2016-ий рік входить на фінішну пряму. Із настанням негоди суспільна активність в усіх сферах зменшується, то ж можна підбивати перші підсумки.
Цього року політичне життя на Закарпатті звелося до серії в’ялих скандалів, нікому особливо не цікавих. Окремі політики звинувачують одне одного, у тому, що вони неправильно люблять свій край. При цьому ніхто не знає, як його любити правильно. У публіки давно вже виробився імунітет на подібні скандальчики – на них ніхто не зважає. Бо це десь високо-високо у верховітті, до чого народові немає діла. Як би там не шуміло, а унизу все одно лишається тихо-тихо. Довірою краян вже не користується жодна політична сила, але й для партій ще роки два це буде зовсім не принципово.
Натомість в економічній царині тривала подальша стрімка деградація. Від промислового потенціалу радянського Закарпаття залишилися ріжки і ніжки. Навіть те, що було створено за останні чверть століття, переживає нині не кращі часи. Ніби ще так-сяк тримається на поверхні наш агропром. Сфера пасажирського транспорту існує переважно завдяки туристам. Вони же великою мірою підтримують і роздрібну торгівлю. Якусь альтернативу архаїчним сувенірам (топірцям і гребінцям), котрі очевидно вже перенаситили ринок, пробує прийти більш свіжий хенд-мейд. Ясно, що великого економічного значення це все не має, але хоч якийсь рух, особливо за наших умов, коли молодші покоління просто відучені працювати і обласний ринок праці майже не отримує ніякого поповнення.
Оскільки ми все менше виробляємо чогось матеріального, нам доводиться продавати власну історію. Це той казковий “нерозмінний рубль”, який все одно постійно повертається до нас назад. Саме за старовиною приїжджають численні туристи, саме завдяки їй сюди поступають додаткові гривні. Закарпаття відвідують туристи переважно з інших регіонів України. Якщо представники Центральної України освоїли наш край вже давно, то галичани і буковинці почали відкривати нас останніми роками. Це туризм двох основних різновидів – рекреаційний (санаторії, будинки відпочинку) і тури вихідного дня. Якщо в першому випадку достатньо нашого природно-кліматичного потенціалу, то у другому вже потрібне якесь інформаційне і особливо культурне обслуговування, вміння показати товар лицем.
Вихідцям з інших регіонів цікаво саме те, чим Закарпаття не схоже на них. Тому вони усіляко чіпляються за архаїку, яка давно вже існує більше у спогадах, ніж у реальності. Туристи хочуть бачити закарпатців принципово іншими, ніж вони самі – зокрема, щасливішими. Брехати на цю тему не просто, хоча це якраз брехня во благо, із шляхетною метою. А от чим ми можемо пишатися цілком щиро, так це тим, що закарпатські міста вийшли із природи, але природа не вийшла із них. На щастя. Ще більше це стосується наших сіл. Симбіоз природи і цивілізації на Закарпатті унікальний, він складався віками і не потребує особливих інвестицій – тільки не руйнувати те, що є.
Культурна інфраструктура теж боїться будь-яких реформ, не сприймає їх. Культура споконвіку розвивалася еволюційним способом. Коли тут відбувалися якісь революційні злами, то подібний стрес далі доводилося заліковувати упродовж багатьох років. Будь-який культурний феномен живе, доки до нього є інтерес з боку широких мас. Як тільки такий інтерес зникає (а вбити його дуже легко), то відродити потім надзвичайно тяжко. Дев’яності роки виявилися фатальними для багатьох сфер закарпатської культури. Масовий споживач тоді зник через соціально-економічні негаразди. Потім усе пробували переломити за допомогою фестивалів, які за багато років вже усім приїлися і без нових креативних рішень далі не є життєздатними. Щось з культурних реанімувалося у ході численних виборчих акцій. Але останнім часом вони звелися до прямої роздачі грошей виборцям, тому і цей механізм вже не спрацьовує. Кожний культурний осередок перетворився на маленьке гетто, замкнуте у собі, де всі варяться у власному сокові. Можливо, це тимчасовий етап нашої еволюції, який просто треба пережити, щоб передати естафету майбутнім і більш успішним поколінням.
У цілому весняно-літній сезон був дуже складним. Хочеться вірити, що наступний рік буде вже легшим, що процеси деградації ще не набули незворотного характеру. Хоча з кожним місяцем точка неповернення бачиться усе ближчою. Надій на державу і її структури уже практично не залишилося, перспективи на краще можна пов’язувати хіба що з інстинктом виживання самого суспільства0 кожного окремо взятого закарпатця.
Сергій Федака.