Історія Виноградівщини: Тісобикень / ФОТО

У 1800-х роках епідемія холери знищила половину села.

З 1946 року – Бобове, підпорядковане Пийтерфолівській сільській раді. В чехословацький період називалось Бекень. В 1923 році при врегулюванні прикордонних питань Чехословакії з Угорщиною частина земель угорського села Могошлігет відійшла до Бекені.

До 1971 року Бобове мало свою сільську раду разом з Вовчанським (Форкошфолво). Перейменування населених пунктів Бекень у Бобове і Форкошфолво у Вовчанське проведено указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року. Офіційне об’єднання населеного пункту Вовчанське з селом Бобове проведено рішенням сільвиконкому №155 від 15 квітня 1967 року.

Зараз два села практично зрослися в одне. Рішенням облвиконкому від 16 лютого 1971 року ліквідовано Бобівську сільську раду. Село Бобове віднесено в підпорядкування Петрівської сільської ради. Назву Тісобикень повернули в 1995 році.

Розташоване село на україно-угорському кордоні на правому березі Тиси за 22км від Виноградова і за 6км від залізничної станції Вилок. На межі з Вилоком збудований пішохідно-транспортний міст через Тису. Другий міст в межах Бикені з’єднує дві держави: Україну і Угорщину, в 1989 році тут відкрили міжнародний пропускний пункт для пішоходів та легкового автотранспорту.

Назва села походить від власного староугорського імені Бикень. Значення цього слова ще до кінця не з’ясовано. Деякі вчені вважають, що староугорське слово «вuк», що означає ліс, нетрі, хаща, із цим пов’язана поява імені, що дала назву селу. В той же час старотурецьке слово «вuкіn», що означає «не здатний до статевих зносин, імпотент», може бути прийняте за основу угорського прізвища.

Українська назва села Бобове – невдалий і неадекватний переклад з угорської мови. Під нього придумали красиву, хоч і не надто переконливу легенду.

Тісобикень - одне з перших дрібнодворянських сіл, яке з‘являється в письмових згадках. Король Бейло ІУ молодший в 1230 році підтвердив, що король Андрій ІІ подарував великий маєток («На три плуги») своєму вірному прислужнику Форкошу із земель Бикеня. Цей Форкош заснував біля Бикеня село, назване на його честь – Форкошфолво.

Рід Бикені вперше з’являється в середині ХУ століття в письмових документах, в зв’язку з необхідністю поділити належне йому село нащадкам від шлюбів з немешами навколишніх сіл – Осодфолу, Вербивц, Форкошфолво. В наступних століттях розвиток села віддалив його від дворянського напряму, позаяк поміщицького помістя не було побудовано. Це дало можливість знайти домівку в селі кріпакам та простолюдинам. Цей процес на початку ХУІІІ століття дістав новий імпульс, адже під час татарської навали в 1717 році із взятих в полон 44-х немешів і 88 простолюдинів –13 немешів та 30 селян загинуло.

Село багато страждало від повеней.

В 1851 році Фийнєш Елек писав: «Бикень - угорське село в Берег-Угочанському комітаті, близько біля Тиси. Живуть в ньому 64 римо-католики, 292 греко-католики, 186 реформатів, 11 євреїв з реформатською та греко-католицькою материнськими церквами. З чорними врожайними грунтами, лісу немає, місцями кущі.»

В 1800-х роках епідемія холери знищила половину села. На початку 1900-х років багато жителів села виїхали на заробітки до Америки, Франції, Бельгії.

Згідно перепису населення в 1921 році, в селі було 140 хат, в яких проживало 845 мешканців, в т.ч. 436 чоловіків та 439 жінок. За національністю - 9 чехословаків, 23 русини, 704 угорці та 90 євреїв. За віросповіданням - 87 римо-католиків, 426 греко-католиків, 221 реформат та 90 іудеїв. Тоді до села належали хутори Цанарія, Кіраля, Козані, Штурка.

У цей же час у Форкошфолу, яке за радянські часи приєднали до Бикеня, було 30 будинків, в яких проживало 188 чоловік, в т.ч. 15 римо-католиків, 120 греко-католиків, 4 іудеї та 49 вірників інших конфесій. Селу належав хутір Фогарашія, який мав у своєму складі 6 будинків.

13 чоловік загинуло на фронтах Другої світової війни. Восени 1944 року кинули в табори ГУЛАГу 200 чоловік, 26 із них загинуло.

У Бикені є 4 церкви: греко-католицька, реформатська, православна та римо-католицька. Бикенська греко-католицька парохія належить до однієї із самих древніх у Мукачівській єпархії. У 1751 році згадується дерев’яна церква св. ар. Михаїла під соломою, в поганому стані з двома дзвонами, бідно забезпечена образами.

Із 1770 по 1775 рік будується нова дерев’яна церква «із брусов моцних трудом вірників і филіялок», яка стоїть дотепер. Зовні важко встановити, що церква дерев’яна. Стіни поштукатурені, двосхилий дах, башта і високий готичний шпиль вкриті бляхою. Чотирирядний іконостас походить із ХУІІІ століття. Говорять, що його привезли з Угорщини 200 років тому.

ЇЇ особливістю є те, що це єдина дерев’яна церква на території Берегівського угорського деканату. В 1943 і 44-х роках місцевий парох Павло Кекерчень займався підготовкою будівництва нової церкви, проект зберігся, виконав його інженер Еміліан Егреші. Біля церкви дотепер стоїть фундамент розпочатої будови. Із встановленням радянського режиму спорудження церкви стало неможливим. Більше того, настоятель храму о. Павло Кекерчень (який служив там з 1936 року) потрапив під тиск місцевої влади і КДБ. 24 лютого 1949 року підписав відозву про перехід до російського православ’я, але через декілька днів відмовився від своєї попередньої згоди. В квітні 1950 року його заарештували і засудили на 25 років позбавлення волі. З-під варти був звільнений 13 травня 1956 року. Помер у Петрові у 1974 році.

Після заборони греко-католицької церкви храм діяв як православний. В 1991 році після легалізації греко-католиків жителі села, не всі, повернулися до своєї колишньої віри, значна частина з них залишилася православними. Тому з 1998 року в храмі молилися почергово. Цікавим є і той факт, що в 1806 році в бикенській церкві і її філіях мова богослужіння була русинською, в 1821 році – русинською і угорською, а в 1878-1883-х роках – повністю перейшли на угорську. Зараз громаду обслуговує о. Іштван Певсе.

Як уже було сказано, православна громада вперше в селі була створена в 1949 році. Після 1991 року храм повернули його справжнім господарям греко-католикам, вірники знайшли спільну мову – молилися почергово. Але сталося так, що після повені 1998 року, від якої постраждав і старий храм, його відвідала громадянка США Лоретта Когутич, уродженка Закарпаття, родичка православного священика о. Степана Попа, який там служив. Вона вжахнулася від побаченого і вирішила стати благодійницею спорудження нового храму.

Потрібно зазначити, що робила вона це за свої особисті кошти, її пожертвування на 99% забезпечили всі потреби, інші зібрали вірники. Місцева влада, як це не дивно, не дуже сприяла о. Степану, видно, спрацювало насторожене сприйняття угорцями православ’я. Тому йому відмовляли у виділенні земельної ділянки на тому місці, де він просив.

А вирішив він цю проблему дуже оригінально – викупив у райспоживспілки двоповерховий кафе-бар та приміщення магазину і зніс їх. Звичайно, цей хід деякі засуджували, але, коли за два роки на місці торгових точок виріс храм- красень, який органічно вписався в навколишнє середовище, всі схвалили далекоглядність о. Степана. Величний храм освятив 14 жовтня 2005 року єпископ Хустсько-Виноградівської православної єпархії Іоанн.

Настоятелю храму архімандриту Степану Попу можна лише по-доброму позаздрити – церква закінчена повністю, її розмалювали, іконостас на місці, до речі, його виготовив відомий різьбяр із Приборжавського Василь Ковач. Церква забезпечена дзвонами. Як не дивно, з усіх чотирьох конфесій в угорському селі він має найбільше прихожан – 180 сімей із Бикеня, 76 сімей із Форкошфолво, 9 – із Пейтерфолво, 21 – з Великої Паладі, 3 з Фертешолмашу, 6 із Форголані.

Ще однією особливістю цієї парохії є те, що це єдина церква в Хустсько-Виноградівській православній єпархії, де богослужіння ведеться повністю на угорській мові.

Не менш славну історію має і реформатська церква. ЇЇ побудували вкінці ХІІІ або на початку ХІУ століття. На ній немає дати будівництва. Але видно, що будували її не професійні будівельники, а сільські кріпаки. Споруджувалася вона як римо-католицька, а з часів реформації нею користуються протестанти.

Дзвіниця розміщена на північному сході церкви. Дата будівництва також невідома. Імовірно, під час правління Марії Терезії або Леопольда, бо в той час не дозволяли споруджувати церкви з дзвіницями разом. Сучасна дзвіниця побудована в 1960 році. На ній два дзвони: великий (200кг) і менший (104кг). В 1865 році церква була покрита гонтом (дранкою), в 1880 році її перекрили черепицею, а в 1996 році – етернітом.

У церкві є фісгармонія, яку в 1881 році купили за гроші вірників, збір яких організував Шаркань Лайош. Також за пожертвування прихожан побудували кам’яну огорожу з лицевої сторони церкви в 1998 році. Під час повені в цьому ж році будівля церкви постраждала, довелося відбудовувати. З 1997 року до цього часу вірників реформатської громади обслуговує пастор Отілло Гуньоді.

Є в селі і громада римо-католиків (до 30 сімей). Ще в далекому 1999 році наріжний камінь храму освятив єпископ Антал Майданек. Навесні 2001 року будову на декілька років законсервували, швидше за все, через відсутність коштів. Вдалося знайти декілька благодійних організацій, в основному з Угорщини.

Свою лепту внесло і міністерство культури Угорщини. Жертвували і вірники села та навколишніх поселень. Завдяки цьому та організаторській роботі громади, 22 листопада 2015 року єпископ Майданек освятив храм на честь святої Єлизавети. Особливістю церкви є те, що вона ще присвячена і священикам, жертвам радянських репресій. На дворі церкви є хрест з меморіальною дошкою на якій викарбувані прізвища священиків римо- католиків, греко-католиків та реформатів, які загинули в тюрмах і ГУЛАГах.

Громада є філією Вилоцької римо-католицької церкви. Згідно постулатів цієї церкви, вона має право здійснювати всі богослужіння і релігійні треби, за винятком того, що всі метричні записи виконуються в материнськів церкві. Обслуговує вірників о. Маріо.

У перші роки радянської влади колгосп організувався важко. Був певний спротив. Так, мешканці села Бобове Ерделі Й.Й., Толді Г.Й., Дупко С.С. і Густі М.Ф. були засуджені за антирадянську і антиколгоспну агітацію, їхні родини занесені до списку куркульських господарств, їхні землі і реманент конфісковані. Ерделі Йосип, 1901 р.н., мав 9,6га землі, 1 корову, 2 робочих коней, 2 свині, засуджений на 25 років. Толді Гаврило, 1893 р.н., мав 5,1га землі, 2 робочих коней, 3 голови рогатої худоби, засуджений на 25 років. Дупко Степан, 1915 р.н., мав землі 7га, 1 корову, 2 воли, 2 свині, молотарку з двигуном, магазин і закусочну, засуджений на 25 років. Густі Микола, 1917 р.н., мав землі 7га, 2 коней, 1 корову, засуджений на 10 років. За що ж вони потрапили в немилість радянської влади?

У протоколі допиту Густі М. від 29 травня 1949 року він зізнався, що в розмові з мешканцем села Бобове Ковачем Йосипом агітував його, щоб той не вступав у колгосп. Він говорив йому, що колгосп погана форма господарювання. Також він підтвердив, що Ерделі, Толді, Дупко пропонували, з метою залякування, побити людей, які першими записалися в колгосп. Він на словах підтримав їх ініціативу, але нікого вони не побили. Ерделі на допиті зізнався, що під час нічного чергування по селу заявляв напарнику Кевежді, що скоро радянської влади не буде, а існуючий лад замінять іншим, при якому колгоспів не буде. За ці провини вони були покарані на вище вказані строки самим гуманним у світі судом.

Після об’єднання всіх дрібних сільгоспартілей у петрівський «Прикордонник» справи в колгоспі налагодилися – це було одне із найуспішніших господарств і не в останню чергу завдяки великій працелюбності жителів Бобового.

Після розвалу Радянського Союзу навіть таке велике господарство з таким величезним запасом міцності розпалося. Зараз люди в Тісобекені живуть, в основному, за рахунок заробітків за кордоном, вирощування городини, огірків, томатів, розведення домашньої птиці і худоби на присадибних ділянках. Велика частина використовує можливості і близькість кордону. Займаються човникарством: перевозять дозволену кількість пального, горілки, сигарет і різних товарів, що дає їм певний виграш за рахунок різниці в цінах.

Не можна обійти увагою і сільський музей в Тісобикені. Започаткували його влітку 1968 року згідно рішення правління колгоспу «Прикордонник». Мета була - представити широкому загалу зібрані факти і експонати в селах Затисянщини, показати життя і побут бідного селянина. Колгосп відновив одне дворогосподарство, побудоване ще в 1890 році.

Організатором і рушійною силою створення і розвитку музею була Біров Юлія. Потім музей отримав 2га парку, в якому створили сканcен – музей під відкритим небом. Тут є перенесені будинки, водяний млин, колишня школа із житлом учителя, палац із 8-ми приміщень, в яких розміщено документи і речі із археології, історії і соціального розвитку.

Тісобикень має свою славну історію і пишається своїми героями. Так, в межах села був встановлений меморіальний стовп з птахом Турул на честь змагання куруців за свободу і незалежність під керівництвом князя Ракоці Ференца ІІ. В радянський період пам’ятник був знесений, а 16 липня 1989 року відновлений з ініціативи Антоніна Бірова, тодішнього голови колгоспу «Прикордонник».

У визвольній війні 1849-1849 роках уродженець села Іштван Фовріш був полковником Кошута Лойоша, похований на сільському кладовищі.

Тут народився Бої Іштван (1676-1742), бикенський землевласник, який написав 240-сторінковий «Щоденник», в якому, крім подій, пов’язаних із сім’єю Бої, представив проблеми реформатської церкви, а, також увіковічнив історію татарської навали 1717 року.

Якщо з Бикеня рухатися в напрямку до Вилока (Тисоуйлока), то можна знайти те місце, де, згідно легенди, розкинулося дерево Ракоція. Згідно усних переказів, тут 13 липня 1703 року князь прив’язав коня.

Не обійшли увагою Тісобикень угорські літератори. Так, Моріц Жигмонд в своєму романі «Щаслива людина» пише про Бикень, про свої враження, отримані в цьому селі описав Сабо Леврінц у вірші «Музика коника стрибунця». Сімя Сірмої–Фовріш видала однотомник місцевих народних казок.

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.