Під час сьогоднішньої прес-конференції кіборги-десантники, бійці 80-ої аеромобільної бригади Микола Миньо та Роман Трубін розповіли про свою участь у захисті Донецького аеропорту.
Микола Миньо згадав як вони із товаришами вперше опинилися біля сумнозвісного аеропорту:
«9 вересня 2014 ми прибули у Донецьк. Наш підрозділ був у Дружківці, друга база у Костянтинівці. Пробули десь два тижні, освоїлися, звикли до клімату і після цього поступила команда виїхати у село Піски. У Пісках ми пробули близько 8-9 днів, там уже почалися розстріли, після цього ми заїхали у Донецький аеропорт. Я і Рома (Роман Трубін – ред.), і ще один був за позивним Дєд. Так ми попали в аеропорт».
Одразу ж при в’їзді на легендарну «вишку» бійці ледь не розпрощалися із життям:
"Заїжджали ми дружно, коли вже заїхали на термінал, машина розгрузилася, у нас був виїзд на вишку. Тоді одразу із гранатомета вдарили по машині, але завдяки водію, який заїжджав на вишку не вперше, ракета розірвалася біля правого борта. Ми всі зістрибнули із автомобіля, десь через 5-7 хвилин нас завезли на вишку. Там були хлопці із 90-ої, 93-ої. До восьми вечора були десь-колись постріли, а після почалось інтенсивне обстрілювання з усього, що вони мали. Вони нас «зустріли», привітали, а ми показали, що можемо вистояти. На наступний день та сама історія. Там ніколи не припинялися бойові дії".
Пробули закарпатці в аеропорту 2 тижні, до 6 січня: після їхні підрозділ змінили.
Про будні у «пеклі» розповів інший кіборг – Роман Трубін:
«Там і ніч була будні. Чергували постійно. Заступали ми кожні 6 годин. На вишці було 8 чоловік, на броні теж було 8 чоловік. Був один коридор, який поєднував ці дві споруди. Його називали коридором смерті. По ньому працював снайпер і його «крили» дуже серйозно, тому перебігати його було дуже небезпечно. На вишці у нас був медик і капелан. У будні наш Михалич (Микола Миньо – ред.) робив охоронні споруди, якими ми закривали розбиті вікна. Кожен мав свою задачу. Я готував боєприпаси і зброю, стежив за їх належним станом. Спали ми в одній кімнаті, десь 2 на 2,5 метра. Топили буржуйкою, вона була така цікава… диму наїлися (сміється – ред.). Вода постійно замерзала, тому що мороз був мінус 27. Але за ті два тижні, які ми там перебували, там ніхто не простудився і не захворів, окрім поранених».
За словами Трубіна, їдучи до аеропорту, ніхто із бійців не знав точно, на який термін вони туди їдуть:
«Ми заїжджали і ніхто не знав, на скільки ми туди їдемо, тому що там ніхто не міг бути впевненим ні в чому. Ми могли через 2 тижні і не виїхати, бо сепари могли нас просто не випустити. Але так сталося, що 6 січня ми таки виїхали. Але там були не сепаратисти, там були бійці із шевронами російської армії, кадировці і казаки. Це були «специ»