25 травня виповнюється рівно рік відтоді, як Петра Порошенка обрано на посаду Президента України.
Рік був найбільш тяжким за всю чвертьвікову історію сучасної України. Громадянське суспільство відповіло на виклики мобільним волонтерським рухом. Держава пристосовувалася до них значно повільніше і тяжче, повідомляє Нове Закарпаття.
Нагорі відбулася певна дихотомія, поділ навпіл функцій верховної влади, що загалом природно в умовах нинішньої парламентсько-президентської республіки. Соціальна політика уперше залишилася без конкретного відповідального, то ж є цілком провальною. Фінанси належать і до економіки, і до сфери безпеки, тому тут все відбувається відповідно до приказки “У семи няньок дитя без ока”.
Найголовніші надії, які пов’язувалися з П.Порошенком і що він сам обіцяв відкритим текстом – на припинення війни. Він сподівався на досягнення компромісу з проросійською частиною донбаської еліти, а також із самим Кремлем. Це виявилося ілюзією. Чому не вдалося знайти спільну мову з тузами масштабу О.Єфремова, поки не зрозуміло, а дрібніші фігури виявилися взагалі не здатними щось формулювати. Так би мовити, у легкому неадекваті. Максимум, що вдалося у цій ситуації, це поставити її на дуже умовну паузу (Мінські домовленості), але схоже, що більшого ніхто і не зробив би. Лишається вичікувати – і по Донбасу, і по Криму.
Іншою обіцянкою була стрімка євроінтеграція України. У принципі, тут якихось провалів немає. Кінець кінцем усі 28 членів ЄС ратифікують Угоду про асоціацію, і вона вступить у дію, а відтак можна буде прямувати до повноправного членства.Інша справа, що ейфорії від цих досягнень публіка давно вже не має. Те, що раніше сприймалося би як велике досягнення, зараз звичайна рутина.
Натомість із внутрішніми реформами найтяжче. Те, що урізаються всі соціальні гарантії і більшість населення перетворюється на злидарів – це болюче, але хоча би зрозуміло. Менш зрозуміло, чому і далі жирують олігархи. Якщо вже скидатися грошима на фінансування реформ, то геть усім. Поки же бачимо традиційну українську політику здійснювати реформи виключно за рахунок бідноти. Це шлях у нікуди. Як мовив колись батько Данила Галицького князь Роман, неможливо дістати меду, не подавивши бджіл.
І все-таки, як виглядає П.Порошенко, коли порівняти його з попередніми чотирма президентами України?
Л.Кравчук прийшов на цю посаду в унікальних стартових умовах, отримавши в першому же турі захмарні 60%. Від першої особи тоді залежало надзвичайно багато, проте особа явно не відповідала масштабові завдань. Окрім бездарної здачі української ядерної зброї та допущення рекордної інфляції, тяжко щось і згадати.Тому уже за перший рік президентства його рейтинг критично упав, а на другому році шахтарі стали вимагати його відставки, на третьому він мусив піти на дострокові перевибори.
Л.Кучма прийшов до влади великою мірою як альтернатива Л.Кравчуку. Голосували тоді не так за одного Леоніда, як проти іншого, котрий вже сидів у печінках. Упродовж першого року він зміг зламати опір тодішнього ліво-консервативного парламенту, а другий-третій роки увінчалися прийняттям Конституції і запровадженням гривні.
Про те, яке розчарування викликав В.Ющенко упродовж першого року свого правління, не варто й нагадувати. Швидко з’ясувалося, що він не мав впливу навіть на найближче власне оточення, яке швидко обвалило його рейтинг. Після гучного провалу адміністративно-територіальної реформи ні президент, ні його сподвижники ні за що таке масштабне вже не ризикували братися і просто насолоджувалися життям.
Президентська перемога В.Януковича розколола суспільство навпіл. Якщо додати і тих, хто проігнорував вибори, то надійної опори на електорат цей президент не мав. Упродовж першого року було здійснено непопулярні, але необхідні реформи – бюджетна, податкова, пенсійна, частково медична. Та вже на другому році усе загальмувалося. На третьому президентська машина почала відверто гребти під себе, наслідком чого і стала подальша втрата зв’язку з реальністю і втеча з України.
На цьому тлі П.Порошенкові просто неможливо не виглядати бодай трішечки пристойніше. Наша історія йому підіграла. Керувати гірше, ніж його чотири попередники абсолютно неможливо. Але і краще поки не надто виходить.
Проте об’єктивні закономірності діють і на його рейтинг. Аж надто багато було роздано обіцянок, які в принципі неможливо виконати. Коло “любих друзів” вужче, ніж у В.Ющенка, але воно є. Авторитет на міжнародній арені теж аж ніяк не зростає.
На другому році від П.Порошенка чекають кроків на користь середнього класу, а не великого бізнесу. Бо ситуація для президента ще далеко не критична, але рухається саме у тому напрямку.