Безстрашні відчайдухи-руфери із Закарпаття розповіли, як підкорюють свої вершини

Четверо безстрашних відчайдухів здійснюють у піднебессі трюки, яким може позаздрити навіть голлівудський Спайдермен.

Акрофобія (страх перед висотою) – явно не їхня слабкість. Вони щодня піднімаються  на нові вершини і встановлюють власні рекорди. Свою роботу закарпатці не вважають легкою, проте переконують, що саме незвичне заняття дозволяє їм «не розслаблятись», бути завжди у відмінній фізичній формі і отримувати під час виробничого процесу неабиякий адреналіновий драйв, пише mediakhust.net.

Високо сиджу. Далеко бачу

Владислав та Денис мешкають в Ужгороді, а їхній батько Юрій Вучкан – у Криві, що на Хустщині. Разом із хлопцями працює їхній 21-річний друг Іван Уйбарі. Географія «мандрівок над прірвою» дахолазів не тільки Закарпаття, але й сусідні держави.

— Працювали ми і в Росії, і в Чехії, і в багатьох населених пунктах України, — каже Владик. —   Загалом виконуємо все, що пов’язане з бляхою: перекриваємо та монтуємо з «нуля» дахи, замінюємо труби, робимо вентиляцію. Найскладніше працювати над церковними банями. Шатри повинні мати відповідну форму, та й висота «під ногами» при цьому чимала. Але саме культові споруди захоплюють найбільше, адже дарують масу незабутніх вражень. На маківці храму людина справді ніби знаходиться між небом і землею… у всіх значеннях слова.

Утім на якийсь душевний трепет хлопці не скаржаться.

— Аби підкошувалися ноги, чи тремтіли руки – такого ніколи не було, — зізнається Іван. — Найвищою спорудою, над якою ми працювали, був костел у Чехії. Щодня доводилося підніматися на сорокаметрову висоту. Зверху люди крихітні, мов мурашки. Однак бачити світ з підхмар’я дуже цікаво.

Зі слів підкорювачів височин, найдовше доводилось працювати над одним об’єктом протягом трьох місяців, а найменше – одну добу. А в доробку екстремалів, між іншим, більше двох сотень вершин.

— Тривалість роботи зазвичай залежить  від квадратури та від складності замовлення, — ділиться секретами найстарший, 55-річний пан Юрій. — Якось перекривали дах багатоповерхівки, площею майже як стадіон. У той же час випадала нагода спробувати себе й на одноповерхових спорудах.

Руферська династія

У родині Вучкан «міський альпінізм» – сімейне ремесло і почалось воно з дитячого захоплення лазіння  по деревах.

— Усі професійні знання я отримав від батька. Він міг піднятись хоч куди, навіть на Ейфелеву вежу, при чому без будь-якого спорядження. Хтось на висотника вчиться у спеціальних навчальних закладах, роками невпинно «гризе» граніт науки, а на практиці лякається від перших же перешкод. Я ж опанував професію самотужки, як і мої сини, яким я передав весь власний досвід,— зізнається голова родини. — Тренажерні зали ми не відвідуємо, бо немає для цього вільного часу, однак усі вміємо правильно приземлятися та стрибати. Крім того, у нашій професії просто необхідні сильні м’язи. Також не має бути порушень у роботі вестибулярного апарату.

Слід зазначити, що як пан Юрій, так і його «бригада» одноголосно стверджують, що любов до непростого фаху зародилася в їхніх серцях ще в дитячі роки і кожного з них завжди вабила висота.

— Коли я був малим, вибирав собі найвищу сосну і без особливих зусиль піднімався на неї. Друзі заздрили, та далеко не кожен наважувався повторити мої «трюки». Хотілося стати циркачем, однак моя робота зараз дещо таки нагадує арену, — усміхається Владислав.

— Раніше ми самі заготовляли дрова, поки не було газу. Тож хлопчаком я вилазив на могутні столітні дуби і зрізував сухі гілки. Не боявся ніколи що впаду, — каже Юрій Вучкан. — Коли ж власне почав займатися висотницькою справою – навіть не пам’ятаю, та вже точно більше ніж тридцять років несу цей «хрест». До речі, у США достатньо перекрити всього один дах на рік, аби жити в достатку і ні в чому собі не відмовляти протягом найближчих дванадцяти місяців… У нас же, як не прикро, діяльність, пов’язана з неабияким ризиком належно не оплачується.

— Сучасна міська субкультура, руферство – це просто мандрівка дахами. Ми долаємо ще й різні перепони і наш індустріальний туризм – це не лише сходження, а й перш за все відповідальна праця… майже у долонях неба, — захоплено розповідає Іван.

Милування краєвидами, які відкриваються перед очима з висоти – дійсно незвичне захоплення, утім закарпатські верхолази під час роботи встигають не лише отримувати насолоду від споглядання довкілля, але й одночасно робити те, що навіть у ХХІ столітті не під силу будь-якій сучасній спецтехніці.

— Фахівців, які професійно займаються, «виробничим» альпінізмом небагато, — розповідає Юрій Вучкан. — Аби бути висотником, потрібно пройти «неофіційну» атестацію на придатність. Тому до свого гурту хоч кого брати не можемо. Інколи людині здається, що вона може все, а піднявшись на три метри вгору, її «героїзм» одразу зникає. Не все так просто…

Однак четвірці закарпатських руферів їхнє ремесло справді до снаги і вони в один голос запевняють, що до подвигів готові навіть опівночі.

Більше за темою

Прокуратура відкрила кримінальне провадження за незаконне блокування кордонів на Закарпатті / ВІДЕО

Поліція закликає закарпатців здати кров для постраждалих у ДТП

В мережі оприлюднили архівні назви із "зашифрованими" назвами міст Закарпаття