У цьому нарисі краєзнавець прослідковує основні віхи історичного розвитку та сучасного життя мальовничого села Онок у передгір’ї Карпат.
До 1946 року село мало назву Ілонок, Ілонокуйфолу. Розміщене в 10км від районного центру і залізничної станції Виноградів. Об’єднання хутора Туркогат з селом Онок проведено рішенням облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року.
Є різні гіпотези виникнення назви села. Найбільш вірогідною виглядає версія, що свою назву село отримало від потічка Ілонок, яка вперше зустрічається в історичних документах в 1295 році, як Іловнік ( іл – мул, осадок). Пізніше назва трансформувалася в Ілонок. За чехословаків село мало назву Онок.
Перша письмова згадка про село появляється лише в 1598 році в списку платників діки – військового податку. Тоді в реєстрі було 24 будинки з кріпаками, які належали до обслуги севлюського помістя Перені. В основній масі, це були русини, про що свідчать прізвища цих людей. Так, в 1604 році тут зустрічається Копча, Кепша, Олаг, в 1622році – Бровді, Поп, 1652 рік – Майор, Орос, Мошкола, Дийнеш, Фозекош, 1666 рік – Катуна, 1692 рік – Світлик, 1694 рік – Свищо, Кіш, Роман, Костак, Тупиця, Радю. В списках 1775 року знаходимо знайомі із теперішнього села прізвища – Крайняй, Козьма, Чука, Потокі, Бора, Гецко, Язечко, Свічка, Станко, Данко, Король, Пушкаш.
Вже в ті часи село відрізняється одномовністю. Так, в 1773 році в офіційному реєстрі населених пунктів в Ілоноці вживають рутенську мову, в 1775 році розмовна мова населення (ordinaria lingua) – рутенська , хоч підкреслено, що угорську мову всі розуміють. Нотар села в 1862 році повідомляє, що в селі функціонує виключно русинська мова.
У 1775 році під час візиту єпископа Ольшанського згадують дерев’яну церкву, збудовану парохіянами в 1661 році. Ця церква, що стояла в Шияні (так називають окраїну села, що прилягає до автомобільної дороги Онок-Великі Ком’яти), поступилася місцем новій мурованій, базилічній церкві. Ініціював будівництво Ілля Тупиця, який став її першим куратором і мальоване зображення якого збереглося на східній стіні нави, а землю дав В. Данко.
Фундамент і стіни церкви вимурували з каменю, який привозили з Сільця, вежу - з великої цегли, виготовленої вручну в Іршаві. Хрест на вежі встановили майстри висотники Степан Потокі та Петро Буря. Плафон церкви розписали місцеві художники, а стіни, як розповідають у селі, майстри з Італії. Іконостас, за взірцем маріяповчанського, вирізьбив місцевий різьбяр Фірцак у 1870 році. церкву освятили на честь святого Архангела Михайла в 1877 році. У 1920 році шинглове покриття дахів замінено бляшаним. У 1936 році будівельник Іван Гербик спорудив хори.
Як вдалося встановити, першим священиком, про якого є документи, в греко-католицькому храмі був у 1690 році Пекарчик Ігнат, а останнім, перед забороною конфесії, в 1939-1949-х роках – о. Олександр Долинай. В 1949 році церква перепідпорядкована православному патріархату.
Люди пам’ятають священика Андрія Глебу, за період служіння якого в 1960-х роках провели реставрацію всередині церкви, а в 1970-х роках – зовнішній ремонт. Зараз церква має двоє дверей з рисунками виноградної лози на західному та південному фасадах.
У серпні 1977 року в церкві сталася пожежа, яка знищила іконостас, старі книги та інші цінності.
Поряд із церквою в 1928 році споруджено дзвіницю, що має три дзвони. На малому дзвоні написи стерто, інший дзвін виготовили в 1904 році. Розповідають, що третій дзвін, на якому написано імена всіх пожертвувачів, під час війни везли на переробку, але дорогою місцевий єврей скинув його і заховав у вербнику, а згодом дзвін повернули в село. Служить православній громаді о. Василій Яцько.
Після легалізації греко-католицької церкви в селі зареєстровано її громаду, яка молилася просто неба аж до 1997 року, коли сільрада виділила їм приміщення колишньої фари. На початку 1998 року було вирішено будувати новий храм. Проект церкви розробили ужгородські архітектори Арнольд Медвецький та Іван Бондаренко. Наріжний камінь майбутньої церкви освятив 13 вересня 1998 року єпископ Іоан Семедій. Організацію будівництва взяв у свої руки куратор Іван Данко, а роботи проводили досвідчені будівельники Юрій Заріцький, Михайло Заріцький, Володимир Костак та Михайло Свищо.
Значну допомогу надала благодійна християнська організація «Церква в потребі» з Німеччини та владика Андрій Потокі з США, батьки якого були вихідцями з Оноку. Восени 2000 року священик із США Юлій Кубіні, що народився в Оноці і батько якого керував місцевою народною школою з 1905 до 1945 року, дарував значну суму. До кінці 2000 року дахи церкви вкрили бляхою. Уже на Великдень 5 травня 2002 року громада молилася у новому храмі, а 21 серпня 2004 року єпископ Андрій Потокі освятив іконостас, виготовлений Іваном Гецком. Завершену церкву освятив владика Мілан Шашік 18 листопада 2007 року.
Іван Гецко також виконав проект каплички, в якій встановили статую Спасителя Ісуса Христа. Спорудження оплатила мати художника Ганна Петрівна. Капличку освятили нині покійні єпископ Іван Маргітич та о. Юлій Кубіні. Спочатку громаду обслуговував о. Віктор Федорчак, потім о. Мирослав Сипко, о. Юрій Бровді, о. Михайло Бровді, а тепер служить о. Олександр Кедик.
Як відомо, першу церкву в Оноці побудували там, де нині школа. В цій дерев’яній церкві був кам’яний престол. Церкву, як говорять старожили, продали у Завадку (Малу Чингаву) після того, як у 1887 році була побудована кам’яна мурована церква, але великий кам’яний престол, який важко було зрушити з місця, залишився. В радянські часи цей важливий релігійний атрибут муляв очі партійному керівництву. Ускладнювало справу і те, що знаходився він на шкільному подвір’ї. У 50-х роках минулого століття викопали велику яму та зсунули престол до неї. Зараз вірники греко-католицької громади ведуть активні пошуки престолу, застосовуючи навіть чутливі прилади, але, на жаль, знайти його, поки що, не вдалося.
Є в історії села ще одна трагічна сторінка. Влітку 1876 року в селі випав небувалий град, який на кореню знищив урожай всіх сільськогосподарських культур. Село було на грані вимирання, тому в церквах Мукачівської єпархії було зачитано прохання надавати всіляку допомогу оніцьким вірникам, бо інаше вони не виживуть до літа. В селі, щоб запобігти повторенню подібного випадку, щороку, за тиждень до Преображення, проводиться спеціальне богослужіння «Градова п’ятниця». Пройшло майже півтора століття, вже давно немає серед живих нікого з потерпілих, але ця традиція неухильно виконується.
Ще однією особливістю Оноку є те, що жителям села, на відміну від інших, м’яко кажучи, не повезло, насамперед із розташуванням. Розмістився Онок біля підніжжя Карпатських гір, тут закінчуються Карпати і починається рівнинна частина Закарпаття. По друге, Онок утворився значно пізніше, ніж навколишні села, що привело до того, що саме в їхніх межах виявилися найкращі землі. Так, з боку Виноградова земельні наділи так і називаються «Варишськоє», зі сторони Олешника – «Егрешська долина», з Боржавського – «Чингавський мокош» (молодий, жолудевий ліс), а з боку Теплиці – кращі землі були у севлюських євреїв - газдів.
Так що на долю оночан залишилося дуже мало придатної для ведення господарства землі. Відповідно до цих обставин і намітилася спеціалізація селян у виборі фахових занять, щоб вижити. Тому, якщо у Боржавському та Ком’ятах в основному займалися обробкою землі ( вони і зараз більш прихильні до цього) то в Оноці, поряд із землеробством і тваринництвом, розвивалася тяга до ремісництва. Так, в селі були цілі династії майстрів - висотників – Потокі, Бурі, Бровді, Кіші. До речі, цією справою вони успішно займалися і в Америці, перебуваючи там на заробітках.
Другою, вже екзотичною спеціальністю, якою майстерно володіли оніцькі чоловіки, це виготовлення вручну, за допомогою спеціальних сокир (плинкачів), дубових шпал під рейси. Їх називали «ріфераші». Праця ріферашів активно використовувалася при будівництві залізничних колій в Закарпатті, основні кваліфіковані роботи виконували італійці. Вони ж і навчили оніцьких майстрів такої майстерності, що «геренди» (балки), виготовлені вручну сокирами, майже не відрізняються від зроблених на сучасних пилорамах.
В той час єврейські підрядчики закуповували ділянку дубового лісу і комплексно переробляли його, в тому числі у вигляді шпал продавали залізниці. Тут масово використовувалася робота оніцьким майстрів, потреба в яких відпала з розвитком механізації цих процесів.
Село багате родовищами каоліну та білої глини. Всупереч цьому не було відомих кераміків, але старі люди говорять, що глину з цих родовищ возами везли на станцію у Севлюш, звідки її доправляли у Відень на відомі порцелянові заводи.
Популярністю користувалися роботи різьбярів по дереву, особливо Фірцака. Недарма, ту частина села, де він жив, і тепер називають Майстеркою.
У березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. В 1921 році створена сільська організація комуністичної партії Чехословаччини, під керівництвом якої селяни зібрали на полях поміщика Кравса урожай вівса і кукурудзи і розділили його між собою. В 1936 році комуністи організували збір грошей у фонд допомоги іспанським республіканцям.
При перепису населення в 1921 році в Оноці була така картина. В 300-х будинках проживало 1330 людей, в т.ч. 644 чоловіків та 686 жінок. За національністю 4 чехословаки, 1157 русинів, 4 угорці, 165 євреїв. За віросповіданням 3 римо-католики, 1134 греко-католики, 3 протестанти, 189 іудеїв.
У роки хортистської окупації фашисти репресували сільських активістів, а керівника сільської організації КПЧ І.М. Чейпеша відправили в концентраційний табір, де він і загинув.
Після визволення села (24 жовтня 1944 року) 31-го жителя Оноку мобілізували в ряди Червоної Армії, 4 з них загинули.
В роки радянської влади був організований колгосп «Зірка», який в 1976 році був реорганізований у радгосп, а в 1980 році був приєднаний до радгоспу «Виноградівський». В ньому працювало 480 чоловік, його територія 1842га землі, в т.ч. 812га орної, на тваринницьких фермах утримувалося 826 голів ВРХ. Згодом в селі за багаточисельними проханнями сельчан було відновлено колгосп «Зірка», який спеціалізувався на вирощуванні винограду.
З підсобних промислів великий авторитет був у кахельного цеху, чиї вироби у період до суцільної газифікації користувалися дуже великим попитом, особливо каміни «Ретро». У роки незалежності на другому поверсі керамцеху досить довгий час (2005-2010 роки) успішно працювало підприємство «Гелп-Україна» з словацькими інвестиціями. Тут шили верхній чоловічий та жіночий одяг, даючи роботу для 80-ти оніцьких жінок.
Залишаються нереалізованими можливості використання родовищ глини – бажаючих освоїти надра багато, але ціни за ліцензії на їх використання відлякують навіть самих активних.
У сучасних умовах жителі села, яких зараз налічується 3125 чоловік, виживають як і інші – робота за кордоном, використання земельних ділянок для вирощування ранньої городини, квітів, в т.ч. і за допомогою парників, теплиць, робота на промислових підприємствах та установах і закладах Виноградова.
Потрібно підкреслити ще одну особливість Оноку. В ньому народжуються люди, обдаровані Божою іскрою, схильні виготовляти мистецькі вироби, особливо художники і різьбярі по дереву. Їх кількість у даній місцевості перевищує середньостатистичну в порівняні з іншими населеними пунктами. Це і народний художник України Іван Бровді, художники Іван Гецко, Іван Дешко, Діана Добош, Іван Гудачок, Мар’яна Гаврило, Іван Кіш та ще багато самодіяльних художників. У підтвердження даної тези служить і той факт, що при проведені різноманітних виставок найбільш активну участь у них беруть представники Оноку. Більше того, їх організатори відмічають, що найбільше глядачів і відвідувачів також із цього населеного пункту.
Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини