Закарпатський театр: спроба глядацького освічення

27 березня – день театру. Хоча найсильніше на Закарпатті розвинуто живопис. На те є багато причин – історичних, соціальних, естетичних. Ні, є й усі інші види мистецтв.

Є навіть література. Але найсильніший таки живопис. Він фундамент нашої культури. Усе інше так чи інакше відбруньковується від живопису. В тому числі театр. Це у Чехії колись театр був яйцем-райцем, з якого вилупилася національна самосвідомість. У нас ні. Але театр є і тут. Він має свою історію – багато в чому загадкову і повчальну. Строго кажучи, за цієї перехідної доби, що триває вже понад чверть століття, він би взагалі не мав існувати. Всі об’єктивні чинники – проти того. А проте він чомусь існує. Наше суспільство є дуже інертною системою. У даному випадку це – на користь.

Театр бореться за виживання. Не він один. Усі без винятку зайняті саме цим. Дехто – з більшим успіхом, більшість – з меншим. Просто акторська гільдія робить це максимально театрально, з надривом, феєрверками і шампанським. Кожна вистава – як оркестр на дірявому “Титаніку”. Навіть не знаєш – чи то навприсядки піти, чи то мовчки запалити свічку. Але найкраще – просто розслабитися і спробувати отримати задоволення (хто ще не забув, що воно таке).

Театр зараз у суцільних пошуках. В тому числі – творчих. Не всі розуміють, що саме він шукає. Автор цих рядків – теж. Проте спостерігати за цим цікаво. Людина же може нескінченно спостерігати три дії: як тече вода, як палає вогонь і як хтось інший працює, особливо шукає. Природно, що робити це все одночасно можна на пожежі. То ж ми і ходимо до театру, як на пожежу: масштабно, страшно і катарсис, що то усе не з тобою.

В.Бєлінський закликав жити у театрі і померти у театрі. Йому якось вдавалося це поєднувати. Ми з задоволенням виконуємо першу частину його програми, до другої поки не доросли. Те, що я розумію у театрі, мені подобається: це мудре, добре і вічне. Те, чого я не розумію, мабуть, ще мудріше. Жінок до театру ходить більше, ніж чоловіків. Часто зал не менш привабливий, ніж сцена. До театру ходять тільки ті, хто його любить (хто не любить – давно махнув рукою). Не обов’язково ця любов взаємна. Інколи і хочеться той театр поцілувати, вже і нагнувся, і губи трубочкою... А в останній момент таки кусаєш. Але то виключно прояв нашої нездорової натури.

Театр намагається бути адекватним своєму глядачеві. Ми намагаємося відповідати йому. Така взаємна ввічливість нагадує двох гоголівських персонажів, що ніяк не могли протиснутися в одні вузькі двері. Ми любимо театр попри все. Він нас – ще більше.  Театр без глядача ще якось проживе. Глядач без театру – навряд (бо який же ти тоді глядач?!) Якщо театр на Закарпатті зникне, відродити його потім навряд чи вдасться. Легше зберегти те, що є. Але для цього треба забезпечити зв’язок поколінь, котрі змінюються буквально у нас на очах. Вони страшенно далекі одне від одного – світоглядом, досвідом і навіть акторською технологією. Тому закарпатський театр нині подібний до зубра під час линьки.     

Якщо у кінці тунелю щось гудить, це не просто так. Головне – не лежати у цей час на рейках. А у глибині закарпатського театру постійно щось вирує, гримить, гупає і навіть зблискує. Пацієнт швидше живий, аніж мертвий. Це вже подвиг. Театр хоче жити. Тому він самостійно переборює власні недуги, долає хворобу росту і пнеться угору. Навіть якщо збоку то не дуже помітно. 

Театр – мистецтво синтетичне. Тобто салатове. Тут важливий і кожний інгредієнт окремо, і те, як вони перемішані, і як заправлені. А головне – як подані. На Закарпатті кожний офіціант – справжній театр одного актора. Хоча не кожний актор – офіціант. Та й глядачі більше звикли до самообслуговування. 

Закарпатський театр дуже різний. Він буває печальнішим за повість про Ромео і Джульєтту, а буває і смішнішим за спогади про вчорашнє. Інколи це навіть дивним чином поєднується у тій самій виставі. Це театр-несподіванка. Ніколи не знаєш, як трансформується первісний задум на шляху до кінцевого продукту. Та й чи кінцевий продукт справді кінцевий – це теж зрозуміло не зразу.  

Наш театр максимально пародійний. Щоб дивитися його, слід мати добре почуття гумору. Навіть якщо дивишся трагедію. Тоді особливо. Бо театр спокійно існував без тебе і ще спокійніше існуватиме після тебе. Це тільки один божевільний політик заявляє: навіщо світ, якщо у ньому не буде мене?! Театр буде, він чемний і поступається дорогою усім. Навіть тим, хто сном-духом не відає, що може порятувати цей театр. Життя театру – особлива реальність, що підіймається понад правдою і брехнею. Він живе у своєму світі, паралельному до нашого. Йому паралельно, що саме про нього думають. Головне, щоб взагалі думали. Бо це корисно. 

Що краще: професіонали, які без належної оплати підуть геть, чи фанатичні аматори, яких у двері, а вони – у вікно? Театр постійно ставить філософські питання. Театр не може бути кращим за свою публіку. Гіршим – може, хоч, здавалося би, куди вже гірше, ніж ми самі? Театр і публіка – дві сполучені посудини.  Між ними – постійний перетік енергетики. Так і п’ємо одне з одного, мов два вампіри.

Людський організм оновлюється кожні шість років. Театр – швидше: з кожною прем’єрою. Біоритми не співпадають, тому театр і глядач дивляться одне на одного кожне зі своєї висоти. А велике бачиться саме на відстані, навіть якщо це просто відстань від крісла до рампи.

Сергій Федака.

Нагадаємо, ветерани АТО пройшли реабілітацію в Угорщині.