1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Історія Виноградівщини: диво Солдатського Євангелія у селі Пушкіно

17:33, 01 Лютого Суспільство Ексклюзив christina

У черговому історичному нарисі дослідник Іван Біланчук розповідає про одне з наймолодших сіл району, якому не виповнилося ще й сто років.

Пушкіно розташоване за 17км від районного центру та 7км від залізничної станції Вилок. Останнім часом через занедбану автодорогу Виноградово-Шаланки село стало важкодоступним. Що стосується назви Пушкіново, Пушкіне, Пушкіно, то зараз майже неможливо встановити, хто запропонував назвати його так і з якого часу воно так офіційно називається.
Із спогадів мешканців та із протоколу зборів селян видно , що саме вони вирішили назвати його Пушкіново, але з 1927-го по листопад 1938 року село було в межах села Вербовець і підпорядковвувалось йому. Про це свідчать результати перепису населення в 1930 році, коли в межах Вербовця знаходився хутір Новий Вербовець з 26-ма будинками, в яких проживало 117 жителів. 
Після першого Віденського арбітражу з 10 листопада 1938 року село з українським (русинським) населенням за іронією долі було передано Угорщині разом із Ужгородом, Мукачевом, Береговом і навколишніми селами. А угорськомовне село Вербовець залишилося в складі Карпатської України, столицю якої було перенесено до Хуста.
У цей період село офіційно називалося Уй Вербивц (Новий Вербовець), незважаючи на те що самі селяни вважали себе пушкінівцями. Кордон між Угорщиною і Карпатською Україною проходив на околицях села. Так тривало чотири з половиною місяці, поки хортиська Угорщина не окупувала всю Карпатську Україну. Вербовець після чехословаків знову потрапив до Угорщини, а відтак Пушкіново знову увійшло у його межі і підпорядкування.
Після визволення села, в жовтні 1944 року, ситуація не менш заплутана. Достеменно відомо, що районний відділ записів актів цивільного стану видавав свідоцтва про народження в 1950-х роках, зазначаючи місце народження – село Пушкіново, Виноградівського району. Але тільки 15 квітня 1962 року облвиконком своїм рішенням №155 перейменував частину Вербовця у Пушкіне. Це все викликає багато запитань, відповіді на які сподіваємося знайти і за допомогою читачів. 
Опираючись на багаточисельні згадки, можна сказати, що перші поселенці в селі появилися в 1926 році. Як згадують старожили, це були Іван Сідей, Іван Гречин, Іван Колька, Юрій Дурневич, Василь Сідей, Михайло Горват, Петро Горват, Федір Федько, Василь Крьока. Тут важливо підкреслити той факт, що купили вони землю у вербовецького поміщика Лео Шпрінгера не за взаємною угодою, а в рамках аграрної реформи, яку проводив чехословацький уряд.
В чому полягала ця реформа? Великих землевласників, які мали більше 150га землі, змусили продати надлишок безземельним і малоземельним селянам, в першу чергу, із гірських районів, за ціною, яку встановлював комісаріат з проведення реформи. Для оформлення всіх правових і фінансових актів комісаріатом був залучений уповноважений Михайло Богоста, він за своїми службовими обов’язками опікувався справами переселенців, що, в основній масі, не могли собі дати раду в лабіринтах існуючого на той час законодавства.
Як нам стало відомо, М. Богоста проживав у Лучках і був членом центрального комітету Карпаторуської трудової партії. В селі багато говорили і говорять про нього, приписуючи йому і те, що він нібито був і старостою села, інші – управляючим Лео Шпрінгера. Також кажуть, що він читав твори Пушкіна для селян і висунув пропозицію назвати село Пушкіново. Деякі ж, навпаки, говорять, що наполягав, щоб село назвали Богостово. 
Насправді це було не так. Можливо, Богоста й хотів, щоб село було названо на його честь, але не більше. Він дійсно з симпатією ставивився до пушкінівців. Про це свідчить його стаття «Село Пушкіно» в газеті «Карпаторускій голос» №171 від 28 липня 1933 року, в якій про назву він пише таке: «… Замечательно оно уже тім, что носіт імя великого руского поета А.С.Пушкіна. Как это получілось, кто подсказал – не знаю! Но факт сам по себе таков, что рускій чоловік, мимо села не пройдет, а обязательно заглянет». Про небайдужість автора статті до жителів цього села свідчить майже поетичний їх опис:

«… трудяться усердно, одіваються чисто и красиво. Все женщины в вышитых білих сорочках и в чорних, чаще всего бархатных юбках и безрукавках, в білых чулках и в чорных сандалях с чорными сверх білых чулков шнурками. Своеобразно, но красиво. У мужчин тоже вышитыя сорочки. Народ красивый, словянская кров сразу видна. В хатах чисто, уютно».

Із співчуттям М.Богоста ставився до проблем селян: «… Из распросов я узнал, что в сели большая задолженость. Когда покупали землю, то цины на предметы сельского хозяйства были совершенно другия чим тепер, наприклад, корову можно было продать за 3-4 тысячи, а тепер така стоит только одну тысячу. А долг стоит на прежней расцінці. Поэтому и создалось чрезвычайно тяжелое, для нікоторых безвыходное положение – застроились, частью уплатили за землю, и тепер хоть всё отдавай за долг и иди по міру признавались некоторые.  Жаль их, хотілось бы, чтобы для борьбы с переживаемым кризисом были созданы для этих здоровых граждан какія-либо льготы по погашению земельного долга». 

Для кращого розуміння підкреслимо, що це був період всесвітньої кризи 1929-1933 років, і вижити скрізь було дуже нелегко. Становище людей Підкарпатської Русі було гіршим в зв’язку з тим, що всі господарські і транспортні зв’язки під час підпорядкування Чехословаччині були розірвані, а продукція через великі транспортні витрати в Чехії була неконкурентноздатною. 

І ще декілька слів про Богосту. Як говорять, він часто бував у селі і, навіть, жив там, але це пов’язано, в першу чергу, з тим, що там у нього була коханка, яка, до речі, мабуть, не без його допомоги, мала найбільше землі у селі. Але це ніяк не применшує доброзичливого ставлення М.Богости до пушкінівців.

Були у жителів села і інші проблеми. У 1936 році в селі жили 94 сім’ї, близько 500 чоловік. Для забезпечення гідного життя катастрофічно не вистачало землі. З цього приводу колоністи села Вербовець 8 березня 1936 року пишуть колективну скаргу міністру землеробства Чехословаччини. Зверніть увагу, в офіційному зверненні вони використовують назву Вербовець, а не Пушкіново. 

Суть скарги така: в сусідніх Шаланках, згідно аграрної реформи, відібрали прилеглі до кордонів Вербовця землі Желінського. Ці землі обіцяли продати колоністам з Пушкінова. Ці ділянки, які чекали майже 100 сімей колоністів з Вербовця, дісталися 5-ти євреям з Берегова: двом адвокатам та трьом великим крамарям. Люди наводять їх прізвища і пишуть міністру, що, судячи з їх імен і роду занять, вони купили землю не для того, щоб займатися землеробством, а для того, щоб перепродати її, маючи 200-300% виграшу.

Суть їх прохання у відміні договорів купівлі-продажу даних земель і можливості її придбати тим, хто на ній працює. Виявляється, корупція - це не винахід українських чиновників, вона існувала, навіть, в демократичній буржуазній Чехословакії. Невідомо, якою була відповідь міністра, але, точно, що не на користь пушкінівців. Про це можемо судити із газети «Руская правда» №7 за 1939 рік, коли село було вже в складі Угорщини. 

В статті «Что будет с угроруской колонієй Новий Вербовець» йшлося про те, що люди в травні звернулися в угорське міністерство землеробства з проханням, щоб у випадку ревізії чеської реформи, сусідні з селом землі, які до цих пір знаходилися в руках берегівських адвокатів-євреїв, були їм продані. Коло ж ні, вони не в змозі будуть вижити на своєму старому місці, бо за останні 10 років їх чисельність подвоїлася.

Але замість того, щоб задовільнити цілком обґрунтовану заяву нововербовецьких колоністів, деякі пани хочуть відібрати від них ще й частину (приблизно 346 кат.угрів, катастральний угр – міра площі землі, приблизно 0,6га, тобто 207,6га) тих земель, які до цих пір були у їхньому володінні, як сільське пасовище. Ці землі хотіли передати в спільне користування обох сіл. 

Беручи до уваги ту обставину, що колоністи мають у своєму володінні всього приблизно 543 кат.угрів (328га), а населення більше 600 душ, можна зрозуміти їхнє обурення. Закінчується стаття зверненням до депутатів парламенту допомогти колоністам в обох питаннях. На жаль, поки що невідомо, як закінчилися поневіряння пушкінівців. 

Цікавою є історія релігійної громади села. Як говорять деякі старожили, жителі села закупили в 1929 році церкву в Рахівському районі і в розібраному вигляді на плотах (бокорах) доставили її до Вилока, а звідти на возах перевезли на місце, де зібрали. В той же час Михайло Богоста у вищезгаданій статті про село пише, що колоністи самі на місці побудували церкву. До його слів більше довіри, бо він писав по свіжих слідах, можливо, навіть, був свідком, міг переконатися у цьому в спілкуванні з безпосередніми учасниками тих подій. Звичайно, стопроцентних доказів немає жодна версія, кожний поки що може рахувати, як він вважає за правильне. 
Виникає ряд питань і в зв’язку з надписами на церковних дзвонах. На них можна прочитати: «Исі дзвони вилляті для св. Петропавлівської церкви села Пушкіново – Руський Вербовець 1931 року в Пряшеві». 
Можливо, вірники хотіли видати бажане за дійсне. Написати за замовленням можна було все, адже стало відомо, що за дзвони заплатила сім’я Мушки. Та й назва Руський Вербовець зустрічається тут вперше, можливо, вона була у вжитку у тодішніх селян.

Як вдалося з’ясувати, в «Православному карпаторуському віснику» № 3-4 за вересень 1936 року ( орган Мукачівсько-Пряшівської єпархії) на сторінці 20 вказується приход Нового Вербовця ( не Пушкінова!) з настоятелем ієромонахом Деміаном Бинем із Олешника. У шематизмі православної Мукачівської єпархії із 1942 року в розділі « Приходи і священики» знаходимо, що в 1942 році в Новому Вербівці служив А.Мацко (який народився в 1911 році, рукоположений в сан в 1938 році). В той час парохія села Руська Долина була філіалом нововербовецької церкви.

Богослужіння в старій деревяній церкві здійснювалися до 25 березня 1994 року. В цей день піднявся вітер, який сильно колихав ялинки, висаджені на дворі церкви, верхівки яких торкалися оголених проводів, що стало причиною короткого замикання, яке, в свою чергу, викликало пожежу. Ось як згадує про неї о. Андрій Яцкович, настоятель церкви. День, коли виникла пожежа, він добре пам’ятає, бо то був перший день великоднього посту – до обіду, в церкві він провів відповідне богослужіння, тому першою думкою була– коли йому сказали, що горить церква – чи не лишили включені електроприлади або не загасили свічки. З цими думками він біг до церкви. Тут він побачив, що вогонь виник на горищі, нищить дах і стелю. Тепер ним оволоділа думка врятувати престол і Євангеліє. Зразу ж кинувся до церкву, але люди, які були там, схопили його, врятувавши від вірної смерті. Від переживань він упав в обморок, в амбулаторії його відкачали. 

Вірники зразу ж після пожежі, яка за лічені хвилини знищила дерев’яну церкву, почали очищати майданчик, просіювати попіл. При тій шоковій ситуації вони не звернули уваги на справжнє диво, яке сталося під час нещастя. Виявилося, що Євангеліє, яке традиційно знаходилося на престолі, вціліло, при тому, що металічні атрибути, які знаходилися поряд, поплавилися.
На Євангеліє впала частина стелі, прикривши його – обгоріла лише лицева сторінка палітурки та бокова частина священної книги. Правда, згоріла і вклейка, в якій розповідалося про непросту історію цього Євангелія. Це було «Солдатське Євангеліє». Житель Міжгірщини Василь Бобер в роки Першої світової війни, перебуваючи на фронті, випадково знайшов дуже красиве Євангеліє без палітурок. Вихований у дуже величезній пошані до Святого Письма, він зробив для нього дерев’яні обрамлення, поставив у свій солдатський рюкзак, пройшовши з ним усю війну. Але як пройшов – неушкодженим, без жодної подряпини. 

Усе це він приписав чудодійній силі Євангелія. Демобілізувавшись, він перебрався до Пушкінова, дав чеським майстрам зробити красиве коване обрамлення, не пошкодувавши для цього 4000 корон, що в той час були дуже великі гроші. Потім, коли в селі відкрили церкву, подарував його храму. Цю історію підтверджує і настоятель храму в с. Тросник о. Дмитрій Попович, який у свій час читав цю вклейку. 

Виникає питання, чому ж зразу на це не звернули увагу? Пояснення просте – спішили, хотіли зробити так, щоб не переривати богослужінь. Проконсультувалися – реставрація і відновлення Євангелія були дорожчими і, головне, дуже тривалими, ніж покупка нового Євангелія. Треба врахувати і те, що це був період гіперінфляції, коли кожна копійка була на рахунку. По всій єпархії в авральному порядку збирали атрибути для можливості проведення богослужінь у Пушкінові. 
На щастя, реліквія залишилася у власності громади. Було б не зайвим все таки організувати реставрацію «Солдатського Євангелія». Очолити цю роботу мали б у Хустсько-Виноградівській єпархії, а приєднатися до неї повинні всі небайдужі. Можливо, відновлена святиня стане оберегом пушкінівської православної громади, захист якій у цей важкий час дуже потрібний. 

Вірники очистили майданчик від попелу і уламків, встановили там лавиці. Тимчасово тут проводили богослужіння. Так склалося, що в 1991 році в селі розпочали будівництво мурованої церкви. Наріжний камінь і земельну ділянку було освячено архімандритом Ананієм 12 липня 1991 року. На час пожежі вже були готові стіни. Нещастя лише мотивувало прискорення спорудження храму. 

Вже того ж року були встановлені двері, вікна, покрівля – взимку богослужіння проводилися під її дахом. Освячено церкву було в 2003 році. Серед сельчан великою пошаною користується священик о. Андрій Яцкович, який сумлінно служить громаді вже 25 років. Більшість населення вважає, що їм дуже повезло з душпастирем. 

Нелегко жилося пушкінівцям у складі хортистської Угорщини. Чоловіків мобілізували в армію. Відомо, що Савинець Іван Іванович, 1919 р.н., загинув у 1942 році на Дону, Колька Михайло Іванович, 1919 р.н., загинув у 1942 році у Харкові, Тайстра Іван Йосипович, 1913 року народження, загинув у 1943 році на Дону. 
Після зміни режиму на сталінський у жовтні 1944 року в селі були призвані на службу чоловіки призовного віку, Додому не повернулися М. Галас, Ю. Нірода, Д. Чепара, М. Матічин. 

У післявоєнні роки в селі була бригада колгоспу «Прогрес» - вирощували городину, тваринництво було м'ясо-молочного напряму. 
Вихідці з Міжгірщини завжди були працелюбними і здібними до різних робіт, які потребували спритності, навиків роботи з лісом, деревиною. Тому, коли почали розвиватися підсобні промисли, в селі встановили потужну пилораму, яка забезпечувала дошками і будівельним лісом всі інші підрозділи колгоспу. 

В селі побудували потужний цегельний завод. Вже наприкінці радянської доби був зданий в експлуатацію консервний завод. На території цього підприємства були розташовані невеликі млин та олійниця, ковбасний цех. Вони були дуже затребуваними, тому що і в роки незалежності працювали, останніми припинили свою виробничу діяльність. Був ще цех з випуску фарби, а також виготовлялися цвяхи різних розмірів та плетену металічну сітку Рабіца.
Як видно, село мало потужний виробничий потенціал, багато робочих місць, тому й не дивно, що декілька років підряд у Пушкіново приїжджали вівчарі з Міжгірщини, щоб доглядати за вівцями. Підкреслимо, що найвищого розвитку село домоглося при голові колгоспу Миколі Роману.
Зараз ситуація з працевлаштуванням протилежна. В селі проживає 1441 чоловік, але лише декілька десятків людей працюють у селі та й то, в основному, в бюджетних організаціях і установах. Інші, абсолютна більшість чоловіків, працюють за кордоном – в Росії та Чехії. 
Зараз спостерігається зменшення заробітчан в Росії – молодь освоює дальнє зарубіжжя, основна маса їх там трудиться на будівництві. Багато жінок, насамперед швачки, працюють у Виноградові на «Сандерсі», «Джентермі», «Мілтексі». Решта працюють вдома на присадибних ділянках, паях, вирощують домашню худобу. 
А в цілому жителі Пушкіно виділяються згуртованістю, гордістю за своїх предків, збереженням їх традицій, побожністю, взаємовиручкою. Це самодостатні люди, які за будь-якої влади виживають завдяки своїй працелюбності, роботі на землі, будовах, заводах і фабриках. 
PS: ( Від редакції) Стосовно назви населеного пункту свою версію має і місцева вчителька та дослідниця історії села Ганна Нірода. «У жовтні 1926 року вісімверховинців з села Синевир прийшли у долину річки Тиси у пошуках місця, де можна було б зайнятися землеробством. Вони викупили ділянку лісу і почали рубати вікові дерева, викорчовувати пні, орати землю… Невдовзі перші 36 сімей заснували село, яке досить довго не мало власної назви. Але вже у 1937-у, коли відзначалося 100-річчя загибелі поета О.Пушкіна, старожили зібралися у хаті війта і після тривалих суперечок усі погодилися на назву Пушкіно. Так у далекому куточку Закарпаття на території, що тоді належала Чехословаччині, виник населений пункт з поетичним ім’ям».
Варто також додати, що в селі встановлено пам’ятник О.Пушкіну, та є шкільний музей поету, який створено за сприяння Генерального консульства РФ у Львові. Ще не так давно російські консули були частими гостями у закарпатському селі Пушкіно.
Іван Біланчук, Нариси населених пунктів Виноградівщини

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus