Відбулася прем’єра першої кіноекранізації твору Андрія Любки

Днями у Львові відбулася всеукраїнська прем’єра короткометражного фільму за новелою А. Любки «Королева рами”.

Кінотеатр ім. Коперніка зібрав близько сотні шанувальників як сучасного вітчизняного кіно, так і цього популярного автора. Стрічка «Лишатися не можна тікати” нікого не залишила байдужим.

Отже, Закарпаття стає все більш кінематографічним краєм. Мало того, що в області знято понад 50 художніх кінофільмів, і цей список щороку збільшується. Мало того, що наші артисти беруть участь у київських кінопроектах (як-от О.Мавріц у фільмі «Червоний”). Але і твори закарпатських авторів починають все активніше екранізувати – наразі більше за межами області, хоча і на Закарпатті теж. Досі були екранізовані твори М.Томчанія, М.Кешелі, О.Гавроша. Зараз до них долучився і А.Любка, хоча ще раніше він сам як актор знімався у кліпах на пісня гурту «Рокаш”.    

Режисер фільму Марія Лопушин закінчила бакалаврат режисури телебачення в Кмївському університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня В. Вітера). Екранізація оповідання "Королева рами" – це її дипломна робота, 4-а з відзнятих нею стрічок. До цього екранізувала уривок з роману "Мати Все" Люко Дашвар. 2 роботи – документальні: "Ельза"(про стосунки дресирувальника тигрів в київському цирку і його підопічну) і "Комуналка".

Екранізована історія відбувається за перших місяців радянської влади в Ужгороді, коли багато городян не погодилися залишатися в обіцяному соціалістичному раї, а вирішили правдами і неправдами пробиратися на Захід. Особливо це стосувалося місцевих угорців і німців, репресії щодо яких були особливо системними. Кілька років тому наш дослідник О.Корсун видав об’ємний збірник документів “ Закарпатські угорці і німці: інтернування та депортаційні процеси 1944—1955 рр. ”. Якраз до однієї з тих історій і належить фабула новели і фільму.   

Фільм вийшов дуже красивим, особливо вражає операторська робота Юрія Дашкевича. Що й казати, Ужгород на екрані вийшов дуже своєрідним. Спершу зйомки планувалися в Києві, потім – лиш інтер'єрні сцени, а згодом, зрозумівши, що це буде складно і може не вийти, бо архітектура в Києві і в Західній Україні досить різна, авторка зрозуміла, що передати епоху можна лише на заході країни. Найлогічніще було знімати в самому Ужгороді, та наше місто виявилося геть не пристосоване до цього, на головній вулиці все заліплено вивісками магазинів, досить далеко від Києва і немає якісної технічної бази. Тож група зупинилися на Львові. Фільм знімали у квітні, травні та вересні 2017 р. –загалом 9 днів. У жовтні 2017 р. М.Лопушин дала інтерв’ю на закарпатському телебаченні, яке викликало значний резонанс. Проте далі належало ще фільм монтувати, озвучувати, захищати його як дипломну роботу. І от нарешті – публічна прем’єра.    

То ж Ужгород у фільмі представлений через ряд львівських пейзажів. Що ж, у Львові сучасні українські кінематографісти знімають також Париж, Рим, Прагу, загалом більшість європейських міст, то ж Ужгород опинився у досить гарній компанії. Зокрема, під ужгородські міські краєвиди було використано локації двох львівських музеїв. Інтер’єрні зйомки (квартира головних героїв) відзняли у звичайній орендованій квартирі уночі, коли там особливо тихо і не чутно туристів за стінами. На прем’єрі М.Лопушин згадувала: «Ми таємно знімали в орендованій квартирі. Сказати чесно – було дуже лячно. За сценарієм – це помешкання головних героїв. Але за тим же сценарієм там відбувається погром НКВДистів. І це була найнезрозуміліше наше завдання. Зміна була нічна, тож сцену НКВД ми лишили на ранок. Тож десь годині о 5-6-й ранку сусідам довелося слухати зростаючий крик кіногероїні Сильвії: "Не чіпайте! Тут нічого немає!". А потім, о 8-9-й годині, ми вже геть нічого і нікого не боялися, і запустили до квартири НКВДистів, які тупотіли, знімали паркет, кидали на нього стільці, бахкали шухлядками. Не боялися ми, а дарма. Бо тут в двері роздався стукіт і наші серця таки трохи пришвидшились. З трьох дозволених на перебування осіб – в квартирі було 13. Я понад усе боялася відчинити двері, але це зробив наш продюсер. І на порозі стояла наша художниця Надія Шепітчак, яка всю ніч робила бутифорський камін (його потім трощать чекісти), і не змогла зателефонувати. Більшої напруги ніж тоді – ми навряд відчували”.

Також на прем’єрі поділився враженнями і ролі сина головних героїв, що дожив до нашого часу виконавець артист Львіського театру ім.Заньковецької –  Януш Юхницький, що неодноразово гастролював в Ужгороді і Мукачеві. Його ще називають львівським Бельмондо через справді сильну зовнішню схожість з французькою кінозіркою. Він сказав: «Я разом з вами вперше бачу цей фільм і скажу так, що він серйозний. Коли переважає думка, а не текст, це і є справжнє кіно. Я не мав часу читати сценарій від початку до кінця і під час зйомок тоді ще так подумав, що в мої слова про маму треба вставити побільше зворотів, але сьогодні бачу, що ні. Я задоволений собою, а коли актор задоволений собою, то це не тільки його заслуга».

На Закарпатті цього фільму чекали понад рік. Сподіваємося, що незабаром він вийде і на екрани обласних телеканалів.

Сергій Федака.

Нагадаємо, раніше в Ужгороді відбулася презентація роману Андрія Любки "Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан".