Художник Йосип Бабинець з Ужгорода про живопис та ситуацію на мистецькому ринку Закарпаття.

Тиждень тому, 8 лютого, свій ювілей відсвяткував знаний живописець, член Закарпатської організації Національної спілки художників України та лауреат премії імені...

Тиждень тому, 8 лютого, свій ювілей відсвяткував знаний живописець, член Закарпатської організації Національної спілки художників України та лауреат премії імені Й.Бокшая та А.Ерделі Йосип Бабинець. З нагоди його 80-річчя в галереї «Ужгород» було відкрито виставку з майже півсотнею живописних картин митця, намальованих за останні три роки. Він, до речі, є учнем знаних корифеїв закарпатської живописної школи Йосипа Бокшая, Олександра Петкі, Федора Манайла, Євгена Береца, Ернеста Контратовича та Адальберта Ерделі.

Але в житті захоплювався не лише живописом, але й… танцями.

Коли завітала в майстерню до ювіляра, вихідця із села Зарічова Перечинського району, то зустріла усміхнену і життєлюбну людину, яка у свої 80 є ще активним учасником виставок та пленерів, у тому числі й міжнародних.

— Після війни у мене і моїх однолітків була тяга до навчання, — згадує художник. — Батько хотів, щоб я став учителем. Бо за моєї молодості вчитель — то був пан. Пам’ятаю, як після закінчення 7-го класу він сказав мені: «Підеш учитися на пана». Я пробував вступати в педагогічне училище, але переказ написав не надто добре, і на цьому все закінчилося.

Пане Йосипе, в 1948 році вас прийняли в Ужгородське училище прикладного мистецтва на відділення художнього розпису. Як так вийшло?

— Ми не мали спеціальної підготовки. Тому коли на вступних іспитах довелося малювати натюрморт, то я не знав, з чого почати. На щастя, знайшлися добрі люди. Як результат, я почав там вчитися. Нас вступило близько 30 чоловік, але з часом залишилося лише 12 (інші відсіялися).

Вашими викладачами були відомі постаті — засновники закарпатської школи живопису та їхні учні. Якими вони вам запам’яталися?

— Так, мені дуже пощастило з вчителями. Федір Манайло був дуже лагідним, але любив сказати правду прямо в очі. Якщо він казав, що то чорне, то воно не сіре, не біле, а саме чорне. Цим він мені й подобався.

Натомість Олександр Петкі був дуже коректним і належав до того типу людей, які вміють і знають доступно все пояснити новачку. Петкі був моїм першим учителем і вів живопис.

З третього курсу живопис у нас викладав і Адальберт Ерделі. Він завжди цікавився, чи були ми на перерві. Якщо студенти втомлювалися, то відпускав їх. Не потрібно було сидіти на уроках від дзвінка до дзвінка, як цього вимагали інші. Ерделі був людиною творчої натури – це мені в ньому страшенно подобалось.

Ну, а Йосип Бокшай, який вів роботу в майстерні, вміло все показував, але не любив пояснювати.

А на пленерах з корифеями ви часто бували?

— Так. Йосип Бокшай, до речі, був першим, хто вивів нас на природу на 4-му курсі (під радванський ліс) помалювати з натури. Там він працював разом зі студентами. Пам’ятаю, намалював, зафарбував основні тони і пішов виправляти студентські роботи, повернувши своє полотно до сонця, аби фарба підсохла. Опісля любив закурити люльку і йшов працювати далі над своїм пейзажем.

Скажіть, а хто з художників вам ближче за духом та чия творчість викликала чи й досі викликає у вас захоплення?

— Звичайно, Бокшай. Його роботи цікаві та реалістичні. Він був для мене найбільшою величиною, таким і залишився. Ерделі теж — великий авторитет. Він завжди ходив елегантно одягнений (біла чиста сорочка, випрасувані штани), курив сигари. Говорив німецькою, французькою та іншими мовами, і це було для нас незвично. І до Бокшая, і до Ерделі студенти тягнулися. Усі хотіли вчитися в них не лише мистецтву. Як люди, вони були толерантними та спокійними. Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі між собою дружили. Це відображалося і на нас.

А взагалі Бокшай, Ерделі, Манайло, Кашшай, Глюк, Шолтес та й інші закарпатські майстри, які творили тоді, – це художники, які заслуговують на пошану і наслідування у мистецтві. Кажу це без зайвих реверансів.

А із закордонних вам хтось імпонує?

— Нема в мене таких. Ми «варимося» у своєму власному середовищі, і це, безумовно, впливає.

Раніше я їздив на всесоюзні виставки, але щоб мене вабила творчість російських чи інших художників, такого не було. Звичайно, цікавився багатьма, але наші закарпатські майстри завжди до серця прилягали більше.

А що скажете про сучасне мистецтво на Закарпатті?

— Будь-яке мистецтво має право на життя, та й кожному, як мовиться, своє. Тут багато залежить від того, як художник ставиться до своєї творчості. Часом, коли дивишся на роботу, а вона неакуратна, то стає очевидно, що автор до неї поставився легковажно.

На моє переконання, мистецтво – це велика праця. І воно дається легко лише тоді, коли маєш практику та багато й старанно працюєш над собою. У роботах художника має бути видно легкість та прозорість. Закарпатське мистецтво колоритне, таке ж, як уся наша природа. Тому її потрібно пропустити через себе, і тоді все вдасться.

Пане Йосипе, ви раніше ще й танцювали?

— Так, я був дуже непосидючим у свій час. У 50-ті роки з’явилося кілька фільмів про балет. Подивився їх — і мені страшенно захотілося танцювати, мав велику дяку навчатися класичному танцю. Навіть написав листа в Київське хореографічне училище. Поїхав туди, вступив і на два з половиною роки залишився там.

Опісля мене забрали служити в Радянську армію, де теж танцював у самодіяльному ансамблі пісні й танцю. Вдома, після служби, я продовжив цим займатися у танцювальній групі Закарпатського народного хору.

І тільки згодом образотворче мистецтво взяло верх. Відтоді я танцював лише на вечірках, але професійно танцями вже не займався. Танці – це дуже важка робота. Збоку видно лише усмішку та легкість рухів, але все це дається, повірте, дуже і дуже нелегко.

Ви і в облфілармонії, знаю, встигли попрацювати…

— Так, з 1961 по 1967 роки навчався на заочному відділенні факультету історії і теорії образотворчого мистецтва Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І.Рєпіна. Тоді й був переведений на роботу художником-плакатистом Закарпатської облфілармонії. Працював там десь два роки. Потім трудився в різних художніх майстернях.

Але ціллю мого життя на той час було потрапити на роботу в Художній фонд, там можна було зустріти всіх наших знаних художників. Це було нелегко, але мені вдалося, відтак протримався там до пенсії.

До речі, працюючи художником-оформлювачем в художньо-виробничому комбінаті Художфонду УРСР, з 1976 і до 1978 року я паралельно був відповідальним секретарем обласної організації Спілки художників України. Відтак кілька років працював головним художником, а з 1986 до1987 року — директором цього комбінату. Та й взагалі, із Художнім фондом пов’язана вся моя творча біографія.

Ви малюєте переважно пейзажі. Яку пору року любите на полотні найбільше?

— Колись я робив портрети, але вже давно надаю перевагу пейзажам. Найбільше люблю малювати осінь, але кожна пора року має свої особливості. Головне, щоб робота була «легкою». Коли ти починаєш «бабрати» її, то вона втрачає цю легкість. Тому, буває, доводиться переписувати й по 3—4 рази.

Революційними темами не захоплювалися, які зараз у всіх на слуху?

— Революція — це добре діло, але ця тема не для мене. Я кваліфікував себе як художник-пейзажист і намагаюся дотримуватися цього. А якщо бути відвертим, то революція впливає на все, у тому числі й на мистецтво. Зокрема, тим, що художники в такі періоди не можуть продати свої роботи.

Раніше я любив ходити і малювати Ужгород, дещо навіть залишилося в майстерні, але зараз не дуже люблю стояти з мольбертом і працювати в людних місцях. Напевно, через те, що втрачається та легкість, про яку говорив. Та й не люблю, коли мене відволікають.

Пане Йосипе, арт-бізнес на Закарпатті є?

— Бізнес — бізнесом, але, як я вже казав, зараз ситуація в країні така, що не до цього. Люди думають, що завтра їсти. Кому потрібна картина, коли немає грошей на хліб? Роботи не купуються. Хоча така ситуація не лише у нас, але й за кордоном (був на міжнародному пленері, де мені на це ж скаржилися місцеві художники).

І на завершення, що вас стимулює активно працювати ще й у свої 80 років?

— Для мене мистецтво завжди було на першому місці. То мій хліб насущний і те, до чого я завжди тягнувся. Навіть коли танцював, то все одно не покидав пензля. Я тоді малював вдома, бо не було майстерні. З роками це переросло в потребу і саме це стимулює працювати надалі. До того ж з відстані часу бачу, що щось таки зробив, аби залишити після себе та увіковічити наш край через живописні полотна.

Анастасія Ножка, Новини Закарпаття

Читайте також:

Поділитись:: Facebook; Twitter(X); Whatsapp; Telegram; Viber