Восени традиційно рахують курчат. Цього разу є що лічити. І це нібито добре. От тільки чи збережеться така тенденція і на наступний рік – велике питання.
Мовимо перш за все про туризм. Це наприкінці радянської доби затято сперечалися, що треба першочергово розвивати у нашому краї – індустрію (харчову і легку) чи туристично-рекреаційну сферу. Подальша стрімка деіндустріалізація зняла цю альтернативу. Довелося сконцентруватися майже виключно на туризмові. Нинішній рік взагалі визнано рекордним у цьому плані.
Усі, хто бодай трішечки причетний до туристичного бізнесу, тішаться., що сезон на Закарпатті виявився вдалим. Причому, чим менше людина до того причетна, тим більше б’є себе у груди. Ми орали! Особливо активна влада. Таких широких посмішок у неї давно не було. Хоча з чого їй радіти – так і лишається незрозумілим. Великий цьогорічний приток туристів на Закарпаття має цілком об’єктивні причини, чесно кажучи, дуже мало залежні від тих зусиль, які докладаються тут.
Основних причин, які зіграли на користь Закарпаття, дві. По-перше, Україна тимчасово втратила Крим, тому ті потоки, які раніше рухалися убік Ялти, тепер мусили знайти альтернативу. По-друге (і це ще суттєвіше) різке штучне падіння гривні щодо долара і євро зробило менш доступними для українців турецькі та інші закордонні курорти. Відтак відпочивальники посунули убік Карпат за Карпати.
Підозрюємо, що багато хто наступного року сюди вже не повернеться. Один раз у житті наш сервіс ще можна витримати, але двічі – це вже занадто. Дороги у жахливому стані, транспорт собі на умі, заклади харчування – на великого любителя, від культурної інфраструктури лишилися ріжки і ніжки. Ужгород з Мукачевим поодинокі винятки у цьому плані, а вся решта краю тоне у нудьзі і безнадії. Врятувало нас лише те, що багато мешканців індустріальних районів України якраз і шукало якої-небудь глухомані, де можна було би забутися від стресів урбанізації, ковтнути свіжого повітря. Тому перші дні вони почувалися, як у раю. Сонні села, безпробудні містечка, де нічого не відбувається – це заколисує людей із більш жвавих регіонів. Але далі людська натура знову починає брати своє. Кортить якихось цікавинок, якоїсь зміни вражень. А з цим якраз великі проблеми. Як писав П.Скунць: “Просто нас не збудив Духнович, і триває кошмарний сон”.
Закарпаття може демонструвати сотні поруйнованих об’єктів радянської доби, руїни колишніх розкошів: остови давно закинутих заводів, зарослі бур’янами поля, порожні хати у селах, розбиті ферми, роздовбані дороги. Теоретично і це все можна обіграти як пункти екстремального або ностальгійного туризму, але це вже на великого любителя. Із новацій же останніх десятиліть туристові пропонуються переважно придорожні наливайки з дуже сумнівним алкоголем і кулінарією.
Виручають гори, які не здатен поруйнувати жоден режим. Хоча нинішня ліберальна доба постаралася і їх зробити максимально лисими, але підлісок вперто пробивається знову крізь усі вирубки. Виручають замки, але більшість їх існує у форму руїн, для збереження яких нічого не робиться. Тому з часом від цих курок, які несуть золоті яйця, лишиться тільки пух та пір’я. те саме стосується дерев’яних церков, кількість яких за чверть століття суттєво зменшилася. Натомість будуються нові , але їх ще треба робити привабливими для туристів.
Наші фестивалі – окрема пісня. Автентики там давно не лишилося, домінує сурогат, один раз його ще сприймуть, але більше на такий фестиваль не повернуться. Коли до туриста ставляться як до лоха, то і він відповідає такою самою зверхністю. Історія закарпатських фестивалів – це літопис суцільних втрат, коли більшість гарних ідей було спаплюжені через невдалу реалізацію.
Дорожнеча на наших базарах у туристичний сезон шалена. Тактика – обідрати приїжджого одразу, щоб він більше сюди не потикався. Це замість того, щоб довго і терпляче пригодовувати його, як роблять у туристичних регіонах з великим досвідом. Нехай авіаційне і залізничне сполучення залежить переважно не від місцевої влади. Але чому не можна розвивати сполучення автобусне, лишається загадкою.
Після завершення літнього буму Закарпаття готується до наступного – новорічно-різдвяного. Там вже не буде виручати навіть погода. Якщо літо було справді гарне, то зими у нас традиційно вже кілька років підряд ніякі. Тому від суб’єктивного чинника залежатиме ще більше, ніж влітку. І у цьому треба чесно собі признатися, а не заколисуватися високими статистичними показниками літнього сезону.