Юрійович приятелював з сім’ю юриста, навчаючись в одному класі з його сином. Добре запам’ятав, як за три тижні до події в Тішні родина Дудикевичів на автомобілі, завантаженим домашнім майном, виїхала у невідомому напрямку. Як і Шупка, секретар адвоката, котрому теж приписувався розстріл.

Найбільшу частку документальних даних директору школи М. І. Шагуру з однодумцями за налагодження зв’язків вдалося зібрати про Степана Фігуру, який був родом з с. Лютовисько, повіту Самбір (Львівщина), 6.І. 1897 р. н., греко-католик. Зокрема, що мав великий потяг до науки: закінчивши школу, навчався у гімназії в Стрию, трудився у Празькому граді пліч-о-пліч з відомим чеським вченим-археологом Іваном Борковським, який народився на Іванофранківщині. Відтак після міграції Степан Дем’янович у 1933 році був прийнятий на посаду помічника вчителя у школі у Воловому. А Яків Завальницький з селища Нагірнянка (Чортківський район, Тернопільська обл.), 7.ІІ. 1886 р. н., з бідної сім’ї. Після закінчення гімназії поступив на юридичний факультет, але мрію здобути освіту перервала І Світова війна. Потім теж проживав і вчився у Празі в школі, що називалася центральною економічною спілкою. Маючи чехословацьке громадянство, написав заяву шкільному референтові Міністерства шкільництва Народної просвіти в Ужгороді прийняти його на учительську службу і згодом був направлений у с. Запереділля на Волівщині.

Крупинка до крупинки інформації завдяки листуванню та іншим пошуковим способам і в повнішому обсязі стає жертовна історія в Тішні, яка, безумовно, буде доповнюватися новими фактами, що прагне довідатися школа з своїм очільником І. М. Шагуром. Навчальний заклад свято береже дух витязів Карпатської України, котрий має великий патріотичний вплив на молодь. Загальношкільна організація “Берегиня” носить ім’я Степана Фігури, ряди якої традиційно у жовтні за урочистої лінійки поповнюються п’ятикласниками, а осередки з 6 по 9 клас мають ймення Якова Завальницького, Олексія Колесника, Федора Грегулича та Федора Тацинця з Келечина, якого катували угорські окупанти на околиці с. Сойми. Учні з педагогами шефствують над пам’ятним хрестом над Рікою, де у березневі дні з нагоди відзначення чергових річниць Карпатської України відбувається вшанування пам’яті геройських загиблих з панахидою та промовами на їх честь, виступ шкільної художньої самодіяльності, у репертуарі якої пісні січовиків, проводиться тенісний турнір серед освітян району, адже С. Фігура був і палким прихильником спорту. Пам’ять про кращих синів України жива навіки.

На фото: вшанування загиблих січовиків в Тішні; Степан Фігура з Іван Борковським у Празі; Яків Завальницький (третій справа) із місцевими жителями за вчительської роботи у Запереділлі.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.