Нове Клинове: село, де був центр чорної металургії Закарпаття.

У черговому нарисі краєзнавець Іван Біланчук розповідає про Нове Клинове – невелике село під Клиновецькою горою.

Підпорядковане Неветленфолівській сільраді, на відстані 5км від неї. На схилах Новоклинівської гори, в долині річки Ботар ( притока Тиси), виявлено Новоклинівський (Закарпатський) центр чорної металургії. Це один із найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття ( ІІІ і І століття до н.е.) і другий в Європі за кількістю і значенню знахідок.

Засноване наприкінці 1920-х років вихідцями з Рахівщини в процесі проведення аграрної реформи в Чехословаччині. Суть її полягала в тому, що великі землеволодіння обмежили до 150 га орної землі. Надлишок держава зобов’язала продати безземельним і малоземельним селянам, в першу чергу, із гірських районів. Для полегшення покупки, надавалися кредити з цільових фондів.

В роки угорської окупації ( 1939-1944) село називали Уй Оклі. В навколишніх селах – «Русінфолу», «Оросфолу», в зв’язку з тим, що село було україномовним, а самі жителі між собою називали його «Мала Москва», настільки воно виділялося від навколишніх населених пунктів національним складом жителів. Правда, майже за 100 років село інтернаціоналізувалося – стало, в основному, двонаціональним.

Про це свідчать і дві конфесії, які мирно співіснують в Новому Клинові – православна і реформатська. До 1994 року в селі не було своєї церкви. Священики різних конфесій приходили в село на Паску і для проведення похоронів. Для вихідців з Рахівщини характерна велика побожність. В 1990-х роках вірниця Савчук Марія Федорівна віддала старий будинок під облаштування домової церкви. Тут проводили церковні православні богослужіння.

В радянські часи побудувати новий храм було нереально. Але з отриманням Україною незалежності в селі була зареєстрована в 1994 році православна громада, виділено місце для будівництва церкви. Того ж року розпочато її спорудження. 22 вересня 2013 року проведено освячення престолу храму Георгія Побідоносця. Здавалося б, що це рядова подія, але якщо вникнути глибше, то це справжній подвиг.

Судіть самі. Будівництво велося силами невеликої громади ( 25 сімей) і виключно за її кошти. А якщо врахувати, що в той період в країні лютувала інфляція, люди збідніли в багато разів ( і це було вперше, бо ми вже пройшли декілька етапів тотального зубожіння і якось адаптувалися до цих явищ). А тоді це була справжня катастрофа. Але вірники подолали все і отримали невелику, ошатну, зручну церкву, яку розмалював о. Роман Щербан із своїми батьком і братом у 2013 році. Велику організаторську роботу по збору коштів і проведення будівництва провели Бочкор Іван, Лемак Іван, Ковач Степан, Ягер Катерина.

Для угорськомовних жителів будівництво православного храму стало мотивацією для організації і оформлення своєї громади. Вірники реформатської конфесії викупили приміщення сільського магазину, реконструювали його під молитовний будинок, в якому проводили свої богослужіння. В 2011 році вони вирішили збудувати свій храм – знесли молитовний будинок і на його місці зводять сучасну реформатську церкву. Роботи ведуться з випередженням графіку будівництва. Тепер реформати тимчасово богослужіння проводять в приміщенні школи. Вірників обслуговує пастор Отіло Леврінц.

Показовим є відношення жителів села до освіти своїх дітей. В 2012 році, згідно плану оптимізації освітніх закладів району, в Новому Клинові закрили початкову школу, незважаючи на те що в 2009 році силами батьків та з допомогою зарубіжних інвесторів була відкрита зручна, комфортабельна, суміщена із дитсадочком школа. В 2014 році батьки знову домоглися відкриття першого класу в населеному пункті, резонно кажучи, що село без школи немає майбутнього. Зараз в селі проживає 322 чоловік.

В 1960-х роках на базі розвіданих запасів глиноматеріалів в селі був побудований потужний колгоспний цегельний завод. Він був роботодавцем для клинівських сіл ( на ньому, в залежності від сезону, працювало 80-120 чоловік). Виробнича потужність – 8 млн. дренажних трубок та 5 млн. цегли на рік. Зараз на місці заводу пусті зарослі дикоростучих кущів, залишки фундаментів печей і адміністративного будинку.

Болючим питанням у селі залишається проблема виживання. Як сказав один із жителів, 10-15% населення виїжджає за кордон, щоб прогодувати свої сім’ї, 5% живе дуже добре, використавши можливість, які давала близькість кордону. Ще 50% людей твердо гарує на своїх присадибних ділянках, щоб виростити ранню полуницю, овочі, фрукти. Ефект від їх роботи набагато підвищується завдяки благодатному мікроклімату, гальмуванню холодних вітрів Клиновецькою горою. В цій групі людей помічений і православний батюшка. Ще декілька людей доїжджає на роботу у Виноградово, інші лише животіють і з бідою пополам зводять кінці з кінцями.

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.