1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Виноградів після Другої світової війни ч.1 / ФОТО

15:30, 09 Грудня 0 Суспільство Автор: Голос Карпат

 

У черговому історичному нарисі краєзнавець Іван Біланчук розповідає про повоєнні роки у Виноградові, колективізацію, створення промислових підприємств, життя виноградівців за радянського режиму.

Зразу після визволення Севлюш потрапив під юрисдикцію чехословацької адміністрації. Паралельно з нею на початку листопада 1944 року був створений Народний комітет, який очолив комуніст з 1922 року, робітник Михайло Гандера. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся 1-й з’їзд народних комітетів, який проголосував за Маніфест про воз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Оскільки таке поняття як Закарпатська Україна на той час не існувало, природно, що з’їзд ухвалив рішення про її створення, з метою маскування і виправдання перед світовою громадськістю нечуваного в історії загарбання території свого союзника.

Народний комітет в кінці 1944-го – першій половині 1945-го року провів земельну реформу, конфіскувавши у поміщиків Перені, Камінського, Гутмана, Кульмана 800 га орної землі і роздав її безземельним і малоземельним городянам. Однак земельний перерозподіл не виправдав сподівань містян щодо господарювання на власній землі. Їм відвели для цього тільки неповні три роки, позаяк далі розгорнулася суцільна колективізація. Були націоналізовані всі підприємства, на яких трудилося 164 робітники і 20 учнів.

Під знаком розпалювання страху відбувалися акції вербування добровольців – виникло навіть цікаве словосполучення – “мобілізація добровольців”, яке треба розуміти як примусове залучення молоді до лав Червоної Армії. Дійшло до того, що 15 листопада 1944 року у Севлюш в розташування учбового полку 1-го Чехословацького корпусу прийшли радянські офіцери забирати під виглядом “вербування” воїнів цього полку в якості “добровольців”. В результаті між командиром цього полку полковником К.Стржелка і радянськими офіцерами виник конфлікт, який закінчився тим, що всі воїни учбового полку родом із Підкарпатської Русі були відправлені на передову 4-го Українського фронту в якості “добровольців”, а всі інші, в тому числі і полковник К.Стржелка, в розпорядження штабу 1-го Чехословацького армійського корпусу, який в той час знаходився в Гуменному. Ось як були висвітлені ці події в газеті ЦК КПЗУ “Закарпатська правда”: “Чехословацькі офіцери, із зброєю в руках, виступили проти воїнів Червоної Армії, тому їх вигнали з Закарпатської України в Словакію.” Подібним чином 165 жителів Севлюша були “добровільно мобілізовані” в ряди Червоної армії, 9 із них загинули.

На початку 1946 року Закарпатська Україна перестала існувати, на її місці з’явилася Закарпатська область у складі УРСР. Тоді ж були створені райком партії і міська рада, в руки якої Народний комітет передав всю повноту влади в місті. Тоді ж Севлюш було перейменовано у Виноградів. З перших же днів були прийняті заходи по реконструкції підприємств, розширені виробництва, нарощені їх потужностей.

В січні 1946 року на базі кооперативної артілі ( 6 чоловік) створено взуттєву фабрику. Того ж року фабрика отримала устаткування з Одеси, приїхали фахівці з інших міст. В 1946 році створено швейну фабрику, котра отримала устаткування з Ленінграду, Орла, Горького, Куйбишева, Ростова-на-Дону, Полтави, Києва, Одеси, Дніпропетровська. В 1967 році першу продукцію випустив завод пластмасових сантехвиробів, в 1974 році став до ладу завод залізобетонних виробів. Елеватор, що його збудували чехи, був переобладнаний у сучасний млин комбінату хлібопродуктів, який випускав муку і забезпечував нею навіть Центральну Групу військ у Німеччині. Великим попитом у Союзі користувалася продукція консервного та плодоконсервного заводів, вироби з полуниці йшли на експорт, в тому числі і в Японію. Продукція м’ясокомбінату відправлялася у всі куточки Радянського Союзу.

У північній частині міста виросла промислова зона. Один за одним росли новобудови: керамзавод (промкомбінат обспоживспілки), сиркомбінат (унікальне, єдине такого роду підприємство в Україні на імпортному обладнанні шведської фірми “Альфа Лаваль”). Його спеціалізація, випуск ементальських сирів, сухих молока та сироватки. Поруч виріс сучасний хлібозавод. Планувалося побудувати завод “Електрон”, який працював на старих потужностях в центрі міста.

Потужною була виробнича база будівельників. У місті дислокувалося управління “Промбуд” тресту “Закарпатбуд”, ПМК – 78 облводгоспу (широкопрофільна організація з основною спеціалізацією – берегоукріплювальні роботи на гірських ріках і Тисі). По вулиці Вакарова побудована нова база рембудуправління облрембудтресту – його візитна картка – готель “Виноградів” і ремонт комунального житла. Поряд рембуддільниця облпобутуправління (будівництво житла, в основному в сільській місцевості ), міжколгоспшляхбуд (будівництво сільських доріг, благоустрій с/г об’єктів), міжгоспбуд, міжколгоспкомунгосп, ПМК-5.

Значні зміни відбулися і в сільському господарстві. В березні 1948 року 22-і бідняцькі сім’ї об’єднались в колективне господарство “8 Березня”. В 1950 році до цього колгоспу приєднали артілі ім. Будьонного, ім. Борканюка і “Чекіст”. За укрупненим колгоспом закріпили назву “8 Березня”.

В 1946 році був створений радгосп “Виноградівський” садовиноградарського напрямку. Велику роль у розвитку сільського господарства відіграла машинно-тракторна станція, створена у Виноградові у 1946 році. Машинний парк МТС тоді нараховував 24 трактори, 10 молотилок і іншу сільськогосподарську техніку. Згодом МТС переросла у потужну організацію “Сільгосптехніка”, від якої потім відокремилася “Сільгоспхімія”.

Значні зміни на краще сталися в усіх сферах життя: житловому, торгівлі, громадському харчуванні, зв’язку, побутовому обслуговуванні, освіті, культурі, спорті. Але, разом з тим, неоднозначним був шлях розвитку міста в радянський період. Виноградівчанам довелося жити як в щасті так і в горі. До позитиву слід віднести різке піднесення промислового та будівельного розвитку міста. Однак був і другий бік пройденого шляху – встановлення тоталітарного режиму, ліквідація реальних прав і свобод громадян, ігнорування економічних законів розвитку, що привело до тотального продуктового і товарного дефіциту, черги за хлібом, м’ясом, молоком і, навіть, за туалетним папером, підпискою на літературу, і вже нічого говорити про легкові автомобілі.

Чому ж стільком виноградівчанам ті роки здавалися такими солодкими? Однією з головних причин є те, що радянська бідність нівелювалась зрівнялівкою. Зовсім небагаточисельна номенклатура жила відносно скромно і не дратувала народ своїм достатком. Існувала досить жорстка етика споживання. Свого роду червона лінія, переступати яку чиновникам і партійцям було не дозволено. Навіть найвища номенклатура їздила на радянських “Волгах” і без охорони. Що ще успокоювало радянську людину? Звичайно, розуміння того, що діти отримають безплатну освіту. Для всіх - нехай скромне, але також безплатне медобслуговування. Додайте сюди будинок відпочинку по профспілковій лінії і невисоку вартість комунальних послуг. Так, зарплати були малі, але навантаження на гаманець було мінімальним. Була ще одна віддушина. Скривджені знали куди поскаржитися – в райком, комісію народного контролю, газету. І часто це допомагало.

Але оскільки система організації економіки групувалася на штучних, придуманих тоталітарним режимом принципах: виключно державна власність, централізоване планування, авторитарне командно-адміністративне управління, ізольованість від світового економічного розвитку привело до її кризи в загальнодержавному масштабі з початку 1980-х років, а згодом і до закономірного розпаду СРСР. Розпочався новий етап в історії України, а в її складі і Виноградова.

На жаль, вище державне керівництво і політична еліта, яка залишилася, в основному, комуністичною, не зуміли забезпечити правовий перехід на нову систему господарювання. Це відбилося і на приватизації в місті Виноградові. Підприємства штучно доводилися до банкрутства, щоб за безцінь їх могли викупити наперед визначені особи. На деяких підприємствах цьому сприяла їхня адміністрація.

Особливо поганий стан справ на підприємствах, що їх викупили вітчизняні інвестори: комбінатах сироробному, хлібопродуктів, хлібозаводу, заводах пластмасових сантехвиробів, консервному, плодоконсервному. Вся виробнича діяльність на деяких із них звелася до вивезення обладнання або до здачі його на металобрухт. Інша частина здає свої виробничі площі в оренду. Дещо краща ситуація з іноземними інвесторами. Швейна фабрика продовжує працювати за профілем, інші реанімували старі і побудували нові підприємства: “Джентерм Україна” (колишній “Аутомотиве”), “Мільтекс”, “Гронотекс”, “Платі”, “Ортекс ЛТД”, “Новітекс”, “Мода-Продакшн”, “Сандерс”, “Флоріан Шуз”, “Міка 07” та інші.

Бюджетоутворюючим підприємством у місті і районі є “Джентерм Україна”, на якому трудяться понад 2,5 тисячі робітників. Але, крім зайнятості населення, іноземні інвестори привезли сучасне обладнання, нові технології, організацію роботи, підходи до управління виробничими процесами, реалізації готової продукції.

У дуже важкому стані будівельні організації. Крім міжгоспбуду, міжгоспшляхбуду та ПМК-78, вони практично припинили виробничу діяльність. Натомість появилися приватні організації і підприємці, які успішно здійснюють всі будівельно-монтажні роботи в районі.

Суттєво змінився зовнішній вигляд районного центру. Зараз це привабливе місто, з точки зору архітектури, з новими цікавими оригінальними скульптурами, серед яких “Винороб”, “Фонтан”, який уособлює один із процесів виготовлення вина, “Ангел охоронець “ міста та інші цікавинки.

Та при всіх позитивних зрушеннях проблема безробіття залишається гострою, що спонукає людей шукати заробітки за кордоном. Частина заробітчан емігрує, і не тільки в пошуках роботи, але і з надією самореалізуватися творчо і професійно. Вимушена трудова еміграція породжує багато негативних явищ соціального характеру: зменшення кількості працездатного населення, розпад сімей, втрата контролю за вихованням дітей і, навіть, до смерті самих заробітчан.

Характерною особливістю виноградівських заробітчан є освоєння ними далекого зарубіжжя, недавно стало відомо, що, крім країн Європи ,вони успішно реалізують себе і в Південній Америці, Азії і, навіть, у Шрі-Ланка. Потрібно підкреслити, що сприяє нарощенню трудової міграції політика нашого уряду, який заморозив зарплати і пенсії, тому наявність роботи на вище згаданих підприємствах аж ніяк не гарантує можливості нормального життя. Всупереч всьому багато людей випробують себе в якості підприємців. Ще більше реалізують свої можливості на ринках, будівництві приватних об’єктів, в сфері побутових послуг, які, до речі, стали дуже різноманітними. Абсолютна більшість городян використовує будь- який клаптик землі, навіть, біля багатоповерхівок, щоб вирощувати городину і садовину, як для власних потреб так і для продажі. Немало людей тримають домашніх птахів, кроликів, свиней, а деякі і кіз, корів, коней, на практиці доводячи дієздатність особистих підсобних господарств, які допомагають вижити в соціально-економічній скруті.

Виноградів багатий на пам’ятники архітектури. Серед них особливе місце займають релігійні споруди. Лише на центральній вулиці височіють шпилі і куполи шести церков, які вишикувалися вздовж вулиці Миру, що свідчить про те, що тут живуть у мирі, злагоді і взаємопорозумінні люди різних національностей і віросповідань.

Найстарішою культовою спорудою міста є римо-католицький костел. Дата будівництва старовинної церкви, що стоїть до сьогодні, достовірно невідома. Однак, відомо, що місцева парафія була вже заснована в ХІІІ столітті. В 1545 році севлюську парафію згадують серед перших в Угорщині. Після переходу церкви до рук реформатів почалося її спустошення. Коли церкву повернули католикам, вона вже була без даху. Єпископ Янош Гам відбудував церкву. Про католицьких вірників до тих пір дбали монахи-францисканці, монастир та церкву для яких вже в 1693 році відбудувала сім’я Перені. Через зменшення числа вірників, у 1774 році севлюську римо-католицьку громаду перетворили на філію парафії села Фанчиково. Старовинна парафія була відновлена тільки в 1863 році. В 1902 році було зроблено розпис церкви. Тоді ж на вежі був встановлений гострий шпиль. До того на ній стояв шпиль в стилі бароко.

В 1959 році влада закрила церкву і зробила з неї склад взуттєвої фабрики. В 1989 році сюди прибули францисканці з Угорщини. Завдяки їх зусиллям і керівництву відродилася церковна громада, були відновлена і реконструйована церква, яку в 1991 році освятив кардинал Ласло Пашкаї. Костьол присвячений Вознесінню Ісуса Христа. Духовий орган, виготовлений фірмою “Орсаг Шандор і син” в 1888 році, був знищений. З 1989 року вірники користувалися електросинтезатором, а з недавніх часів, після його поломки, привезли з Угорщини електроорган. Початок метричних записів з 1698 року.

Є у Виноградові каплиця на цвинтарі присвячена Святій Сесілії. Дата будівництва каплиці точно невідома – імовірний час зведення датують ХІХ століттям. Поки діяла парафіяльна церква, тут проводили служби за померлими. Восени 1959 року, після закриття парафіяльної церкви, вірники відразу перенесли з неї скульптури у маленьку каплицю на цвинтарі. Ікони і образи розмістили в безпечному місті сестри милосердя, які ще тут в той час були. Протягом більше трьох десятиліть це була єдина діюча римо-католицька церква міста, яка діє і понині.

В 1505 році на Чорній Горі Габор Перені збудував для францисканців прекрасну церкву разом з великим монастирем. За переданням тут зберігалися мощі святого Івана Капістряна після Могачської поразки. У 1556 році на монастир напали реформати, повбивали ченців, святі реліквії кинули в колодязь, а монастир підпалили. Збереглася тільки напівзруйнована каплиця Пресвятої Трійці. На її стінах ще два-три десятиліття тому було видно фрагменти фресок, які на сьогодні вже зникли.

В 1668 році сім’я Перені знову запросила монахів-францисканців. На цей раз монастир для них побудували в більш безпечному місці, в центрі міста на фундаменті, який був закладений в середньовіччі. Закінчили монастир у ХУІІІ столітті, а в наступному його перебудували. Францисканський костел Святого Івана Капістряна та монастир діяли до закінчення Другої світової війни, потім їх закрили та використовували як музей.

В кінці 90-х років ХХ століття їх повернули Церкві, тепер тут здійснюють реставрацію. Меси ще тут не проводять, а вірники відвідують богослужіння в костьолі, що знаходиться напроти монастиря. Обслуговує громаду о. Гергель, монах-францисканець.

Міцні позиції в Севлюші займала греко-католицька громада. Перша згадка про церкву належить до ХІУ століття. В 1751 році йдеться про дерев”яну церкву з високою вежею і трьома дзвонами. В 1775 році згадують дерев’яну церкву Успіння Пр. Богородиці, збудовану в 1744 році.

Теперішня церква – кам’яна базиліка непоганих пропорцій з гарним бароковим завершенням. Над південним входом написано дату 1796 – очевидно, рік завершення спорудження, а посвятив церкву ще єпископ Андрій Бачинський. У 1898 році церкву вкрили бляхою. Ікони намісного ряду намалював олією на полотні Ю.Віраг у 1923 році. На дві ікони жертвували кошти місцеві жителі Юрій Буржа, Марія Беланинець та Марія Чорба. Кошти на дві інші зібрали серед земляків в Америці Йосип Лендєл та Іван Шіпош.

На дворі встановлений хрест на кошти заробітчан-севлюшчан, які працювали в Америці на шахті. Про це свідчать викарбувані кирка, кайло і лампа-світильник, а також напис, зроблений на хресті. Прикрашений цей храм також художніми вітражами, виконаними майстром художнього скла Шандором Лігеті. Вони дотепер вважаються найкращими в області. Як свідчать написи на вітражах із кольорового скла, виготовлені вони за кошти прихожан.

В 1949 році церква була підпорядкована Московському патріархату.

Греко-католицька громада легалізувалася в 1991 році, але до своєї церкви йшла довго. Всі намагання повернути собі стару церкву були марними. Довелося все починати з початку. Міська влада виділила громаді ділянку, оплатила витрати на огорожу, допомогла матеріалами. У неділю 19 листопада 2000 року єпископ Іван Семедій освятив наріжний камінь на вул. Лучкая, а 19 лютого 2001 року почалося будівництво за проектом архітектора Семена Гука. За процесом спорудження наглядали Михайло Вашкеба, Ярослав Плескач, Семен Буковецький і, на завершальній стадії, - голова церковної ради Михайло Данило. Серед благодійників храму слід згадати викладача Ужгородської богословської академії Джона Зеяка. За сприяння ректора академії о. Тараса Ловски із США було передано одноярусний сталевий іконостас, подарований о. Теодором Крепом з парафії у Кінгстоні.

Освятив храм єпископ Мілан Шашік 22 серпня 2004 року в присутності високих гостей – владики Івана Семедія, владики Андрія Патакі з США, екзарха Сербії та Чорногорії Юрія Джуджара. Обслуговує громаду о. Мирослав Сипко, декан Виноградівського деканату.

Є у Виноградові ще одна церква греко-католицької громади – Зіслання Святого Духа з дуже цікавою історією. У 1932 році головним лікарем Виноградівської лікарні був призначений Стефан Рокіцький, який відразу розпочав будівництво хірургічного корпусу та спорудження екуменічної каплиці при лікарні. Каплицю освятив єпископ Олександр Стойка в 1936 році. Головний лікар знався на мистецтві і тому звернувся до відомого художника Адальберта Ерделі з проханням намалювати для каплиці вівтарний образ.

Богослужіння проводили виноградівські парохи: о. Людвіг Дудинський, о. Павло Карцуб, капелани Олександр Бачинський, Юлій Бокшай, Микола Васовчик і Золтан Шолтес – згодом відомий художник. У 1944 році лікарняним священиком став о. Андрій Шімша, але з приходом радянської влади у 1948 році каплицю було закрито і перетворено на клуб лікарні, обладнання разом з картиною Ерделі зникло. У 1950 році о. А.Шімшу засудили на 25 років, він помер у концтаборі у 1952 році при невідомих обставинах.

За ініціативою заступника головного лікаря Юрія Добоша каплицю було відреставровано, а 4 серпня 1991 року споруду освятили греко-католицький священик Іван Роман та римо-католицький священик о. Ласло Зотьков. З вересня 1994 року почалися регулярні богослужіння. В 1996 році колишній каплиці було надано статус парохії. В 1997 році було освячено наріжний камінь. Юрій Добош та о. Микола Дербак організували перебудову каплиці на церкву за проектом В. Черкуна. Виноградівський різбяр і художник Михайло Тупиця виготовив іконостас та намалював ікони, а на стіні виконав копію “Трійці” Андрія Рубльова. Хрест перед церквою, іконостас та престол було освячено владикою Міланом 11 вересня 2007 року. Зараз тут служить о. Микола Дербак.

По вул. Копанській вірниця Медія Чедрекі подарувала греко-католицькій громаді земельну ділянку, заповідаючи побудувати на цьому місці храм. Церкву Благовіщення почали будувати в 1998 році за проектом архітектора В. Черкуна. Наріжний камінь освятив єпископ Іван Семедій на свято Стрітення Господнього. Після завершення основних будівельних робіт владика Іван освятив новобудову 4 квітня 2001 року. Велику допомогу в спорудженні храму надали прихожани, а також добродійники, серед яких потрібно виділити Михайла Фурика, Ярослава Любку. Велику роль у завершенні і оздобленні церкви, благоустрої двора відіграв, обраний в 2008 році, голова церковної ради Євген Кедик із своїм сином, також Євгеном. Василь Гера подарував церкві дзвін і декоративні туї для озеленення.

З 1998 року громаду обслуговували о. Степан Січ та о. Даниїл Бендас, які значною мірою причетні до організації цієї греко-католицької громади та спорудження церкви. З 2006 року тут служить о. Іван Кормош.

Чорна Гора знаменита своїми виноградниками – саме звідси давно брали вино для святого причастя. Тут, у мальовничій місцевості Секерце, що належала колись барону Ернесту Кулману, у 1933 році тоді ще богослов Іван Ісаєвич поставив на самій верхівці великий Хрест Господній.

На початку 2000 року вірники встановили вздовж схилу хресну дорогу, а майстри з села Богдан Рахівського району збудували дерев’яну зрубну каплицю, яку в розібраному вигляді перевезли у Виноградів. Місце для каплиці придбала благодійна організація “Карітас Мараморош”, а займалися цією справою о. Стефан Січ та о. Даниїл Бендас.

Освячення каплиці святого євангеліста Луки відбулося 31 жовтня 2000 року. Урочисту місію виконав єпископ Іван Семедій. Біля каплиці заклали виноградник, щоб відновити стару традицію виготовлення місцевого вина для причастя. Пізніше цю каплицю перенесли на територію будинку для перестарілих, для зручності її відвідування мешканцями цього закладу.

Ще одну каплицю встановили на території санаторію “Теплиця” за сприяння його власника Олега Уварова і безпосередній участі отців Стефана Січа та Даниїла Бендаса. Каплиця дерев’яна зрубна, виготовлена міжгірськими майстрами. ЇЇ освячено на честь Святої Анни. Зараз постійні богослужіння в ній проводить о. Даниїл Бендас. Каплиця гармонійно вписалася в навколишнє середовище – невисока, невеличка, але із збереженням всіх пропорцій і, навіть, прикрасила і без того чудовий краєвид. Облюбували її не тільки пацієнти санаторію, але і греко-католицькі вірники, що проживають довкола. Вийшло так, що церква прийшла до людей.

(Далі буде…)

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини

Читайте на ГК:У центрі Виноградова поліцейські роздавали кульки перехожим / ВІДЕО
Читайте на ГК:Новий туристичний маршрут Боржавською вузькоколійкою презентували на Закарпатті / ФОТО
Читайте на ГК:На Закарпатті викрили підприємців, що "заробили" на ремонті "Хоспісу" у Виноградові понад мільйон гривень
Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus