Історія Виноградівщини: Фанчіково / ФОТО.

Король закохався в юну місцеву красуню і пестливо називав її Фончіко. Потім біля хатини єгеря почали поселятися інші сімї, що дало початок новому поселенню - Фончіко.

До 1946 року Фончіко. Розташоване в басейні ріки Тиси за 8км від районного центру. В селі знаходиться залізнична станція на лінії Ужгород-Королево. Центральна вулиця примикає до автомагістралі Ужгород-Рахів.

Свою назву село, імовірно, отримало від прізвища ішпана Фончіко (Фончко) із роду Гунт-Пазманів, якому землеволодіння із селом ,дісталося від брата Мігая, в свою чергу, в 1303 році він відпустив його іншому братові Мартону. Нащадки Мартона були фанчиківськими дворянами.

За іншою версією, на місці теперішнього села були густі нетрі, чащі, ліси, куди любив приїжджати на полювання король Матяш. Там була хата місцевого єгеря, в якого була дочка Фоні (Фончі). Король закохався в юну красуню і пестливо називав її Фончіко. Потім біля хатини єгеря почали поселятися інші сімї, що дало початок новому поселенню - Фончіко.

Село протягом століть багато разів знищувалося, а потім знову відбудовувалося. Ще на початку ХХ століття його згадували, як «обрубаний населений пункт». В 1717 році татари взяли в полон 50 шляхтичів та простолюдинів, із яких лише 26 повернулися додому. В селі постійно йшла міграція, про що свідчать нові прізвища кріпаків. Із 1632 по 1695 рік тут були такі прізвища: Мігай, Онтол, Валла, Кочіш, Локотош, Коста, Сас, Чутко, Біко, Ийлеш; 1695 рік – Баторі, Чепері, Кейс, Кезеш, Нірі, Помар, Сенєш, Кота, Петайт; 1715-1775 роки: Фанта, Куруц, Санісло, Каньо, Мийгеш, Білей, Дочейніч, Кушінскі, Лущак, Макар, Шіпош, Тарішка,Борбей, Густі, Газдик, Котлан, Кутнич, Лемак, Сербак, Русолович, Корпош, Орос, Пушкаш, Товт, Урбан.

Фанчиківська греко-католицька громада належить до найдревніших парохій кроаю. В шиматизмі 1908 року вона була філією підвиноградівської з 1693 року. З 1747 року покровителем церкви була сім’я Поган, з 1814 року вона була у спільному володінні декількох власників. З 1821 року церковна громада була зарахована до тих, що її могли підтримати будь-які благодійники. Це значить, що, спочатку, церква повністю залежала від поміщиків, які її фінансували, але без їхньої згоди єпископ не міг призначити священика на приход, а з 1821 року це стало прерогативою єпархії.

В 1741 році в описі згадується дерев’яна церква, вкрита соломою, парохія того часу була пристойною громадою із 40 сімей. На її древність вказує запис ,зроблений в 1821 році - parochia antique. Греко-католицька громада здійснювала свої богослужіння в дерев’яній церкві до 1902 року. 26 жовтня цього року єпископ Юлій Фірцак освятив теперішню муровану церкву, збудовану, в типовому базилічному стилі зусиллями священика Андрія Сабова та кураторів Георгія Параски і Андрія Неймета. Храм посвячено на честь Вознесіння Господнього. В радянські часи церква діяла як православна. В 1991 році її повернули греко-католикам.

Кількість греко-католицьких вірників зростала динамічно. Якщо в 1747 році було 30 сімей, то в 1792 році – вже 494 вірників, в 1915 – 504, а в 1947 році – 730 греко-католиків. З 1806 року богослужіння велося на церковнослов’янській мові. Між 1825 і 1861 роком літургія велася на церковнослов’янській та угорській мовах. З 1874 року по 1878 рік – на русинській мові, а після 1881 року - також на двох мовах. Природно, що з 1949 по 1991 рік служба велася виключно,на церковнослов’янській мові. Зараз це чи не єдина церква в районі, де богослужіння ведуться на двох мовах окремо.

У церкві зберігається книга «Міней» ( Почаїв 1775 рік) з дарчим написом в 1949 році від священика Андрія Грабаря.

В 1936 році біля церкви освячено хрест, замовлений за 5200 корон Андрієм Оросом та його дружиною Марією Чонкою. У 1949 році священика Івана Карпинця було засуджено на 25 років каторги за відмову перейти у православ’я. У 1956 році він повернувся додому. Зараз громаду обслуговує о. Михайло Пазуханич.

Старовинною, заснованою в ХІУ столітті є римо-католицька плебанія. Під час реформації потрапила до рук протестантів і була повернута за часів контрреформації. У вирі історичних подій була знищена і старовинна церква. Своїм відновленням, яке сталося у 1756 році, парохія завдячує самовідданій роботі єгерського каноніка Яноша Комаромі. Про піднесення парохії свідчить той факт, що певний час (1774 – 1863) її філією був Севлюш.

Великий ремонт костьолу, (в якому 120 сидячих місць та два дзвони), останній раз проводився у 1992 році. В 1996 році блискавка спричинила незначні пошкодження будови, які були виправлені ще того року. Фісгармонія костьолу встановлена у 1870 році. Початок метричних записів – 1756 рік, мова літургії – угорська. Церква освячена на честь Найсвятішого Імені Ісуса. Обслуговує громаду о. Маріо.

Реформатська громада у Фанчикові одна із найдревніших у Угочанському комітаті. Перші письмові відомості про общину згадуються в 1598 році. Тоді пастором був Фанчікі Іштван. В 1759 році, в роки тихої контрреформації, під час пасторства Уйвароші Мігая реформатів вигнали з храму католики, які до цього часу його і використовують. Під час цього процесу прийняли смерть три вірники реформати: Чебі Поган Янош, Гулачі Ласло і Поп Іштван. У ХУІІІ столітті замість відібраної церкви на пожертви вірян-реформатів побудували новий храм. Його востаннє ремонтували в 1990 році, в 1997 році – перефарбували вежу. В цьому ж році на боковій стінці встановлена меморіальна дошка на честь загиблих вірників в 1759 році.

В 1940-х роках реформатська громада нараховувала 400 членів, які господарювали на 40 га церковної землі. В радянські часи землю та парафію забрали, останню повернули в 1993 році. Про живучість і відданість традиціям реформатів Фанчікова свідчить і те, що в 1989 році відновили релігійні навчання, зараз громада нараховує 190 вірників. Обслуговує їх пастор Лорант Молнар.

Після легалізації греко-католицької церкви і передачі їй храму, православна громада була зареєстрована у державних і церковних органах у 1991 році. Спочатку вірники ходили на богослужіння в Тросник, а в 1992 році започаткували будівництво своєї церкви. За основу була взята традиційна форма храму, дах якого прикрашений за православними звичаями трьома куполами. Кураторами і активістами громади були Іван Ярема, Іван Сусик, Степан Візантій, які приклали немало зусиль, щоб збудувати церкву. Вони були ініціаторами введеня спеціального податку для членів громади. Ці кошти скеровувалися на будівництво храму.

Старші жінки, за прикладом Ганни Ситар, ходили по селах із хати до хати, збираючи пожертви на новий храм. В його спорудженні допомагали і вірники з сусіднього Тросника. О. Дмитрій, тросницький парох, закликав чоловіків не стояти осторонь, а прикласти свої знання і навики на будівельно-монтажних роботах. Фанчіківці працювали з особливим завзяттям, навіть, жінки з рук в руки передавали цеглу, розчини – одним словом, була справжня народна будова. Тому й не дивно, що за два роки виріс красень-храм, комплексно завершений. Стіни розмалював Іоан Лях, іконостас виготовили міжгірські майстри, дзвони закупили у Воронежі. Зараз громаду обслуговує о. Михайло Кивак.

В 1851 році Елек Фийнєш писав:

«Фончіко - угорське село в Берег-Угочанському комітаті, на 2,5 години ходьби від Севлюша, 689 реформатів і греко-католиків живуть у ньому, обидві громади мають материнські церкви. Землі рівнинні, в навколишніх краях рахуються серед кращих. Володіють ними багато власників».

Згідно перепису населення 1921 року в Фанчікові було 150 будинків, в яких проживало 884 мешканці, в т.ч. 434 чоловіки та 450 жінок. За національністю були 3 чехословаки, 232 русинів, 532 угорці, 93 євреї; за віросповіданням - 151 римо-католик, 460 греко-католиків, 158 реформатів, 114 іудеїв. До села належали хутори: Бонова, Чепея, Дубича, Фішера, Гортія, Кондаша, Малий, Сабова, Великий, Вейса.

Особливістю Фанчікова є те, що, після першого Віденського арбітражу через село пройшов кордон між Чехословакією та Угорщиною: ¾ села були в Чехословакії, ¼ - в Угорщині. Так тривало 4,5 місяці. 15 березня 1939 року на околиці села велися справжні бойові дії, навіть із застосуванням танків, які закінчилися перемогою угорських військ.

Під час гортіївського режиму в селі був закатований в 1939 році секретар сільської організації КПЧ М.І.Габор.

26 жовтня 1944 року Червона армія вибила із села угорські війська. 50 жителів були мобілізовані до армії, 17 із них загинуло. В липні 1945 року, згідно архівних даних, 81 чоловік із села знаходився в невідомих місцях.

У післявоєнні роки в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу «Іскра», вирощували зернові (в основному кукурудзу і пшеницю) культури. Були розвинуті тютюноводство і тваринництво м'ясо-молочного напряму.

Об’єднання населених пунктів Ухачова Тоня, Фрідова Тоня з селом Фанчіково проведено рішенням облвиконкому №155 від 15 квітня 1967 року та №431 від 30 липня 1962 року.

У Фанчікові була винокурня – ректифікаційний завод по очистці спирту, який належав Вайсу ( деякі автори пишуть Вейс). На димовій трубі є надпис: «1885», так будівельники залишають пам'ять про рік спорудження. До винокурні належало до 10га садів, в основному яблуневих. В радянський період на базі спиртзаводу був відкритий Закарпатський соковий завод Міністерства продтоварів України. Діяв він протягом 1950-1956-х років. Його очолювали Панченко, Черниш, головним інженером був В.Фірцак. В 1957 році підприємство реорганізували і ввели до складу Виноградівського консервного заводу.

Тут випускали соки і кріплені вина, деякий час – горіховку – горілку, настояну на недозрілих горіхах. Потужність цеху становила 4 тис. тон продукції, в т.ч. 1 тис. тон соків та 3 тис. тон плодоягідних вин. В залежності від сезону тут працювали 25-85 чоловік. Із 1978 року цех очолював Юрій Медвецький. Боротьба із алкоголізмом при Горбачові і економічні негаразди привели до того, що в 1989 році повністю було припинено випуск вин, а в 1993 році цех, взагалі припинив виробничу діяльність.

Поруч із цим підприємством у колгоспі побудували підсобний консервний цех. Випускав він плодоовочеві консерви і різноманітні вина, служив надійною опорою в фінансових справах господарства «Іскра». Після роздержавлення паї консервного заводу викупили московські інвестори, створивши, на базі колишнього консервного цеху, успішне підприємство «Універ». Воно мало потужності з випуску 6 млн. банок плодоовочевих консервів. Для забезпечення сировиною, укладали з населенням договори на вирощування огірків, томатів. В останні роки біля села Онок завод за сучасними технологіями вирощував баклажани для власної продукції, яку збував, в основному, в Росії. Зараз тут збудували багато нових теплиць, у яких планують вирощувати овочі для київських ринків.

Як уже згадувалося на початку статті, Фанчіково не раз переживало скрутні часи. Але завжди піднімалося, в т.ч. і за рахунок переселенців. Одним із перших відомих емігрантів був Дмитро Ленчур, який дістався Фанчікова у 1887 році з села Тюшка Міжгірського району. Купив великі наділи землі, створив сім’ю, яка має багато славних нащадків, в т.ч. і Михайла Ленчура - організатора рентгенорадіаційної служби на Закарпатті.

Значна кількість переселенців була із Боржавського. Сталося так, що в 1945 році, коли ділили землю, згідно земельної реформи в Закарпатській Україні, в Боржавському, де мало землі, її не вистачило для всіх. А у Фанчікові, звідки вивезли багато євреїв, на хуторах Фріда і Вейса були, навіть, житлові приміщення для наймитів і велика кількість землі. Цим скористалися чингавчани (більше 20 сімей), які переїхали сюди, поступово будуючи собі хати в самому Фанчікові. В часи, коли колгосп очолював В.Ю.Костак, з різних причин в село емігрувала друга хвиля з Боржавського, які в Фанчікові, в основному, поселилися по вул. Комсомольській.

E зв’язку з будівництвом Теребле-Ріцької ГЕС, майже вся територія села Вільшани в Хустському районі була затоплена. Біля 100 жителів села в другій половині 1950-х років переселилося до Фанчікова. Тут вони розрослися, закріпилися, стали успішними, бережуть свої традиції і складають основу православної громади.

Зараз в селі проживає 2086 чоловік. Економічний спад в Україні привів до погіршення рівня життя людей і в Фанчікові. Як і у всьому районі, виручають заробітчани, присадибне господарство, робота в районному центрі.

Славу і визнання селу принесли відомий закарпатський художник, педагог, артист і спортсмен С.В.Кутлан , знаний футболіст, майстер спорту СССР Василь Рац. В останні роки добре про себе заявила талановита художниця, поетеса Валентина Костьо.

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.

Читайте також: