1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Нариси історії Виноградівщини: Гетиня, Горбки, Гудя / ФОТО / ВІДЕО

18:45, 12 Грудня 0 Суспільство Автор: Голос Карпат

У цій публікації пропонуємо читачам нариси краєзнавця Івана Біланчука про минуле і сучасне таких сіл як Гетиня, Горбки та Гудя.

Г Е Т И Н Я

Підпорядковується сільраді с. Чепа і знаходиться на віддалі 1 км від неї. Про походження назви говорять таке. Там де тепер село був хутір, в якому жила сім’я . Хлопці женилися, будували собі нові хати, і стало їх сім.

Одного разу їх батько пішов до пана Фогорашія, якому належали всі землі біля Тиси, пан знав лише по угорськи, а селянин – лише пару слів на цій мові. Коли пан спитав, що скільки хат на хуторі – селянин відповів: “ Нас там семеро... сім хиж і по мадярськи – гетен”. Пан дав записати в книгу назву нового села Гетеня, яка чомусь останнім часом перетворилася в Гетиню. Це створює значні незручності, особливо при оформленні правових документів щодо власності, спадкування - приходиться витрачати багато часу, грошей і нервів.

Угорський краєзнавець Е. Фийнєш вказує: “ Тиса утворює біля села багато островів і на них земля така родюча, що кожен рік дає багатий урожай кукурудзи. Це село колись князь Токсун подарував знатному куманському вождю Гетені. Головним землевласником стала дуже давня процвітаюча родина Погань, інші спадкоємці Фогораші, граф Телекі, барон Перені, Сінтої, Кюрті, Егрі, Дейнєш, Кондої, Мової, спадкоємці Бейнеї”.

У 1739 році землевласник Сигізмунд Спитай подарував землі для будівництва дерев’яної церкви. У 1751 році згадується дерев”яна церква Св. Арх. Михайла, вкрита соломою з одним дзвоном, бідно забезпечена образами. У 1847 році знову згадано дерев’яну церкву. У 1921 році в селі типова мурована церква. Іконостас з 49 іконами кінця ХУІІІ століття, а також картину на дошці “ Св. Павло з мечем” було перенесено зі старої церкви. Іконами цікавилися антиквари і хотіли їх придбати, але батюшка виявився стійким і не піддався спокусі. Правда, ікони в середині 80-х років перемалювали, відновивши їх, тим самим нанесли шкоди їхній самобутності і оригінальності.

Першим греко-католицьким священиком, про якого є згадки з 1742 року, був Сокирницький Андрій. В 1945-1949 тут служив Бедя Тиберій, який був позбавлений владою права священослужіння. В 1949 році церкву підпорядкували Московському патріархату. Зараз громаду обслуговує священик о. Юрій Поп

Згідно перепису населення, в 1921 році в селі проживало в 107-ми будинках 518 жителів – з них 270 чоловіків і 248 жінок ( одне з дуже небагатьох сіл де чоловіків було більше ніж жінок). За національністю: русинів – 371, угорців – 6, євреїв – 141; за віросповіданням: 376 греко-католиків, 1 реформат, 141 іудей.

В “Шематизмі всіх шкіл Підкарпатської Русі” ( Мукачево 1925 рік, сторінка 159) сказано, що в Гетені в 1853 році є греко-католицька народна школа з руською мовою навчання. Учитель Петро Добра. Протягом багатьох років у селі були проблеми з учительськими кадрами. Так, в архіві о. Даниїла Бендаса вдалося знайти матеріал про конкурс на заміщення вакантної посади вчителя в Гетені в 1904 році. Що ж пропонували вчителю, крім пристойної квартири і огороду: 4 голди орної землі, пасовище на 6 голів худоби, 44 віка ( віко – міра зерна приблизно 25-30 літрів), 120 корон зарплати, 20 корон за релігійні треби, 502 корони державної підтримки.

Після визволення села від гортіївського режиму ( жовтень 1944 року), з Гетені були мобілізовані чоловіки в Червону армію. На жаль, сьогодні не маємо їх точного списку. Але достеменно відомо, що 6 із них загинули: Апшай Ілько Михайлович, 1927 р.н., пропав безвісти в 1945 році, Апшай Іван Михайлович, 1925 р. н., загинув 2 лютого 1945 року, Жоданій Юрій Павлович, 1926 р. н., загинув 3 квітня 1945 року, Семен Юрій Іванович, 1926 р. н., пропав безвісти в лютому 1945 року, Сантай Михайло Васильович, 1927 р. н., загинув 2 липня 1945 року, Форкош Юрій Іванович, 1924 р. н., загинув у 1945 році.

За радянських часів село було в складі колгоспу ім. Кірова ( центральна садиба в с. Чепа). Тут вирощували, в основному, пшеницю, кукурудзу, тютюн. Розводили корів, овець. Зараз багато жителів виїжджають на заробітки, але відносно менше ніж з інших сіл. Причина в тому, що Гетиня стала кабачковою столицею, якщо не Закарпаття, то Виноградівщини точно. Жителі села настільки освоїли і розвинули цю галузь, що їм немає рівних. Продаж городини дає можливість зводити кінці з кінцями.

Із уродженців села потрібно згадати Юрія Макара, талановитого журналіста, який у 25 років вже був головним редактором обласної газети “Молодь Закарпаття” і членом бюро обкому комсомолу. На жаль, рано пішов з життя.

Г О Р Б К И

Село підпорядковане сільраді села Веряця і розташоване за 1,5 км від неї на горбистій місцевості поблизу невисокої гори Горбок, від якої пішла назва села.

Спорудження типової мурованої церкви в селі розпочали в 1891 році, а в 1903 році церкву посвятили. ЇЇ будували на гроші вірників. Значні кошти внесли сім”ї Юрія Петенка та Агія, брати Бідзілі, які, крім грошей, дали для церкви земельну ділянку. Церкву збудовано з каміння, деякі елементи цегляні, а покрівля етернітова. На вежі встановлено 4 дзвони, 2 з них подарували родини Юрія Петенка та Агія. Один дзвін виготовив Ріхард Герольд. Коли почалася Перша світова війна, прихожани сховали дзвони в урвищі і їх не було реквізовано на військові потреби. Із встановленням Радянської влади церква була підпорядкована православному московському патріархату з 1948 року до 1990 року, коли її було повернуто греко-католикам. Зараз їх обслуговує о. Любомир Дідик.

Православна громада молилася в каплиці колишнього жіночого монастиря, який був відкритий в кінці 20-х років минулого століття, а з 1959 року закритий і знищений. З 1994 року розпочали будівництво на місці монастиря Святоблаговіщенської церкви. З 2000 року богослужіння проводять у новому недобудованому храмі. На спорудженні нової церкви багато працювали вірники на чолі з о. Іваном Парадою, який уже 19 років служить православній громаді. Він особисто не цурався різних робіт, особливо мулярських. Багато зусиль приклали Джуги – батько Іван та син Михайло.

Повернемося до історії Святоблаговіщенського скиту в Горбках. У 1925 році,недалеко від парафіяльного храму на горі Горбок о. Венедикт (Довбак) на землі, що належала Меланії Петенько, звів невеликий будинок і почав проводити аскетичне життя. О. Венедикт народився в 1889 році в селі Веряця. В 1926 році після дозволу світської та церковної влади він розпочав будівництво триверхої церкви на честь Благовіщення. З Бедевлянського скиту в Горбки на допомогу о. Венедикту прибули монахи та декілька послушників. Але в 1928 році обитель з чоловічої перетворили на жіночу, в зв’язку з відсутністю послушників.

Новостворений жіночий скит підпорядкували Липчанському монастирю, настоятелькою призначили монахиню Макрину (Кемінь). На час її керівництва припадає становлення та розквіт обителі. У 1940-44-х роках скит очолювала монахиня Софронія (Ребрей). У 1944-51-х роках настоятельницею була монахиня Людмила (Цюпей). Після 1951 року скит очолювала монахиня Феодосія (Русин).

У цей час серед будівель в обителі знаходилися Благовіщенський храм з цегли ( 72 кв. м), домова церква з саману ( 24 кв. м) та 2 невеликі житлові будинки. У 1946 році скит мав 6 га землі. Крім того? монахині поралися на невеликому господарстві, для утримання худоби збудували хлів ( 24 кв. м) та інші споруди.

В 1957 році в обителі проживали 9 сестер. В 1958 році житлова площа скиту складала 72 кв. м. У цьому році прибуток монастиря становив 19388 карбованців, а видатки – 18510 крб. Відпусти відбувалися на Благовіщення, на другий день Святої трійці та Усікновення голови Івана Хрестителя.

Духівниками в різний час були о. Інокентій ( Чопик), Серафим (Гайналі), о.Гавриїл (Молнар).

У кінці 50-х років ХХ століття жіночий скит у Горбках був закритий радянською владою. Храм та будинки зруйновано.

Згідно перепису населення, 1921 року в селі було 77 будинків, 326 чоловік – з них по 163 чоловіків і жінок. За національністю: 2 чехословаки, 305 русинів, 1 угорець, 14 євреїв. За віросповіданням: 1 римо-католик, 276 греко-католиків, 32 православних, 14 іудеїв. Зараз у селі проживає 628 чоловік.

На околиці села в 1946 році була проведена розвідка запасів бурого вугілля, а в 1949 році Затисянське шахтоуправління розпочало експлуатацію покладів бурого вугілля ( ця робота велася до 1969 року).

У 1958 році в районі села Горбки проводилась розвідка запасів бентонітових глин. у 1959 році розпочалося, а в 1962 році закінчилося будівництво Затисянського хімзаводу з випуску глинопорошків. У 1979 році, в основному, було закінчено будівництво трьох технологічних ліній з очисними спорудами. Держава виділяла і надалі кошти для розширенню асортименту продукції, була введена в дію лінія з випуску масляної фарби – сурика. Продукція заводу користувалася попитом в народному господарстві Радянського Союзу.

Насамперед, глинопорошки використовувалися на сталелиттєвих заводах при виробництві вагонних коліс. Його потребували геологи і буровики при бурінні свердловин. Знайшов застосування бентоніт і для фільтрації виноматеріалів. Хімзавод був одним із небагатьох підприємств, які експортували свою продукцію, зокрема, в Польщу. Але приватизація загубила завод. Київські інвестори довели його до того, що застосування глинопорошку обмежилося в туалетах для котів, а потім частина дорогоцінного обладнання була здана в металобрухт.

Треба сказати, що в надрах у районі Горбків в напрямку до села Черна знаходяться поклади бурого вугілля з розвіданими запасами 3,5 млн. тон. Це велике багатство. Та й знаходяться вони на глибині 35-40 м. Отже, будувати шахти не потрібно, вистачить спорудити штольні. Правда, є один негатив – теплотворна здатність менша, ніж у газу і сягає до 5000 кілокалорій. Ще одним мінусом є те, що вміст сірки перевищує 3% при нормі в Євросоюзі 0,2%. Це вугілля має також велику зольність, до 30%. Але попіл від згорання можна використати як натуральне добриво. Звичайно, в нових умовах, коли ціни на газ стали захмарними, життя заставить нас повернутися до розробки своїх родовищ. Тим більше, що у світі (особливо в Німеччині) уже є технології переробки вугілля прямо під землею на газ, бензин, мазут. А можливо добувати і дідівськими методами. Потрібно щоб знайшлися інвестори, крім всіх інших плюсів, це дало б можливість трудовлаштувати значну кількість людей.

Протягом віків для жителів села завжди була притаманна тяга до знань. Незважаючи на зовсім невелику чисельність в селі, тут є свій учений – Бідзіля Юрій Петрович – кандидат фізичних наук, поет, прозаїк, драматург Петро Міговк (1899-1958).

Г У Д Я

Село підпорядковане Теківській сільраді і розташоване за 1,5 км від неї. В селі є залізнична станція на лінії Королево – Неветленфолу із запасними коліями для відстою вантажних поїздів. За версією угорського історика Іштвана Сабо Гивдиньгазо ( так до 1946 року називалася Гудя) пішла від імені Гивдинь, яке в свою чергу є похідним від імені Гедеон. Другий варіант походження назви Гивдинь – пелікан по- угорськи. Русинська назва села в 1773 році зафіксована як Гудьї, з часом, мабуть, для зручності вимови, трансформувалася в Гудю.

Гудя- одне із самих визначних сіл дрібних немешів (шляхтичів) Угочанщини. Село, в якому кріпаки взагалі не могли дістати землі. Таким чином, простолюдини в ньому ніколи не проживали. Вперше про них згадується в урбаріальних записах (1772-1775), коли в списках жителів села появляються чотири сімейні і один не жонатий желярі. В 1743 році в селі згадується 7 горщечників і 3 чоботарі, професій інших не вказується, видно, займалися землеробством.

На місці сучасної Гуді знаходилося поселення госпітів, німецьких колоністів Торнателек, яке було залишене під час татарської навали 1241 року і було незаселеним ще в 1262 році, коли король Іштван молодший передав його сину Мункача-Неду. В минулому жителі Гивденьгази обслуговували королівський замок Нялаб. Про це свідчить сільська печатка, на якій зображений вершник-витязь із шаблею в руці з трьохмовним написом – чеською, русинською та угорською мовами. Відомо, що малюнки на давніх сільських печатках не бувають випадковими.

З опису Елека Фийнєша в 1851 році: “ Гивденьгазо угорське село... 12 римо-католиків, 210 греко-католиків, 314 реформатів, 52 євреї; з реформатською материнською церквою, філією греко-католицької церкви. Землі рівнинні і врожайні, води Ботару протікають через село і належні йому землі. Цю місцевість король Іштван У в 1262 році подарував, замість Адор’яна, і тепер процвітаючому роду Гивденів.”

У 1751 році та 1775-х роках згадують дерев’яну церкву, збудовану в 1729 році. Теперішню базилічну церкву споруджено у центрі села біля головної дороги з 1842 по 1869 рік. Довжина храму склала 22 м, ширина 13,8 м, висота, разом із вежею, 27 м при висоті стін 8 м. Будівництво вимагало багато зусиль, оскільки каміння возили з Королева, віддаленого на 7 км, а цеглу випікали в селі. Спочатку церква була крита дранкою, у червні 1916 року її замінили етернітом, у травні 1932 року церкву перекрили бляхою. Наступного року поновлено зовнішню штукатурку стін. 29 листопада 1916 року закінчено малювання церкви та іконостасу, яке виконали художники Юлій Адам та Степан Стриж із угорського міста Іжосег. Іконостас налічує 40 ікон, намальованих на блясі. Вище згадані поновлення відбулися за священиків Ореста Галушкая та Євгена Хоми, кураторами були Євген Тарнай, Карло Тарнай, Антон Рай, Андрій Тарнай. В радянські часи церкву було підпорядковано Московському патріархату, а в 1989 році повернуто греко-католикам. В кінці ХХ століття проведено капітальний ремонт храму. Богослужіння проводить о. Сергій Деяк.

Є в селі і реформатська церква. Згідно письмових документів, гудянська реформатська громада утворилася в 1621 році. Перша її церква була побудована в 1666 році, потім на тому ж місці, в 1784 році реконструйована. Згідно документів цієї церкви, була і дерев’яна вежа.

В 1800-х роках, через аварійність храму, почали задумовуватися про будівництво нової церкви. 14 березня 1908 року експлуатацію церкви заборонили. Богослужіння відбувалося в державній школі. Нову церкву побудували на болотистому плоскому місці на острові річки Ботар. Наріжний камінь заклали 2 липня 1908 року. Внутрішня ширина 9 м, довжина 18 м з двома дзвонами. Перша метрична книга з 1762 року. Невеликі відновлювальні роботи проведенні ззовні у 1989 році, а внутрішні - в 1990 році. В 2008 році на честь сторіччя церкви був проведений капітальний ремонт, половину грошей на який дала багата благодійниця з Угорщини Добра Маргарита, уродженка Гуді. Навколо церкви металічна огорожа довжиною 204 м.

Громада володіла парохією, яку збудували в 1827 році, а в 1947 році забрали. Потім в 1996 році влада, не знаючи що з нею робити через запущений стан, віддала парохію громаді. ЇЇ наново перебудували. Вже готові два зали для занять, житлова частина потребує закінчення. Богослужіння проводить душпастир Лорант Молнар.

Згідно перепису населення, 1921 року в Гуді було 179 будинків, 805 жителів, в т.ч. 393 чоловіки та 412 жінок, 116 русинів, 660 угорців, 23 євреї. За віросповіданням: 68 римо-католиків, 371 греко-католик, 324 реформати, 1 православний і 41 іудей. Зараз в селі проживає 606 чоловік. Це єдине село в районі , в якому від 1921 року зменшилася кількість населення. У Другій світовій війні загинули 39 жителів села. Восени 1944 року сталіністи інтернували 30 гудянських чоловіків – 15 із них не повернулися додому.

В радянські часи Гудя була в складі колгоспу “Україна”, центральна садиба якого знаходилася у Сасові. Основні культури - пшениця і тютюн. На жаль, село в той час потрапило в розряд “неперспективних”, що загальмувало його розвиток, бо для нього не виділялися кошти для подальшого розвитку. За інерцією розвиток села іде із знаком мінус. В даний час 56 будинків пустує. Багато людей виїхало на постійне місце проживання за кордон, а інша частина - на заробітки. Землі розпайовано, 132 га землі орендує пийтерфолівський фермер Вереш Отілла. І все ж багато землі заростає бур’янами, в селян залишилося лише 33 корови і 3 коней. Про демографічну ситуацію в селі красномовно свідчить реформатський пастор, який за останні п’ять років своєї служби охрестив трьох дітей реформатів.

Здавалося б, що в селі є блискучі перспективи, але завжди не вистачає останнього кроку до здійснення мети. Так, біля села розвідані значні запаси газу, видобуток якого відкладено на невизначений період. Справа в тому, що розвіданий газ містить багато сірки, що не дає можливості для його споживання. У 80-х роках минулого століття планували, що газ із цього родовища буде додаватися до газопотоків, які транспортувалися в Румунію, звичайно, збагативши вміст в них сірки в межах дозволених стандартами величин, а зекономлені вуглеводи можна було б використати у народному господарстві України. Але з розпадом Союзу заплановане не вдалося здійснити.

Появилася нова можливість – створити сонячну електростанцію. Більше того, з боку села зроблено все: відведено 30 га землі, на неї виготовлена техдокументація та виділено кадастровий номер. Все готове для укладення договору, але німецький інвестор заявив: “ Я готовий до співпраці, як тільки закінчаться бойові дії в Україні”.

Є в Гуді підприємство, яке продовжує діяти і понині. Це асфальтобетонний завод “Агрошляхбуду”. Його потужності використовуються в залежності від наявних замовлень на благоустрій та автодорожні роботи.

( Далі буде…)

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Читайте на ГК:У центрі Виноградова поліцейські роздавали кульки перехожим / ВІДЕО
Читайте на ГК:Новий туристичний маршрут Боржавською вузькоколійкою презентували на Закарпатті / ФОТО
Читайте на ГК:На Закарпатті викрили підприємців, що "заробили" на ремонті "Хоспісу" у Виноградові понад мільйон гривень
Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus