На Міжгірщині хочуть відновити музей лісу і сплаву

Pараз йде серйозна мова про відновлення унікальної дерев’яної споруди на Чорній ріці, через яку у давнину сміливі бокораші сплавляли величезні лісові дараби.

Страшна повінь 1998 року зірвала і рознесла на шматки об’єкт, який був збудований ще в XIX столітті, ставши згодом гордістю і славою Міжгірщини.

Велика сила стихії, але, можливо, є якась вина і людського фактору у цій біді. Гідрометеорологічною станцією, яка знаходилась в м. Хуст, зафіксовано, що в 1948 році відбулася не менша за масштабом повінь, як у 1998 році, а то навіть ще більша, але тоді гребля вистояла. Дзеркало, або площа водосховища, колись протягалась більше двох кілометрів вверх від греблі. І ширина її проти звора Мала Гропа теж сягала чималу відстань – 800-900 м. Коли лісосплав у 1959 році припинився, тоді й почало назрівати лихо.

Тутешні лісові масиви в той час були підпорядковані Буштинському лісокомбінатові. Підприємством було вирішено зберегти штучне озеро, як і саму унікальну споруду, котра була побудована австрійськими та італійськими інженерами і розрахована на тисячі кубометровий тиск води на стіну греблі. Поки проходив лісосплав, ворота, а їх було три, плюс флудер, шириною приблизно 10 м, постійно відкривались і закривались після збігу всієї води з водосховища.

На зиму всі ворота і флудер були постійно відкритими на випадок осінньої повені або льодоходу – його по-місцевому називали толлаш. Під час припинення лісосплаву, на жаль, ворота були наглухо зачинені, отож, тільки через верх загати вода переливалася з повного озера. А потрібно було регулярно відчиняти шлюзи, хоч раз на тиждень, щоб збігав потік і не замулювалось озеро. Тоді б не була страшна ніяка повінь, як в період лісосплаву. Була порушена сама технологія штучного озера і комунікацій на греблі. Весняні та осінні повені, хоч і не такі потужні, заносили мулом та всякими корягами водосховище. Водна площа ставала все меншою і меншою. Дійшло до того, що тільки біля самої греблі залишилось невелике дзеркало штучного озера.

В 1966 році трестом “Закарпатліс” у Синевирське лісництво Буштинського лісокомбінату було направлено працювати лісничим Івана Миколайовича Квака. Новий лісничий, ознайомившись з справами колективу, зацікавився і самим водосховищем. Саме з його ініціативи почалось створення музею лісу і сплаву.

Біля музею згодом збудувалися так звані ризи, по яких спускалась деревина з гір. Було зроблено передню таблу бокора, яка плавала на воді озера і прив’язалася до берега. Також спорудилося житло платогонів – колиба.

Шкода, що зараз на місці колишнього музею лісу і сплаву залишилася глибочезна вирва, але надіємось, що силами місцевого і обласного рівня влад, громадськості, нацпарку “Синевир”, Мінекології України, та й меценатами, рідкісну на весь світ споруду буде відбудовано – знову діяти музей лісу і сплаву.

Він, безумовно, стане візитною карткою всього Закарпаття, якщо й не цілої України, повідомляє ветеран лісової галузі Микола Іванина.