Історичний екскурс до Малої Копані.

У черговому нарисі краєзнавець Іван Біланчук зібрав дані з історії та сучасності Малої Копані – мальовничого села на схилі Чорної гори.

МАЛА КОПАНЯ

Знаходиться на відстані 6,5 км від районного центру, в передгірській частині у вузькій улоговині між горами, на схилі, що спускається до Тиси. Надзвичайно цікаве місце з точки зору праісторії. На околиці села збереглося городище – рештки укріпленого поселення північно-фракійського племені даків(І століття до н.е. – початку ІІ століття н.е.). Даний центр займав важливе стратегічне положення, контролював Хустські ворота і через них підходи до солотвинських рудників. Тут же проходив соляний шлях по Тисі, який вів на Дунай. 5-гектарне городище оточував земляний вал і дерев’яний паланок.

З 1977 року городище досліджує В. Котигорошко. Тут, на площі 7 тис. кв. м, розкопано 30 жител і 79 господарських та виробничих будівель. Знайдено 70 цілих посудин, знарядь праці (ковальські кліщі, пробійники, зубила, долота, серпи, коси, ножі, зброю, прикраси із срібла, бронзи та скла). Під час розкопок 2013 року знайдено понад 100 посудин, знарядь праці, зброї і дорогоцінних прикрас. Городище загинуло, орієнтовно, під час війни даків з Римом в 105-му-106-х роках н.е.

Теперішнє село вперше згадується в документах в 1438 році як власність баронів Перені. Про походження назви села дивіться в статті «Велика Копаня».

В 1775 році згадують стару дерев’яну церкву, збудовану в 1474 році, котру багато разів поправляли, того ж року засновано парохію.

У візитації єпископа Ольшанського в 1751 році згадується дерев’яна церква з вежею, двома дзвонами, прикрашена образами Діви Марії, Спасителя, св. Миколая і св. Василія. У 1797 році державна комісія постановила будувати в селі кам’яну церкву. Дерев’яна церква стояла до 1864 року, коли за священика Андрія Ференчика завершили спорудження мурованої базилічної церкви, розпочате в 1860-му році. На завершеній вежі викладено 1903-й рік – дату покриття бляхою. Іконостас ХІХ століття налічує 42-і ікони. Потрібно відзначити, що довгий час церква всередині була лише побілена. Розмальовувати церкву розпочали лише в 1954 році. У приторі церкви зліва на стіні був напис, що храм прикрашений виноградівським художником Егрі Іваном Карловичем, завдяки благородним жертвам благочестивих вірників і великим зусиллям церковного куратора і касира Баника Івана Івановича, його помічника Чутори Михайла Івановича. Закінчили розмалювання церкви в 1956 році на Покрови пр. Богородиці за активної участі церковних кураторів Костьо Василя Васильовича, Дубровки Юрія Івановича, голови церковної ради Микуляка Андрія Івановича і ревізора Шелемиха Павла Васильовича.

У 1994 році всю церкву, за винятком невеликої площі під дзвіницею, перекрили етернітом. Але в 1997 році над селом широкою смугою пронісся буревій, який повалив дерева в лісі і повністю зніс покрівлю церкви (спочатку зірвало бляху під дзвіницею, яка далі поламала етерніт та частково дерев’яні елементи покрівлі). В екстреному порядку взялися за облаштування даху. Справа ускладнювалася економічною кризою в державі, величезною інфляцією. Райдержадміністрація виділила певні кошти, збирали їх і вірники, але цього було мало. Тоді о. Даниїл Бендас звернувся до німецької благодійної організації «Кіргей-нот», яка виручила малокопанчан – в тому ж році церква була перекрита бляхою.

Із становленням радянської влади місцевий парох Антон Бачкай пристав на православ’я. Але у 1956 році, коли почали повертатися засуджені греко-католицькі священики, не витримавши докорів совісті, він заявив у православний єпископат, що знову повертається в лоно греко-католицької церкви. Як і слід було чекати, його заарештували і в 1957 році засудили до семи років таборів. Повернувшись у 1961 році з таборів, він завжди був у полі зору працівників КДБ. Йому вдається влаштуватися на роботу в місцевому колгоспі, де працював до виходу на пенсію. Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році, храм повернуто її вірникам. Довгий час в селі служив о. Даниїл Бендас, стараннями якого на головному фасаді встановлено мармурову дошку з переліком усіх священиків та парохів, що служили в селі. Зараз громаду обслуговує о. Іван Кормош.

Гордістю села є його уродженець Іоан Семедій – єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії. На жаль, більшість людей дуже мало знає про нього, а він - знакова постать к Мукачівській греко-католицькій єпархії. І. Семедій віддав 54 роки душпастирській роботі, в т.ч. 40 років у підпіллі, у катакомбній церкві. 22 роки він очолював єпархію. Ще 12 січня 1979 року вся відповідальність за підпільну греко-католицьку мукачівську єпархію лягла на плечі підпільно висвяченого єпископа. Перші десять років пройшли в умовах глибокої конспірації, але він зумів згуртувати всіх священиків і вірників для основного – виживання і зміцнення греко-католицької церкви на Закарпатті.

Після легалізації в 1989 році у складній обстановці єпископу вдалося відстояти самостійність Мукачівської єпархії, її статус власного права з безпосереднім підпорядкуванням Ватикану, а не Львівському Верховному Архієпископу. Довелося вести боротьбу із частиною свяшенослужителів єпархії та високопоставленими дипломатами Апостольського Престолу, які намагалися провести у життя ідею об’єднання. Але непохитний Іоан Семедій витримав багаторічний дипломатичний тиск згори і зумів протистояти намаганням частини духовенства увійди до складу Української греко-католицької церкви.

Єпископ Іоан зумів у короткий час укласти статут єпархії, належним чином зареєструвати його у місцевих органах влади і зареєструвати його в Ватикані. Він вирішив ще одну болючу проблему – подолав великий дефіцит священиків в єпархії, особливо в селах з угорським населенням. Одним із способів розв’язання стало відродження Духовної Академії, а пізніше на вулиці Минайській в Ужгороді були побудовані нові корпуси Академії. Єпископ Іоан Семедій у червні 1995 року започаткував і успішно завершив у червні 2001 року унікальну справу в історії Мукачівської єпархії – процес беатифікації (зарахування особи до лику блаженних) єпископа Теодора Ромжі, закатованого у 1947 році. Помер владика Іоан у 2008 році і похований у Малій Копані.

В цілому населення М.Копані позитивно відрізняється від інших сіл більшою побожністю, твердістю у відстоюванні своєї прадідівської віри – це одне із небагатьох сіл, де всі вірники відносяться до греко-католиків. Тут свято бережуть свої традиції, які передаються з покоління в покоління.

Згідно перепису населення в 1921 році, в селі у 156-ти хатах проживав 701 житель, в т.ч. 338 чоловіків та 363 жінки. За національністю 1 чехословак, 687 русинів, 8 угорців, 5 євреїв. За віросповіданням 22 римо-католики, 647 греко-католиків, 2 протестанти, 60 іудеїв. Зараз в селі проживає 1379 чоловік.

Розташування села в передгір’ї на схилах горбів і підвищень зумовлює малоземельність, особливо орної землі. Це протягом віків поклало свій відбиток на стиль життя малокопанчан. В радянський період більшість із них працювало у Виноградові на взуттєвій , швейній і меблевій фабриках, керамзаводі. Деякі жителі були залізничниками, доїжджали до Хуста, працювали у місцевому радгоспі «Комунар». Дома вели господарство, займалися садівництвом, вирощували худобу.

Зараз жителям Малої Копані живеться нелегко. Більшість чоловіків на заробітках. Як і в Буковому, тут дуже добрі умови для вирощування полуниці. Тримають у домашньому господарстві птицю, свиней. Більшість жінок працюють у Виноградові на швейній фабриці «Гроно», «Сандерсі», «Новітексі», а також у Великій Копані в фірмі «Копанські джерела». Приватний підприємець М. Шандалі відкрив у селі швейний цех, послугами якого зараз користується фірма «Мільтекс».

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району