Мені не було чого втрачати: Як ужгородський студент покинув домівку і виїхав до Канади

Цей матеріал пролежав ненаписаним кілька місяців у силу різних чи то об’єктивних, чи то суб’єктивних причин. Але так, певно, і мало статися.

Бо ж після ряду подій, що трапилися у нашому краї після цієї розмови одного спекотного липневого дня, думка про те, що герой цього матеріалу 100% вчинив правильний вибір, утвердилася ще більше.

Сергій приїхав з Канади додому у відпустку всього на два тижні. До цього він не був в Ужгороді понад 3 роки. А загалом рідну оселю покинув 8 років тому. Востаннє з ним ми бачились, очевидно, на останньому дзвонику у школі, де вчилися разом. За цей час він встиг вивчити мову, здобути вищу освіту і влаштуватися на роботу. А ще побувати на Алясці і порибалити з ескімосами.

Але все по порядку.

Перші кроки на іншому континенті

Сергій, як і пересічний ужгородський випускник після закінчення школи вступив до Ужгородського національного університету. Закінчив 2 курси на інженерно-технічному факультеті за спеціальністю міське будівництво і господарство.

«Пам’ятаю, що коли почалося літо, мені було нудно, щодня було одне і теж. На той час у мене вже кілька років тітка і сестра жили в Канаді. Вони і раніше мені пропонували приїхати, але тоді я все ж вирішив, що спробую. Поїду. На рік чи два», - згадує Сергій свої думки літа 2007 року, коли його життя докорінно змінилося.

За літо вдалося підготувати необхідні документи, зробити візу. Хлопець і сьогодні пам’ятає, що покинув Україну він 16 серпня.

Одразу по приїзді виникла перша проблема – незнання мови. Її слід було вирішувати у найкоротші строки.

«Із першими труднощами стикаєшся від незнання мови і від цього нікуди не дітися. Приїхав, почав ходити на курси англійської мови. Проходив три семестри, а потім, щоб вступити в університет, я складав спеціальний тест. І я його склав. Хотів, щоб мене прийняли на другий чи третій рік навчання на інженерний факультет. Але вони мене не зарахували так, як мені того хотілося, але лише перезарахували тільки 8 предметів, які я склав в УжНУ», - розповів хлопець.

«Провчився 5 років в університеті. Знайшов роботу. Але вона не дуже стосується моєї спеціальності. У дипломі вказано, що я інженер-конструктор, інженер-геолог. Хотілося працювати за фахом, але знайти таку роботу було дуже важко. Врятувала практика від університету (одна – на будівництві аеропорту, і два роки підряд їздив на Аляску). Досвід, який я отримав на цих роботах, вписав у резюме і саме завдяки цьому отримав місце, де і працюю з червня 2014 року», - ділиться своєю історією Сергій.

Починав хлопець свій трудовий шлях у Канаді у піцерії, де пропрацював 7 років, і зараз там підпрацьовує.

Якщо працюєш - маєш

Вже більше року ужгородець працює в компанії, що вважається благодійною корпорацією, тобто у неї не може бути прибутку наприкінці року. Їй належить 40 будинків, які здають соціально незахищеним сім’ям і громадянам. Ці будівлі різних розмірів: від одноквартирних до багатоквартирних. Частина корпорації також займається розвитком нерухомості.

«Знаходимо вільну землю, знаходимо фінансування від державних і недержавних структур, благодійних, і винаймаємо архітекторів, інженерів. Коли проектування вже завершене, наймаємо забудовників. У подальшому слідкуємо за тим, як просувається робота. Платимо зарплату тому ж архітектору і інженеру, слідкуємо за бюджетом і т.д.», - пояснює особливості роботи своєї компанії хлопець.

Сам же він після університету поки що тільки допомагає, асестує.

«Я поки що тільки асистент - допомагаю із менеджментом проекту. Наприклад, в мої обов’язки входить оновити розклад робіт, статуси робіт, оновлювати бюджети, відвідувати будівельні майданчики і слідкувати за роботою на місці, допомагаю також із ремонтними роботами в наших існуючих будівлях.

Займався схожим на півночі. Там була установа, щось типу обласного управління інфраструктури, яке слідкувало за станом інфраструктури у всьому місті. Якщо у школі протікав дах, ми вирушали його лагодити. Було також будівництво нових об’єктів. В одному містечку ми будували школу, в іншому – водоочисну станцію, в третьому – пожежну станцію», - згадує Сергій.

Ужгородець хотів би у недалекому майбутньому стати інженером-конструктором, набратися досвіду і працювати сам на себе. Але для цього він повинен 4 роки відпрацювати, щоб отримати сертифікат інженера. Робота його не надто надихає, але він знає, заради чого працює.

«Моя робота мені не дуже подобається, мені там доволі нудно, це просто зона комфорту. Звісно, що коли, наприклад, вперше поїхав на Аляску, було дуже цікаво. Коли їхав вдруге, то знав вже, що там окрім роботи особливо нічим зайнятися, нема куди піти після роботи. Зате там я їздив на полювання та рибалку з ескімосами», - розповів хлопець.

За 8 років проживання і роботи в Канаді, Сергій усвідомив, що якщо працюватимеш, то матимеш усе, що хочеш. Для цього там є всі можливості.

«У Канаді, якщо хочеш вчитися, працювати, є можливість реалізувати себе, стати на ноги. Але освіта дуже важлива. Я от хотів допомогти виїхати другові, але проблема в тому, що туди важко потрапити, якщо в тебе навіть диплому з технікуму нема. У нього є диплом політолога, але там таке не пройде. Там технічні професії більше затребувані.

Якщо ти готовий там працювати, якщо ти знаєш, що наступні 5-7 років можеш повністю присвятити роботі, то кожен, думаю, може себе там знайти», - каже хлопець.

Досвід уже показав молодому чоловікові, що нашим людям якщо дати можливість, вони будуть дуже багато працювати. В Україні залишилося не так багато друзів, натомість є чимало знайомств у Канаді, і є багато історій українців, які приїхали в Канаду, 7-10 років тому і зараз у них все гаразд: є хороша оплачувана робота, житло, автомобіль.

«Зараз я вже живу сам, можу себе забезпечити. Тут, в Україні, заробити молодій сім’ї на квартиру просто нереально. Коли в людей хороша зарплата – це 200 доларів, то так ніколи не наскладаєш на квартиру. А там, якщо ти робиш, якщо маєш середню зарплату, ти будеш мати і що їсти, і будеш мати житло, будеш мати машину, телевізор, інтернет і так далі», - каже хлопець.

Плани і перспективи

Сергій розповів, що через те що багато працював, йому було не до подорожей. Навіть вдома він буває вкрай рідко.

«Я приїжджав сюди 3 роки тому на два тижні, і от цього року це перший за останні три роки мій відпочинок. Я ще займаюся кікбоксингом, тому інколи їжджу на змагання, двічі їздив у штати, в гори їздимо інколи, і от що на Північ їздив. Здебільшого вчився і працював, не дуже був час подорожувати», - пояснює хлопець.

За останні 8 років він подорослішав, змужнів. Каже, що зберіг дещо у собі з того, що зародилося тут, вдома, а щось нашарувалося у ньому вже із життя в Канаді:

«Все-таки я тут сформувався як особистість, але там я змінився, став більш толерантний до людей, більш відкритий, вони кажуть більш соціальний».

За його спостереженнями змінилися і люди в його рідному місті:

«Три роки тому люди не були такими ввічливими одне до одного, зараз це більше відчувається».

Сергій один із небагатьох емігрантів, які колись хотіли б повернутися на Батьківщину. Але для цього потрібні деякі передумови.

«Я б дуже хотів повернутися, якби тут стало трохи краще. Якби я міг знайти себе тут, я б приїхав. Я звик до того, що можу працювати, мати майже все, що я захочу. Я усвідомлюю, що тут законними шляхами не міг би на себе заробити. Можливо, щось зміниться у кращий бік…», - розповідає хлопець.

За його словами, він би і батьків хотів зараз забрати в Канаду, але усвідомлює, що для них це було б важко. Значно важче, ніж це було йому.

«Батькам там було б дуже важко. Чим старша людина, тим важче відірватися від дому. У них тут є друзі, близькі, робота, їх знають і поважають у місті. А там вони йдуть на найпростішу роботу. Це складно. А батьків я б забрав з часом, особливо, якщо стане гірше в країні», - пояснює Сергій.

Він не вважає свою історію якоюсь особливою, вважає, що йому просто пощастило.

«Вважаю, що мені просто пощастило і я всього лише скористався можливістю. У мене була підтримка, батьки дали гроші на перший час, мені допомагала тітка, мені не треба було працювати, щоб платити за житло, щоб гроші сюди відправляти, мені потрібно було заробляти, щоб утримати себе.

Допомогли батьки в перший рік навчання. А коли на 3 курсі ми поїхали на Північ, там добре платили, тому я зміг сам заплатити за навчання. Іноземці платять втричі більше, ніж канадійці. В університеті сума вираховується залежно від того, скільки курсів ти вибираєш. Один курс коштував близько 1300 доларів. На 5 курсі навчання мені обходилося близько 11-12 тисяч доларів на рік», - розповів хлопець.

Сергій усвідомлює, що це величезні кошти, які далися йому нелегко. І наголошує, що якби не робота на Півночі, йому навряд чи вдалося зібрати необхідні кошти і так швидко закінчити навчання. Натомість він розуміє, що заплатити за навчання українському студентові ще важче. Більше того, він був певен, що хоч знайти роботу і буде важко, проте це реально. А це не може не додавати впевненості.

Він отримав шанс і вдало ним користався. Тут йому не було чого втрачати. І тепер він зовсім не шкодує, що ризикнув 8 років тому.

Олександра Машіка для Голосу Карпат