Життя за гратами: ексклюзивні історії Ужгородського СІЗО

На сьогодні в Ужгородській установі виконання покарань № 9 перебуває трохи більше 230 ув’язнених. Цифри можуть мінятися щодня, тож точність тут не дуже доречна.

Проте за цифрами приховуються людські долі, варті уваги. «Голос Карпат» пропонує ознайомитись із історіями людей, для яких СІЗО стало частиною життя.

Частина 1. Із вироком не згодні…

За кілька хвилин розмови важко скласти уявлення про цих людей, принаймні зовні вони не справляють якогось негативного враження. Найцікавіше, що жоден із дорослих ув’язнених (із тих, з якими вдалося поспілкуватися) не зізнався у скоєному. Кожен, за їхніми словами, потрапив до тюремної камери або через чиюсь помилку, або через заздрість недругів, або ж через несумлінне виконання обов’язків міліції, прокуратури та суддів. І тільки неповнолітні хлопці безпосередньо розповідали, як скоїли крадіжку, як один зарізав друга, а інший убив бабусю. І все уже в іншому для них світі – за гратами…

І в будні, і в свята

Місяців зо два тому біля СІЗО протестували рідні арештантів. Вони обурювалися умовами, в яких перебувають в’язні та вимагали негайного їх покращення. Час від часу установу відвідують і правозахисники, аби перевірити, наскільки поважають тут права людини. Під час відвідин колонії представниками пенітенціарної системи однієї із європейських країн, ті відзначали, що умови утримання Ужгородському СІЗО навіть дещо м’якші, ніж у них.

Отже, підйом о шостій ранку, відбій – о 22.00. День розписаний погодинно, завжди є чим зайнятися. Окрім телевізорів у камерах, до послуг ув’язнених – непогана бібліотека, навчальний клас із комп’ютерами, кімната для психологічного розвантаження, тренажерний, спортивний та актовий зали, крамниця, лазня, кімната для зустрічі із рідними (для довічників – раз на місяць, інші –частіше. Передачі – хоч щодня). У дворику – невелика, але дуже ошатна каплиця. Раз на тиждень сюди приходить священик аби провести службу та вислухати ув’язнених. До речі, тут і хрестять, і сповідають, і вінчають…

Вражає так званий господарський відділ – камери для тих, хто готує для арештантів їжу, прибирає територію, слідкує за порядком у приміщенні. Як зауважив один із ув’язнених, далеко не кожен із них має вдома такі умови: «Санаторій…» (довічників до господарських робіт не залучають. Так, до прикладу, Ігор, з яким спілкувалися, за професією столяр, але робочий інструмент йому довіряти не можна.)

Втім, в’язниця - не територія відпочинку. Це місце, де відбувають покарання за злодіяння. І ставлення до ув’язнених справді неоднозначне… Одразу і не скажеш, покращувати чи погіршувати треба їхнє становище?

Продовження фотопроекту «Життя за гратами: ексклюзивні історії Ужгородського СІЗО» від «Голосу Карпат» очікуйте вже незабаром.

Довідково

Ліміт максимальної наповнюваності установи змінюється за різних обставин. Нині він становить 400 чоловік. До прикладу, у 1959 р. згідно з наказом МОГП УРСР в основній будівлі установи було організовано виправно-трудову колонію загального виду режиму з лімітом наповнення 550 чоловік. (Цікаво, що основна частка будівельних робіт нової «лівобережної» частини міста Ужгорода тих років випала на засуджених, які відбували покарання в колонії.) А ось у 1968 р. колонію загального режиму реорганізовано у спеціалізовану трудову колонію для неповнолітніх з лімітом наповнення 250 чоловік.

Звели будівлю в 1926 році спеціально як в’язницю. Будівля установи за своїм проектом та розташуванням камерних і службових приміщень, обладнанню дверей замками та цілою низкою інших переваг чудово вписувалася в архітектуру центральної частини Ужгорода. На той час вона була надсучасною, бо її оснастили каналізацією і надійними засобами охорони. Споруда дуже добротна і до початку вісімдесятих років не потребувала капітального ремонту. За весь час існування установи з неї не вдалося втекти жодному ув’язненому. До речі, згідно з архівними даними, у 1938 році в стінах будівлі не було жодного арештанта. Можна робити висновок про тодішній рівень криміналітету в краї та рівень життя закарпатців.

Фото: Павло Білецький