У кожної народної пісні своя доля. Наш випадок – красномовне свідчення того, як у нових суспільно-політичних умовах іноді відбувається друге народження старовинної народної пісні.
Україна переживає неспокійні часи. Викликана Революцією гідності (Майданом) потреба декларації української незалежності (вже не абстрактної, а цілком конкретної, наповненої ідеєю членства України в Європейському Союзі) призвела до кривавого протистояння з імперською Росією, яка до цього часу вважає Україну, її простори та економічний потенціал виключною зоною своїх гео-політичних та стратегічних інтересів.
Втрата Москвою будь-яких політичних та економічних важелів впливу на політичний курс України (після Майдану, лютий 2014 р.) та розуміння того, що без України будь-які кремлівські плани гео-політичного домінування в Євразії, а відтак й у цілому світі приречені на поразку, спокусили російську владу на останній аргумент – військовою силою зруйнувати Українську державу. Окупація Кримського півострова (з березня 2014 р.) та гібридна війна на сході України (з квітня 2014 р.), що тривають до нині, призвели до значних людських втрат.
З часу Майдану стало традицією та духовною потребою суспільства проводжати в останню путь загиблих захисників Батьківщини під спів сумної народної пісні «Плаве кача по Тисині». Ця пісня пропалює свідомість кожного, хто пережив Революцію гідності та наступні події. Важко уявити собі іншу пісню, яка була б настільки співзвучна тим трагічним подіям. Не випадково в Україні ця пісня сприймається як український Реквієм.
Як стверджує Валерій Падяк, фольклористи активно шукають коріння пісні «Плаве кача по Тисині». (Сьогодні вона більш відома під дещо зміненою назвою – «Пливе кача по Тисині»). За однією з версій, щоправда ніяк не підтвердженою документально, пісня має лемківське походження. Також дехто з дослідників наголошує на тому, що цей твір був зразком пісенної творчості січовиків періоду Карпатської України, що також аж ніяк не прояснює її походження. Ще дехто із фольклористів наголошує на літературному походженні цієї пісні. Це натяк на підкарпатського поета Василя Ґренджу-Донського (1897–1974), учасника Першої світової війни, у ранній творчості якого знаходимо рядки з пісні-співанки «Плаве кача по Тисині». Але без серйозного історико-літературного аналізу всі ці висновки зависли у повітрі, не підтверджені конкретними фактами.
Багато знаків питання у цій історії спонукали автора цих рядків звернутись до темних плям в історії цієї пісні. Як виявилося у процесі наукових пошуків, пісня має вже більш як півторастолітню історію, в якій чітко вирізняються два етапи. Перший – це пісня про жіночу долю. Другий – це пісня про долю вояка. Водорозділом між ними стала Перша світова війна. (Стаття є фрагментом нашої майбутньої книги «Перша світова війна: Карпатські спомини»).
Із досліджених джерел чітко простежується підкарпаторусинське походження цього зразка народно-поетичної творчості. Тобто, йдеться про регіон пыд назвою «Підкарпатська Русь» (нині Закарпатська область України) – один із трьох історичних країв Карпатської Русі, яка складається також з Лемківщини/Лемковини (нині у складі Польщі) та Пряшівської Русі (нині у складі Словаччини).
Перша світова війна залишила суттєвий відбиток в усній народній творчості карпаторусинів, примноживши їх багатий скарб традиційних «катунськых» (рекрутських) та вояцьких пісень і тими, що оспівують й оплакують жорстокі реалії воєнних випробувань та даремно втрачені мільйони життів вояків у 1914–1918 роках. Ліричні та ліро-епічні «співанки», балади – це згусток суму та печалі, біль від розставань і невідворотності долі. Ці пісні надзвичайно чутливі, адже вони торкаються сокровенних глибин людського єства. Емоційне напруження душі, яка проходить через випробування війною, позбавлена можливості стороннього споглядання, проймаючись безглуздістю щоденного братовбивства та жахіттями руйнувань людського середовища, струменить аж ніяк не ненавистю до вбивць та бажанням помститись ворогові. Усе це у народно-поетичному вимірі стає другорядним та безглуздим. Позбавленим сенсу. Й тим, що накопичує людське зло по обидва боки лінії фронту.
Ці пісні не схожі на «казенні» замовні марші та бравурні стройові пісні, які створюються, щоб підняти бойовий дух вояків. Пісні за загиблими у Першій світовій війні струменять світлою печаллю. Це прощання з тими, хто відходить за обрій, полишає нас на самоті, хто своєю смертю назавжди позбавляє рідних та близьких можливості у майбутньому знайти спокій.
У цих піснях поступово розмивається їх національна ознака, адже людині притаманне співпереживання; вона, незалежно від національної ознаки та державної приналежності, сприймає чужий біль та чуже горе як своє. Поступово такі пісні поширюються в іншому етнічному середовищі, якщо для цього є привід. Чим ближче етнічна спорідненість та мовна практика, тим швидше це відбувається. Як це сталося, наприклад, нещодавно, коли в Україні на зламі 2013–2014 рр. вибухнув народний Майдан, пізніше визнаний як Революція гідності. Тоді (ще до війни з Росією!) вбачалося, що понад сто молодих людей, які в ім’я революції пожертвували своїм життям (ця воістину Небесна Сотня!) стануть найбільш значимою (та найбільш численною) жертвою української державності часу Незалежності. Символом жертовності Майдану, його жалобним гімном та одночасно емоційною домінантою світської панахиди за вбитими майданівцями стала підкарпаторусинська народна пісня «Плаве качка по Тисині», яка надзвичайно співзвучна тим драматичним подіям, що вирували в Україні.
Можливо, дещо дивним, на перший погляд, є те, що саме русинська народна «співанка» (а не українська!) найбільш виразно окреслила драматизм подій в українському суспільстві, коли на барикадах у Києві за демократичні ідеали гинув цвіт нації – її молодь. А втім, рушійною силою Майдану була саме Західна Україна, яка століттями підживлюється з карпатських етнічних джерел – й у цьому секрет вибору співанки.
Вперше цю пісню під час фольклористичної експедиції наприкінці 1930-х років записав у Волівці на Підкарпатській Русі молодий, але вже відомий на той час ужгородський музикознавець угорського походження, у майбутньому – композитор і диригент Ужгородської філармонії, згодом – професор Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка Дезидерій Задор (1912–1985). Текст та ноти пісні він подав згодом у пісеннику «Народнђ пђснђ Подкарпатскихъ русиновъ», який у 1944 році видав в Ужгороді у співавторстві Юрієм Костьом (Костюком – В. П.) та Петром Милославським. Нижче подаємо повний текст та ноти цієї пісні у записі Д. Задора (подається за правилами тогочасної граматики Івана Гарайди; при цьому букву-знак «ъ» на означення твердості прикінцевого приголосного опускаємо):
Плаве качка по Тисинђ, /2
Мамко моя, не лай мені. /2
Залаешь ми в злу годину, /2
Сам не знаю, де погину, /2
Погину я в чужім краю, /2
Хто ми буде брати яму? /2
Будуть брати чужђ люде, /2
Та ци тобђ жаль не буде? /2
Маємо багато доказів щодо походження пісні з Підкарпатської Русі. По-перше, це згадка про річку Тису (хоча у даному випадку слід сприймати її скоріше як символічну річку – домінанту даного регіону). По-друге, це – морфологічні ознаки, такі як «брати яму», «не лай ми», «плаве» тощо. По-третє, фонетична ознака – редуковане довге [е]. Зазвичай, цей голосний звук, що вимовляється подовжено, знаходиться у слабкій позиції (до наступного наголошеного голосного). У даному випадку на догоду римі він опиняється у сильній позиції (під наголосом), але знову ж таки вимовляється, як у слабкій – [ие]: [мИен’і], [лИежау], [сИерц’у], [гИей]. По-четверте, маємо повне римування в останній стопі хорея (тобто двоскладовій стопі з наголосом на першому складі), що узгоджується з вимовою редукованого [е] у сильній позиції:
по-ти / сИ-ні
ни-лай / м[Ие]-ні;
сын-ку / н[Ие]-жаль
сир-цю / л[Ие]-жав,
а також рима до слова «люде»:
чу-жі / лю-де
мам-ко / бу-де.
Драматичне тло баладної пісні «Плаве качка по Тисині» й події, що прочитуються у канві твору (обставини невідворотно призведуть до загибелі молодої людини на чужині), та час першозапису (міжвоєнний період) нині дозволяють асоціювати її виключно з подіями Першої світової війни, коли з російського, сербського та італійського фронтів до рідних домівок у Карпатах з австро-угорського війська не повернулися тисячі вояків-русинів. Щоправда, укладачі збірника «Народнђ пђснђ Подкарпатскихъ русиновъ» класифікували цей твір не як «вояцьку», але як «соціально-побутову», тобто пісню «про долю», хоча у збірнику є також розділ, що складається з «воєнськых пђсень», але до нього укладачі цю пісню не віднесли.
У цьому вони, мабуть, мали рацію, адже вперше пісня (близька по змісту до згадуваної нами пісні) фіксується у писемних джерелах другої половини ХІХ століття як твір (коломийка!) про кохання (ймовірно, донька просить матір не змушувати її виходити заміж за нелюба, бо інакше вона накладе на себе руки – погрожує втопитися?). Так, в одному з ранішніх збірників русинського фольклору «Угро-русскія народныя пђсни» (Петербург, 1885), укладеному російським дипломатом, консулом царської Росії у Відні Григорієм Де-Волланом на підставі фольклорних матеріалів з Верхнього Потисся, наданих йому русинським фольклористом Миколою Бачинським з с. Егреш (Олешник), зафіксовано (без нотного запису) наступний текст (на жаль, у збірнику опубліковано лише дві строфи):
Моя мамка лютеранка
Не дала мя за Иванка,
Ай дала мя за Янчія
За чортов[о]е насђнья (сђмя).
Залаешь ми въ злой годинђ;
Залаешь ми въ злу годину,
Не будешь знать, де погину.
Ще до цього, у 1864 році в Москві Яків Головацький у своїй праці «Народныя пђсни Галицкой и Угорской Руси» опублікував уривок з народної пісні (усього чотири рядки, без нотного запису), яку також можна вважати зразком співанки про жіночу долю. Цей варіант сюжетно перегукується з записом Г. Де-Воллана:
Зумру, зумру въ чуджôм краю:
Кто ми буде брати яму?
Сроки, вроны крамкацъ будутъ,
А дђвчатка плакацъ будуцъ.
Варто у цьому контексті, хоча й побіжно, згадати коломийку, яка також починається із зачину «Плаве кача по Тисинђ». Вона має схожий любовний сюжет (життя з нелюбом й невірність йому) та також позбута драматичних інтонацій. Пісню зафіксував на Мароморощині (історичний район Підкарпатської Русі, комітат) карпаторусинський фольклорист Михайло Врабель та вмістив її у першому томі свого фольклорного збірника «Угро-русски народны спђванки», який вийшов у Будапешті в 1900 році. У збірнику коломийку вміщено під № 159. Подаємо текст в оригіналі:
Плаве кача по Тисинђ,
Саме собђ рапче,
Трутила ня мамка ý вирокъ,
Тêпêрь за мновъ плаче.
Ходить качка попудъ хижу,
Качуръ передъ водитъ,
Си …. нъ до сосђда
Позадъ Анцђ ходитъ.
Ймовірно, з часом хтось із народних виконавців творчо підійшов до сюжету самогубства дівчини [у Тисі] та у нових суспільно-політичних реаліях (Перша світова війна!) за незначних змін у тексті пристосував пісню до нової ситуації – смерті вояка на чужині. Темп став більш повільним, протяжним, що внесло елементи трагізму у цей фатальний сюжет. Таким чином, відбулося переформатування жанру названої пісні – з любовної на вояцьку. Сприяв цьому спільний контекст: сум, викликаний наближенням обставин, що призведуть до смерті ліричного героя.
Важко відповісти, чи цьому «переформатуванню» якимось чином посприяв вихід у світ русинськомовної збірки поезій «Квђты з терньом» (1923) відомого на Підкарпатській Русі поета Василя Ґренджі-Донського(1897–1974), ветерана Першої світової війни. Автор вмістив у своїй збірці одну строфу відомої йому народної пісні «Плаве кача», додавши авторський (у нашому розумінні, невдалий – щодо змісту) текст – тобто, другу строфу. При цьому автор подає першу строфу як нібито власний твір, хоча насправді йдеться про народну пісню, давно відому виконавцям:
Плаве качка по тисинђ:
– «Мамко моя, не лай менђ,
Залаеш ми в злу годину,
Сам не знаю, де погину».
Лає мати сына, лає,
Сын до дому не вертає…
Серед поля у долинђ
Лягло серце у тернинђ.
А втім, останній рядок першої строфи в обробці поета В. Ґренджі-Донського таки зазнав трансформації. Порівняймо:
«Не будешь знать, де погину…» (вона загине);
«Сам не знаю, де погину…» (він загине).
Сьогодні цю пісню слухач сприймає саме як твір про трагічну долю вояка, який на чужині передчуває свою смерть. А цілком реальний образ місцевості – річки, де мало б відбутись самогубство (Плаве качка по Тисині), у новій версії пісні залишився лише як традиційний для народної поезії зачин, ніяк не пов’язаний із наступними сюжетними перипетіями (Див. подібні зачини народної пісні: «Плавле кача, плавле», «Ой, на тум Дунаю сім качок плаваю», «Плавле качур по Дунаю» тощо).
Успішним популяризатором цієї вояцької пісні стала відома карпаторусинська співачка, солістка (з 1961 р.) Закарпатського народного хору, майстер баладного жанру, збирач та популяризатор русинського фольклору Віра Баганич, родом із Волівця (1937 р.н.). Пісня (в оранжуванні відомого композитора та диригента, керівника Закарпатського народного хору Степана Мартона) увійшла до її репертуару. Дещо пізніше, у 2001 році, В. Баганич підготувала в ужгородському видавництві книжку з піснями зі свого репертуару під назвою «Співає Віра Баганич»; названий твір також представлений у книзі. Цікаво, що цю пісню В. Баганич свого часу взяла не зі збірника пісень 1944 р. у запису Д. Задора, а записала у 1959 р. від своєї матері Анни Баганич (1916 р. н.), жительки селища Воловець Закарпатської області. Звертає увагу й той факт, що в обох випадках пісня була записана (Д. Задором та В. Баганич) у тому самому населеному пункті – це саме та місцевість у Карпатах, де під час Першої світової війни відбувалися запеклі бої за шосейний Верецький та залізничний Бескидський (інакше: Скотарський, Воловецький) перевали, сповіді про які тут передаються від покоління до покоління. Нижче подаємо текст (в оригіналі, сучасною русинською мовою) та нотний запис цієї пісні:
Гей,
пливе кача по Тисині, /2
Мамко моя, не лай мені. /2
Гей,
залаєш ми в злу годину, /2
Сам не знаю, де погыну, /2
Гей,
погыну я в чужім краю, /2
Хто ми буде брати яму? /2
Гей,
выберуть ми чужі люде, /2
Ци не жаль ти, мамко, буде? /2
Гей,
як бы мені, сынку не жаль, /2
Ты на мойим серці лежав. /2
Гей,
пливе кача по Тисині, /2
Мамко моя, не лай мені. /2
Текст Віри Баганич у порівнянні з текстом Д. Задора, як бачимо, має зміни в окремих рядках (у т.ч. зачині – «Пливе кача по Тисині»); також кожен перший рядок строфи починається з вигуку «Гей!». Але головне – твір збільшено на дві строфи. Окрім того, монологовий характер співанки (за рахунок доданої народним автором п’ятої строфи) трансформується у діалоговий.
Також суттєво (у порівнянні з текстом Д. Задора) відрізняється й мелодія пісні. "Пливе кача по Тисині" у виконанні Віри Баганич має суттєві відмінності у ритмічному малюнку. Темп "аndante" (повільно), зміна розміру, знаки подовження нот, протяжність вигуку "Гей!" – усі ці засоби виразності сприяють відображенню плачу, жалю, туги, стогіну людини.
Таким чином, ось уже майже півтора століття побутує у Карпатах чудова «співанка» про людську долю та залежність людини від багатьох життєвих обставин. За цей час суттєво змінилися: 1) її жанрова приналежність – від любовної до вояцької; 2) її формат – від коломийки до балади, 3) її темп – від ритмічного до уповільненого, 4) її емоційний настрій – від позбавленого драматизму до глибоко трагедійного.
У першому (любовному) варіанті – це сум дівчини, яка знаходиться перед осудним у патріархальному суспільстві життєвим кроком – непокорою батьківській волі. І ця втеча від батьківської опіки (батьківського свавілля) та їх прокляття («Мамко моя, не лай менђ, / Залаешь ми въ злой годинђ …») лякають доньку своєю непередбачуваністю та невизначеністю майбутньої долі, яка у пісні змальована у трагічних образах. Через кровний зв’язок з матір’ю донька не наважується на відчайдушний спротив батьківській волі. Вона все ще сподівається на примирення, і аргументом у цьому діалозі є уявні наслідки її втечі з дому та наслідки самогубства («Не будешь знать, де погину…»).
У цьому сенсі, якщо вдуматися у слова ліричної героїні (саме героїні, а не ліричного героя!) у запису як Д. Задора, так й В. Баганич, можна впевнитись, що вони (окрім передостанньої строфи у В. Баганич, а також зміненого рядка в обох текстах: «Сам не знаю, де погину» ←← «Не будешь знать, де погину») абсолютно вмотивовані та відповідають тому образу, який вибудував народний автор, оспівуючи трагічне кохання.
Вояцький варіант «Пливе кача по Тисині», що виник під впливом подій Першої світової війни, – це смутна та жалісна пісня вояка. Це – звернення молодої людини, яка думками лине з фронтів Першої світової війни до своєї матері та просить, щоб не «лаяла му» «в злу годину» (не сварила його), щоб не наврочити смерть «в чужім краю», бо ж там чужі люди йому «будуть брати яму» (копати могилу). Мати у відповідь стверджує, що сумує за своїм сином, адже він на її «серці лежав». (До речі, вираз «Ты на мойим серці лежав...» не треба сприймати буквально, оскільки це не має сенсу. Скоріше, йдеться про прийменник «в» – в серці. Порівняти хоча б з подібним виразом «мати Бога на серці», який фіксуємо в русинських текстах середини ХІХ століття. Наприклад, у п’єсі Олександра Духновича «Добродђтель превышает богатство» зустрічаємо таке: «Прото дђти Бога на сердцђ майте...»).
Мотивація слів у вояцькому варіанті пісні «Пливе кача по Тисині» здебільшого непрозора (швидше, вона умовна). Це свідчить про те, що текст балади був пристосований до нових реалій, у даному випадку – подій війни. Не зрозуміло з оповіді, наприклад, з яких міркувань вояк просить матір «не лаяти му», тобто не сварити його? (У чому його провина?) І чому він має сумніви щодо материнської любові та душевних переживань Тої, у якої сина забрали на війну («ци не жаль ти, мамко, буде?»).
Разом із тим новий контекст вдало співпав з характерним для християнських традицій Карпатського регіону елементом відпрошування покійника «від близьких та рідних» (т. з. «удпрошанка») – тут син «удпрошується» від матері, тобто прощається з нею і просить не судити за біль, завданий його смертю материнському серцю. Усі ці елементи допомогли народному автору-виконавцю створити якісно новий образ. Карпаторусинська пісня стала напрочуд емоційною, вона струменить світлою печаллю, висловлює почуття, знайомі кожній людині, що пережила втрату близьких та рідних.
Пісня з легкої руки В. Баганич давно присутня у репертуарі народних виконавців, професійних та аматорських фольклорних колективів. А нині вона стала надзвичайно популярною та впізнаваною: в аранжуванні та виконанні гурту "Пікардійська терція" пісня стала мистецьким вокальним шедевром. У нових драматичних реаліях в Українї, яка виборює своє право на незалежність від імперської влади російського Кремля, саме підкарпаторусинська пісня «Плаве кача по Тисині» стала символом української Революції гідності – не лише виявом скорботи та пам’яттю за соратниками, що загинули за Незалежність та відходять у вічний спокій, але й джерелом мужності тих, хто продовжує розпочату боротьбу.
ВАЛЕРІЙ ПАДЯК.