Третя річниця Революції гідності відзначається у дуже тривожній атмосфері.
З одного боку – все нормально: відбуваються меморіальні акції, говориться багато правильних слів. З іншого боку, все менше стає зрозумілим, за що тоді гинули люди і головне – як вибратися з нинішнього стану речей, котрий зайшов явно не туди. Задоволених усередині нашого суспільства немає зовсім. Принаймні, ніхто не наважується публічно заявляти, що йому цілком добре. Негативні настрої зараз сильніші, ніж навіть наприкінці 2014-го. Інша справа, що всі вже переконалися: революції не ведуть ні до чого доброго, їхні наслідки завжди протилежні до суб’єктивних намірів самих революціонерів. Тому ніхто не готовий до нового вибуху.
Українці тривалий час не мали власної держави, тому вона уявлялася нам якоюсь панацеєю від усіх бід, автоматичним вирішенням усіх проблем. У результаті було збудовано досить монструозний організм. Ми опинилися у ролі того казкового учня чародія, який викликав до життя сили, котрі не може контролювати і сам потерпає від них. Яку державу слід будувати, ніхто особливо не знав. Хоча порадників збоку не бракувало. Але протилежні поради взаємно гасили одна іншу. У результаті держава будувалася якось сама собою, стихійно. Спочатку вона мала характер бандитської вольниці, потім почався дарвінівський відбір і з усього огрому “будівничих” виживали тільки найсильніші, які ставали олігархами – неофіційними власниками держави. Кілька президентів спробували підім’яти олігархат під себе, хоча ця політика ніколи не була послідовною. З олігархами періодично то загравали, надаючи їм чергові преференції, то ішли на них у наступ. В останньому випадку олігархи огризалися, нацьковуючи на президентські команди широкі маси знедоленого люду. Зараз переживаємо чергову добу консенсусу офіційної влади і олігархату. Влада не заважає великому бізнесові окрадати народ, а той не виявляє відкритої опозиційності. У результаті цього політичне життя вже пару років перебуває у застійному станові, перспектив попереду – ніяких. Чим довше триватиме таке тупцювання на місці, тим злиденнішим ставатиме суспільство і тим безнадійніше потраплятиме під зовнішній (зарубіжний) вплив.
Склалася певна патова ситуація, коли ні владна команда не може приструнити олігархів, ні ті не можуть підім’яти владу під себе. Численні скандали, що спалахують щоденно, але ніколи не доводяться до реального вирішення – це своєрідна проба сил, прелюдія до майбутнього відкритого зіткнення. Власне, досі від такого прямого внутрішнього конфлікту Україну рятує тільки війна на Сході. Тому ні владі, ні олігархам не вигідне її швидке завершення. Тоді усі суперечності на владному Олімпі одразу вийдуть на поверхню і їх доведеться вирішувати ,а не ігнорувати, як це вдається допоки.
З нинішнього стану можна рухатися у двох напрямках: або до фактичної монархії (у формі супер-президентської республіки на кшталт тих, які бачимо у Середній Азії), або до парламентської республіки з суто символічними функціями президента, де усе вирішуватимуть олігархи через власні парламентські фракції. Захід, схоже, ще не вирішив, яка з цих двох потенційних Україні йому вигідніша. Проте розчарування з приводу України, яка не може сама вирішити власну долю, усе наростає. Ми були цікаві Заходові, поки балансували між ним і Росією. Коли ж ми зробили однозначний вибір, Захід зразу втратив інтерес до нас.
Головною проблемою усієї чвертьвікової історії сучасної України був і лишається брак національної еліти. Лавиця запасних дуже коротка, вибирати особливо ні з кого. Різні свіжі активісти після того, як рік-два походять коридорами влади, перетворюються на таких самих придворних з президентської раті або на слуг олігархів, як і всі інші. Україна не готова до народовладдя, до прямої демократії.
Революція три роки тому відбулася, оскільки народ не бажав, щоб його грабував Янукович і компанія. . Керованості у державі стало значно менше. Вона все більше нагадує автомобіль без гальм і керма, який летить незрозуміло куди і не знати де і коли перевернеться. Поле вибору в України звузилося до мінімуму – лишається натягати на себе усе європейське ,хоч воно нам не в усьому папо фігурі, муляє, але доведеться терпіти.
Сергій Федака.