"В Ужгороді, наче у середньовіччі": приїжджа письменниця поділилася враженнями від Закарпаття

Якби люди не були одягнуті по-сучасному, то ефект був би повним.

Час у нас справді тече по-своєму. Це відчув ще Антонін Ладинський, який у 1930-х як кореспондент білоемігрантської газети приїздив до Ужгорода на відзначення тут сторіччя від дня народження Пушкіна. Поїздивши нашими селами і містами, він почувався так, ніби шубовснув у ХІІ століття. Результатом стали його знамениті історичні романи «Коли впав Херсонес», «Анна Ярославна» і «Остання путь Володимира Мономаха» , пише Портал закарпатських новин.

Приблизно те саме відчували і хлопці, які прийшли сюди восени 1944 р. у складі радянських військ. Ще не відійшовши від стресу, викликаного бойовими діями, вони вже чманіли від зовсім іншого, від того, що потрапили у невідому цивілізацію. Замполіт одного з батальйонів Василь почувався так, неначе його закинули у Київську Русь будувати там світле комуністичне майбуття. Ех, Маркс з Леніним спершу би провели цей край через капіталізм, у крайньому випадку хоча би через неп. А так воно – як стелити гарячий асфальт прямо на траву. Усе до першого дощу.

Цих вуйків із дванадцятого – тринадцятого століття, думав собі Василь, ані в колгосп не заженеш, ані до верстата не поставиш. Але партія сказала: «Треба!». Це як Монголію – із Чингізханового ще життя-буття прямо у соціалізм. Тільки Монголія – буфер із Китаєм, а Закарпаття – із Європою.

Ну що ж, принаймні, Київська Русь – трохи ліпше, ніж взагалі неіснуючий острів чи сонячна маячня Кампанелли. Тут хоч усе більш-менш зрозуміле, наше, кондове. Головне – горілку п’ють. А раз так – значить домовитися можна. Це вам не мусульманське замор’я, де соціалізму ніколи не було, немає (що б там не писали газети) і не буде. Бо на тверезу голову ніхто соціалізму не збудує. Злукавив трохи великий вчитель, коли виводив формулу про радянську владу плюс електрифікацію. Ні, електрика – це, звісно, гарно, й у цих краях вона коли-небудь ще обов’язково з’явиться, але все-таки не скоро. А соціалізм треба будувати вже сьогодні. Тому значення одного доданку доведеться змінити. Як у доброї господині на кухні: немає одного овочу – заміняємо тим, що є під рукою. Нема електрики – буде спирт, хліб, пістолет, добре слово і мамина мама. Причому у будь-якій послідовності і у найбожевільніших комбінаціях. Слід грати на всіх струнах тутешніх людей – і ницих, і високих. Тим більше що різниця між ними дуже відносна. Якщо нице на користь соціалізму, то воно високе. І навпаки.

На відміну від Василя, його колега Петро взагалі не рефлексував з приводу поставленого перед ним завдання. Він пройшов комсомольську школу і зробив кар’єрний стрибок на початку 1939 року, коли старші товариші вже були викошені єжовською косою. Він готовий був будувати соціалізм хоч на Марсі, а хоч на дні океану. Зрештою, це було не набагато складніше, ніж на його рідній Полтавщині. Неможливе просто потребує трохи більше часу для реалізації, ніж можливе. А часу у нього було – все життя попереду. Та що там життя?! Ціла вічність. Це біснуватий фюрер мріяв тільки про якийсь тисячолітній Рейх. Тому і програв. Бо що таке те тисячоліття перед вічністю Радянської влади! Вона назавжди. Навіть коли держави вже не буде, хоча зараз це тяжко уявити, а Радянська влада буде все одно. Як земне тяжіння чи незворотність часу.

М-да, вони так нагадували більшовиків, як жовтороті курсанти автошколи – фронтовиків. Але інших не було. Хазяїн замовив спектакль з місцевою трупою – значить його буде поставлено – кров з носу. А режисер – він помре в акторові, розчиниться у цій масовці і буде щасливим, якщо його не розстріляють одразу ж після того, як мине потреба.

Хлопці той спектакль врешті-решт розіграли. Не надто вдалий, але що поробиш?! Закарпаття взагалі не надто театральний край, проте якось живе. Режисерського запалу вистачило усього на кілька десятиліть, хоча нагору відрапортували, ніби модернізація краю відбулася. Та наскільки швидко і бездумно ця кумачева барва наносилася, настільки же стрімко вона і злиняла. Замість неї обіцяли нанести якесь божевільне європокриття, котре саме би сяяло уночі і дарувало би усім відчуття щастя. Але поки маємо те, що маємо – край знову занурюється у звичне середньовіччя. І це ще не найгірше. Принаймні, за стільки віків ми вже якось призвичаїлися у цьому жити.

Нагадаємо, що в Ужгороді планують перейменувати вулиці.