Закарпатський історик розповів про відомого діяча краю Адольфа Добрянського

Хто Ви, інженере Добрянський?

19 грудня 2017 р. виповнюється рівно двісті років від дня народження Адольфа Івановича Добрянського. На Закарпатті про нього мало хто пам’ятає. По той бік Карпатських перевалів – і поготів. Він ніколи не був однозначною постаттю, яка би годилася на плакат чи на повчальний життєпис для юного покоління.  Його політична діяльність завжди здійснювалася всупереч існуючим реаліям, випереджала свій час. Для Добрянського політика була не мистецтвом можливого, а мистецтвом неможливого. Що найдивніше - інколи йому вдавалося здійснювати свої, здавалось би, цілком ірреальні плани. Правда - не надовго. Скоро все поверталося на круги своя, проте усі переконувалися, що неможливе є таки можливими, отримували приклад для наслідування.

За свого життя він пересварився з усіма, з ким тільки міг. Справа не тільки у холеричному темпераменті цього діяча. Хоча його вибухова вдача якраз багато чого пояснює у зигзагах його біографії. Справа у суперечливості самої його доби.

Хоча сказати, ніби він зовсім забутий, теж не можна. Коли про Добрянського взагалі згадують, то його найчастіше співставляють з іншим закарпатським велетом Олександром Духновичем. Духнович писав п’єси для краю, де ще не існувало професійного театру. Планував заснувати руське книжкове видавництво там, де ще не існувало навіть звичайної друкарської каси з кириличним шрифтом. Мріяв про журналістику. Добрянський замахувався ще масштабніше - він мріяв про повнокровну державність для своїх співплемінників.  

А з іншого боку, якби не отаке дон-кіхотство Духновича, може би отого всього у нас не було би ще мінімум півстоліття після його смерті – ні театру, ні друкарні, ні газет. Адже наш край на задвірках неозорої імперії Габсбургів безнадійно відставав у соціально-економічному розвитку.  Реальна індустріалізація і урбанізація тут почалися тільки на порозі ХХ століття.

Точнісінько та ситуація і з Добрянським. Якби не його політична драма абсурду, де він сам часто вигадав не найбільш виграшно.  Хотів він того чи ні, Добрянський став законодавцем політичної моди на Закарпатті, заклав тут  перші традиції парламентської боротьби.

            СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКА

            Адольф Добрянський народився у селі Рудлів тодішньої Земплінської жупи 20 грудня 1817 р. у священицькій родині Івана Івановича Добрянського і Шарлоти Сепешгазі. Батько був парафіяльним священиком у Рудлові, а потім у с. Завадка під Спішом. Шарлота Сепешгазі була освіченою жінкою, знала, окрім рідної німецької, також угорську, французьку і латину, а також могла вільно спілкуватися російською і словацькою. Усіх дітей у родині було семеро, серед них лише одна донька – Йозефа. Адольф був третім сином. Старші його брати звалися Костянтин і Віктор, молодші – Корнило, Володимир і Фердинанд.

            Іван Добрянський пишався своїм руським походженням і передав цей патріотизм своїм дітям. Мати Шарлота, прагнучи привчити сина до німецької мови, відправила п’ятирічнго Адольфа до своєї матері у м. Левоча. На той час він вже умів читати кирилицею. Змалку він виявляв надзвичайні здібності і став улюбленцем матері і бабусі.

            Початкову школу хлопчик, найімовірніше, відвідував у Завадці під Левове, де тоді попував його батько. Вдосконалюючись у німецькій мові, він 1827-1828 р. пройшов два класи гімназії у Левоче. До третього класу він перейшов 1829 р. у Рожняву, де опановував угорську мову.  Четвертий і п’ятий класи він закінчив 1830-1831 р. в угорській гімназії м. Мішкольц. Там він через однокашників-сербів уперше познайомився з обрядами і догматами православної церкви. Шостий (останній на той час) клас гімназії він пройшов 1832 р. знов у Левоче.  Усюди Добрянський був першим учнем.

            1833 р. він поступив на філософський факультет у Кошицях, а 1834 р. продовжив навчання у Егері, що був тоді одним з найбільших культурних центрів Угорщини. По завершенні філософського факультету, А.Добрянський 1835-1836 р. вчився у тому самому Егері на юридичному факультеті. Там і сформувалися його слов’янофільські переконання. Вільям Подольский (Паулін Товт) писав: “Тут він уже виявив ознаки свого національного пробудження, оскільки жваво спілкувався з русинами, словаками і сербами, що навчалися тут, заохочуючи їх любити свій народ, він закликав їх до солідарності у спільних інтересах; таким чином, уже в Егері Адольф набув у студентському середовищі широкої популярності”. Особливо міцною була дружба з сербом Павлом Стаматовичем. Першу російську книжку Адольф отримав від серба Ісаковича.

            Як і колись у Мішкольці, Адольф і в Егері відвідував православний храм, що поступово перетворився на місце зустрічей патріотично налаштованої слов’янської молоді. На думку тамтешніх шовіністів, це було суперечило статусові першого учня, тому в Егері він переслідувався начальством. Натомість знайомство з сербами справило на Добрянського винятковий вплив. До кінця життя він жартома називав себе “сремцем” – на честь Срему – сербської області на півдні Угорського королівства. Навіть статті він інколи підписував цим псевдонімом. 

У жовтні 1836 р. А.Добрянський записався  до Гірничої і Лісової Академії у Щасниці, яку успішно закінчив 1840 р. Там вчилися студенти з Росії, Галичини, до шістдесяти чехів.  Саме в академії А.Добрянський розпочав свою громадсько-організаційну діяльність. Він створив гурток, куди входили студенти слов’янських і румунської національностей. Особливо близько А.Добрянський зійшовся з чехами.

Освіту завершив у Відні. Володів російською, німецькою, англійською, французькою, угорською, грецькою, латинською, словацькою, італійською мовами. Як гірничий інженер відвідав Чехію, де познайомився з діячами слов’янського відродження Ф.Палацьким, Ф.Рігером,  К.Гавлічком-Боровським.

            1840 р. А.Добрянський став практикантом у містечку Віндшахта (Словенська Гута) біля Щавниці. Він зразу зближується з директором Віндшахти – переконаним словацьким патріотом Мільвіусом. Тоді же починається дружба з Гурбаном, доктором Андрієм Радлинським, інженером Йосифом Шкультеті, Мудроном,  Павлюком. Через рік служби йому передали усі практичні заняття з молоддю по шахтарському машинобудуванню.

            1842 р. А.Добрянський отримав звання кунстофіцера. Одночасно він став присяжним засідателем Гонтянської столиці. Він регулярно відвідував засідання і жваво та енергійно захищав інтереси місцевого населення проти панської і чиновницької сваволі. Чиновники зненавиділи його, проте нічого не могли вчинити, а начальство шахти і населення були в захопленні від А.Добрянського. Так уперше проявляється тактика, якої він далі тримався чи не ціле життя – опираючись на підтримку Відня, боротися проти феодальної сваволі місцевих феодалів і бюрократів.

            Багато симпатій у словацькому середовищі А.Горянський здобув завдяки своєму шлюбові 14 грудня 1842 р. з донькою інженера і керівника Віндшахти Елеонорі Мільвіус. За свідченням їхньої доньки Ольги, Елеонора походила з роду Оттенталів, що мали великі маєтки у Прешбурській жупі. У Добрянських народилося десятеро дітей – порівну синів і дочок. Проте четверо синів померло у ранньому віці (два Володимира, Борис і Микола), то ж сімейство було переважно жіночим.

            1846 р. А.Добрянський отримав нагороду у 200 гульденів за винаходи, які підвищували безпеку роботи у шахтах і особливо за вправне запобігання повеням. Тоді же він був викликаний до Відня для слухання вищої математики, механіки, архітектури і машинобудування, а також для практичних занять у майстернях Віденсько-Глокницької залізниці. Ці студії А.Добрянський відбув блискуче і у квітні 1847 р.  отримав призначення до Чехії. За рік свого перебування там він відкрив вугільні шахти у Пржибрамі, що згодом став центром гірничого навчання.

            Потім А.Добрянський працював як кунстофіцер в шахтах м. Бран дія біля Орлиці, а потім у Сілезії. Під час цієї роботи він раціоналізував гірничо-заводський процес видобутку вугілля і руд. Перебування у  Чехії дозволило А.Добрянському познайомитися з її славетними діячами. У Браклейзелі  він потоваришував з Вацлавом Ганкою.

Саме у Празі А.Добрянський починає займатися питанням реорганізації Австрійської монархії на засадах національного управління. За його найпершим планом Чехія, Моравія, Словаччина і Карпатська Русь (тобто Угорська, Галицька і Буковинська Русі) мали би стати окремими губерніями. Коли А.Добрянський показав свою карту  адміністрування імперії Ф.Галацькому, той відзначив: “Наші сили ще слабкі, ми до цього ще не дозріли”.  

У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ

Революцію 1848 р. А.Добрянський зустрів з великими надіями. 28 березня 1848 р. він отримав наказ повернутися до Угорщини. У квітні від представився  угорському міністрові фінансів Лайошу Кошуту, очікуючи, що угорський революційний уряд надасть громадянські права і русинам. Тому продемонстрував свою лояльність до Угорщини неучастю у Слов’янському з’їзді у Празі. Проте він адресував з’їздові свій проект створення Руського воєводства.

            З Будапешта А.Добряньский виїхав до Банської Штявниці, де його дружина з дітьми перебувала у своїх батьків. Там словаки прихильно зустріли  А.Добрянського і обрали його депутатом угорського парламенту від округу Банська Штявниця, проте шовіністи не визнали цей мандат, звинувативши Добрянського у панслов’янській агітації. Натомість переможцем виборів оголошено німця-мадярона Емериха Шемберна. 

Тільки після цього Добрянський перейшов в опозицію до угорського уряду, поступово усе більше радикалізуючись. Шовіністи намагалися його схопити і вчинити самосуд, то ж довелося рятуватися втечею. 3 жовтня А.Добрянський отримав чотиритижневу відпустку до Завадки, де жив йог батько. По дорозі він дізнався про страту кількох словацьких патріотів, після чого мусив переховуватися. Він жив то у батька на Спиші, то у зятя Яницького у Мальцові. Коли же прийшло австрійське військо на чолі з графом Шліхом, він оселився у Пряшеві, де очолив цілий політичний гурток. Гурток розробив програму створення ва Австрійській монархії єдиної руської провінції у складі Угорської Русі, Галичини і Буковини. А.Добрянський збирав підписи під відповідним зверненням до цісаря.

У січні 1849 р. Добрянський виклав цю програму зовсім ще юному тоді цісарю Францу-Йосифу у меморандумі “про об’єднання руських коронних областей в одне політичне і адміністративне ціле”.

Проте до рюшева наблизилися угорські війська і австрійська армія Шліха стала відступати. У ніч з 16 на 17 лютого 1849 р. А.Добрянський, їдучи на весілля до свого брата Костянтина, ледве не потрапив в руки до гонведів, проте встиг вчасно сховатися від пострілів у найближчому лісові. Коли ж наступного дня невеликий загін продовжив шукати Адольфа Івановича, на захист виступили місцеві селяни, що полонили гонведів і передали їх у полон відступаючим австрійцям.   

Далі А.Добрянський виїхав до Львова для координації дій з тамтешньою Головною Руською  Радою. Там він зупинився у с.Тилич у священика о. Михайла Криницького. Там його дружина народила сина Мирослава, з ними мандрували також донька Ольга і син Володимир. Коли здоров’я породіллі  нормалізувалося, родина переїхала до Перемишля, де А.Добрянський познайомився з єпископом (згодом митрополитом) Григорієм Яхимовичем і крило шанами Полянським, Витушинським, Ганилевичем і Йосифом Левицьким. Останній згодом присвятив закарпатцеві свій твір.

У Львові А.Добрянський оселився спершу у гостинниці, де був врочисто прийнятий місцевими українськими діячами, а відтак переїхав у єпископську резиденцію при соборі св. Юра, де і замешкав надалі. У Львові він познайомився з Куземським, Малиновським, Летоцьким, Величковським, братами Хотинськими, Гуревичем, Петрушевичем, Зубрицьким.

А.Добрянський брав участь у засіданнях Головної Руської ради, входив до депутації, висланої для подання намісникові Галичини графові Голуховському петиції про приєднання Угорської Русі до Галицько-Володимирського королівства.

Потім А.Добрянський поїхав до Відня довідатися, чому немає відповіді на цю петицію. Заступник міністра внутрішніх справ двічі довго розмовляв з А.Добрянським і повідомив, що “уряд не може допустити, аби Угорська Русь звяльнялася власними силами від ярма мадярів, оскільки це вело би неодмінно до заворушень, і що бажаному возз’єднанню австрійської Русі суперечать важливі інтереси держави”.

Натомість 1 травня 1849 р. цісарський уряд призначив його комісаром при російській армії генерала Ф.Паскевича, а 25 червня – цивільним комісаром при 3-у корпусі генерала Рідігера. Останній дуже цінував поради А.Добрянського, який добре знав місцевість, людей і загальний стан справ. На прощання А.Добрянський отримав від Рідігера подячний лист. А.Добрянський брав участь у великих битвах при Віцові і Дебрецені. А в селі Артанді біля Великого Варадина він був присутній при прийомі Рідігером парламентерів, котрі просили про приєднання Угорщини до Росії. Під Вілагошем А.Добрянський був єдиним представником Австрії, і йому передали полонених.  А.Добрянський усюди звільняв з тюрем арештованих слов’янських діячів, слідкував, аби не було грабунків і дбав про постачання війська продовольством.

НА ЧОЛІ АВТОНОМІЇ

19 жовтня 1849 р. Добрянський знову приїхав до Відня на чолі цілої делегації, куди ще входили його брат Віктор, В.Алексович,   М.Висяник, Й.Шолтес і О.Яницький. Делегація вела переговори у вищих урядових колах, подала цісареві петицію, що містила 12 пунктів, зокрема визнання  “руської національності” в Угорщині, окреслення руської території, запровадження руської мови у школах і установах, видання руської преси, надання абітурієнтам з Угорської Русі можливості вчитися у Львівському університеті.

            У жовтні 1849 р. А.Добрянського призначили другим окружним референтом і правителем канцелярії Ужанського державного округу, який включав комітати Унг, Берег, Угочу і Мараморош, тобто приблизно співпадав з територією сучасної Закарпатської області, будучи все ж трохи більшим за неї. Реальним керівником цього округу став наджупан Ігнатій Вілліце, а Добрянський був при ньому другою фігурою. І все ж історик Ф.Арістов відзначав: “Утворення Ужгородського округу і призначення А.Добрянського й інших угроросів на адміністративні посади в Угорській Русі значною мірою пояснюються враженням, яке справило це посольство на віденські урядові кола”. Сам Добрянський цю нову адміністративну одиницю вважав за основу майбутнього Руського округу, куди ще мали увійти Пряшівщина, Галичина і Буковина. Він видав перші офіційні документи і відозви руською мовою, запровадив у школах викладання руської мови, почав призначати місцевих чиновників. На вулицях міст з’явилися написи руською мовою.

            А.Добрянський прибув до Ужгорода в середині листопада 1849 р. і поспішив насамперед опублікувати конституцію від 4 березня 1849 р. вона давала право місцевим русинам (як і іншим національностям імперії) користуватися власними соціальними і національними правами. А.Добрянський зачитав її 25 листопада у дворі Жупанату  руською і угорською мовами. Для порівняння – у Бардієві ту саму конституцію оприлюднено німецькою, угорською і словацькою мовами 13 грудня, а у Кошицях – 9 січня 1850 р.

            Єпископ Гаганець з приводу утворення Ужанського округу видав окружне послання, відзначаючи, що в житті русинів настав “великий неповторний момент”. Він закликав духовенство духовенство до активної участі в “національній справі”, розвиткові освіти і літератури: “Дай Всевишній, щоб ми, котрі упродовж віків ледь животіли, тепер з настанням кращих часів святкували своє національне відродження під могутнім захистом крил австрійського орла”. Та невдовзі округ  ліквідовано, а Добрянського переведено до Кошиць на посаду члена намісницької ради Угорщини.

            Наприкінці грудня 1849 р. на підставі розпорядження про тимчасових шкільних наглядачах в Ужгороді таким був призначений старший брат А.Добрянського Віктор. За підтримки патріотичного духовенства він одразу же приступив до реорганізації шкіл, домагається дозволу на заснування руської гімназії і відкриває її.

Справа рухалася настільки  успішно, що вже 9 лютого 1860 р. “Словенські новини” закидають словацьким діячам, що “пани Вілец і Добрянський можуть бути їм за приклад: Ужгородська (Унгварська) школа цього року вже цілком руська, справи цивільні та інші ведуться руською мовою”.

А.Добрянський одразу зіткнувся з кадровою проблемою. Він закуповує “Малу енциклопедію наук”, видану Чеським Музеєм, і передає її у користування гімназії і вчителям узагалі. “Словенські новини” від 19 лютого 1850 р. прямо рекомендують чинити так само, “як це зробив Добрянський для руської унгварської гімназії” . У лютому 1850 р. у Відні почала виходити перша щоденна газета для русинів “Вісник для русинів Австрійської держави”.

            У Герінгера А.Добрянський отримав право заснувати руську гімназію в Ужгороді, а у Пряшівській запровадити руську мову як один з навчальних предметів.  Першим викладачем цієї дисципліни там став О.Духнович: “На гимназии Пряшевской я преподавал русский язык, и любезно посещали школу мою не токмо русины, но и словаки, и мадьяры, да и лютеранские ученики: кто известит моё удовольствие, я трепетал от радости и думав, что оно так и останется навсегда!”

            Завдяки А.Добрянському на усій підвідомчій йому території назви сіл і вулиць зрпоблено трьома мовами: руською, німецькою і угорською. А.Добрянський докладає усіх зусиль, щоб залучити у чиновницьке середовище освічених русинів. мова ще не йшла про переведення усього діловодства на руську мову, бо тоді це було просто неможливо, та все-таки було запропоновано, щоб прохачі, які звертаються руською або словацькою мовами, отримували письмові відповіді саме цими мовами. Поряд з цим допускалося діловодство і чеською мовою, як і будь-якою іншою слов’янською. 

            Ідучи назустріч А.Добрянському частина греко-католицького духовенства погодилася домагатися у єпископа офіційного визнання руської мови з тим, щоби надалі нею велося усе діловодство єпархії. Консисторія охоче прийняла пропозицію В.Добрянського наслідувати приклад Пряшівської єпархії. 

            Проте 28 березня 1850 р. міністерство Баха видало розпорядження про ліквідацію трьох цивільних округів – Кошицького, Левочського і Ужгородського. Відтоді, як писали пізніше “Словенські новини”, покладено кінець “радості південнокарпатьских русинів”, їхнім мріям про “автономію” і “руський округ”. Пояснювався цей крок “прагненням до можливого спрощення і прискорення адміністративних справ”. Насправді це був крок до цілковитого централізму.

            В  РОКИ РЕАКЦІЇ

            Вся влада над теренами ліквідованих дистриктів (це сучасні східна Словаччина і Закарпаття) концентрувалася у руках генерала Бордоло і міністерського комісара Свеценого. А.Добрянського негайно перевели до Кошиць, а Вілеца відкликали до Відня.

Урядовим комісаром Березької жупи з правом вести справи також Ужанської і Угочанської жуп призначено шовініста Пала Тібора – “людини, що ні руської, ні словацької не знала, яка повністю відкинула руську мову, а на її місце запровадила угорську, та і все можливе здійснювала, щоб русинів взагалі видалити з установ”, як писали “Словенські новини” від 20 квітня 1852 р.

            Поразка жорстоко зранила А.Добрянського. він добре бачив, що офіційний Відень навмисно видалив його з Ужгорода. Генерал Бордоло зробив його чиновником для особливих доручень. Його тричі висилали до Шариша для розслідування і уладнання спорів, що виникали між місцевими селянами і угорськими поміщиками.

            Зокрема, 21 липня 1851 р. духовенство Мукачівської єпархії склало меморандум на імя Франца-Йосифа з чотирнадцяти пунктів. Меморандум було написано в Ужгороді й, імовірно, надано для ознайомлення І.Чурговичу, який переслав його А.Добрянському. той власноручно вніс до нього ряд доповнень і виправлень і повернув І.Чурговичу.

            У Будапешті А.Добрянський пробув три роки. Він часто роз’їжджав у справах, головним чином, для розслідування селянських бунтів і скарг. Усюди він виступав найпалкішим захисником селянства. У Гевеші і Шариші чиновники почали допомагати поміщикам у реставрації кріпацтва. А.Добрянський домігся відсторонення ряду чиновників від посад.

Навесні 1852 р. офіційний Будапешт непокоїв збір підписів під новим меморандумом проти зростаючої мадяризації. На вимогу ужанського наджупана заступник окружного начальника Велико-Березнянщини Йосиф Токар за допомогою католицького священика Антонія Паппа вели розслідування, чи дійсно є такий меморандум і хто його автор, зокрема, “яка в усьому цьому роль Добрянського”. Токар повідомляв, що “петицію складено руським духовенством на Угорській Русі, яке і веде агітацію... сліди такої агітації дуже помітні, і, якщо уряд не вживе рішучих заходів, то рух може набути грізних форм і завершитися вибухом”. Водночас Й.Токар втішається, що зараз рух дещо стихає, оскільки “головний діяч” (А.Добрянський) не живе у цих краях і лишив по собі тільки “деморалізацію”, однак  “полум’я його діяльності не згасло і немає надії, що колись воно згасне зовсім”.

Далі А. Добрянський перебував у Ведикому Варадині, де він на посаді радника намісництва перебував з   1853 по 1860 р. Він цілком віддався технічній роботі по регуляції вод і осушуванню боліт, зацікавлюючи у цьому місцеве населення. Його адвокатська діяльність робить його популярним серед румунських селян.  Навіть уряд оцінив заслуги А.Добрянського у сфері меліорації. У січні 1853 р. йому пожалувано рицарське достоїнство (перший ступінь дворянства) з додачею до прізвища другої частини – Савчуров (від купленого ним нещодавно маєтку в однойменному селі на Земплинщині).

1859 р. під впливом наростаючої загрози австрійцям з боку Італії та після поразки під Сольферіно Франц-Йосиф скликав до Відня угорських політиків для наради “про відновлення конституційного життя в Угорщині”. Відень мусив поступатися Будапешту, оскільки Італія відверто вела переговори з угорськими революціонерами. Натомість угорці висунули перед цісарем ультиматум: “Все або нічого”. 

А.Добрянський прибув до Будапешта у липні 1860 р., незабаром туди прибули і словацькі діячі: Ян Францисці, Ян Готчар,   Пауліні-Товт, Ян Паларик. Усі вони часто збиралися на квартирі Добрянських, де обговорювали, а часто і здійснювали значні для національно-визвольного руху справи.  Там зародилася ідея видавати словацьку газету, А.Добрянський першим зробив пожертвування на неї, і 1861 р. у Будапешті  почали виходити “Пешт-Будинські відомості” за редакцією Я.Францисці.

На квартирі А.Добрянського збирався тимчасовий комітет Матиці Словенської. А.Добрянський як міністерський радник в Об’єднаному угорському намісництві давав цінні поради побратимам і сам брав участь у роботі комітету.

1860 р. в Австрії прийнято нову конституцію, оголошено вибори до парламентів – власне австрійського і угорського. А.Добрянський здійснює агітаційні поїздки по селах і містах,  заохочує балотуватися і своїх сподвижників. В результаті 1861 р. депутатами стали Ю.Маркуш від Березнянського округу і А.Шерегель від Бичківського. Самого Добрянського теж вдруге обрали до угорського парламенту,

Але сейм розглянув питання про мандат А.Добрянського 30 квітня 1861 р. Ряд депутатів заявили, ніби той агітував неприпустимими і небезпечним для держави способом. Р.Буянович заявив, ніби прихильники Добрянського вважають патроном русинів не короля угорського, а царя російського. А.Добрянського звинуватили навіть у комуністичній пропаганді. Його мандат знову не визнали.

            ПІД ОМОФОРОМ СВЯТОГО ВАСИЛІЯ

            1862 р. А.Добрянський вирішує створити аналогічне до Матиці Словенської русинське Товариство святого Василія Великого. У цій справі йому допомагали не тільки окремі священики, а й Капітула, яка 20 грудня 1862 р. “з великою радістю прийняла”  програму Добрянського “щодо прав угроруського народу в Мукачівській консисторії”.

            Проте відкриття Товариства в Ужгороді загальмувалося, тому трохи раніше за нього А.Добрянський  і О.Духнович відкрили у Пряшеві аналогічне Товариство Іоанна  Хрестителя. Його було  засновано з метою “допомоги у навчанні руській молоді єпархії Пряшівської із добровільно зібраних пожертв. Руські єпархії Пряшівської, яких число доходить до 160 тисяч, бачачи велику потребу в освічених людях мирського стану, сприйняли цю думку і взялися енергійно за справу”.

            Статут і цього Товариства написано А.Добрянським. його затвердила Угорська намісницька рада 30 серпня 1862 р. перше засідання відбулося 11 листопада 1862 р. А.Добрянського обрали першим головою Товариства, а О.Духновича – головою управи. У середньому товариство щороку надавало повне утримання (квартиру і харчування) сорока учням.

            1 жовтня 1866 р. відбулися установчі збори і ужгородського товариства. Його програма була значно ширша, ніж у пряшівського аналогу: “Целью и задачею будет общества сего: сочинение, составление, именно издавание, награждение и распространение книг школьных, приспособленных потребам школ выше упомынутых двух епархий); вообще же составление на языках русском и мадьярском всяких такого рода назидательных и полезных книг, образов, часописей, которые бы по содержанию и по духу своему с успехом произвели духовно-нравственное образование восточных соединённых католиков”. Хоч А.Добрянський не був присутнім на установчих зборах, його одноголосно обрали співголовою товариства. Іншим співголовою став Іван Раковський.

            Офіційний Відень знову вирішив зіграти на угорсько-руських суперечностях. А.Добрянський одержав від цісаря чин гофрата і очолив угорську придворну канцелярію у Відні (тобто представництво Угорської субдержави при імператорському дворі). Добрянський користувався особливою довірою з боку цісаря і протекцією з боку намісника Угорщини ерцгерцога Альбрехта. Кілька русинів і словаків призначено жупанами і віце-жупанами. 1865 р. Добрянського утретє обрали до парламенту – від Шариша. Цього разу його мандат було затверджено, і А.Добрянський працював у парламенті до 1868 р.

Власті непокоїли плани А.Добрянського вчетверте балотуватися до парламенту 1868 р. від того самого Шариша. Тому йому знову запропонували міністерський портфель. У відповідь на це про урядові сили зробили усе, аби не допустити навіть висунення А.Добрянського, чого і домоглися

1869 р. його позбавили депутатського мандату. Через переслідування з боку властей Добрянський виїхав до свого маєтку Чертіжне, що на Пряшівщині поруч польського кордону. Там він розробив і 1871 р. оприлюднив “Проект політичної програми для Русі Австрійської”, в якому засудив дуалізм як “невдалу політичну комбінацію”, знову виступив за федерацію більшої кількості членів.

Розгорнулися зміни і в товаристві Василія Великого. На зборах 28 вересня 1871 р. старе правління було замінене на лояльне до властей. Того самого дня в Ужгороді, на “Квасній воді” здійснено замах на сина А.Добрянського Мирослава. Коли той їхав в екіпажі, на нього кинулося два солдати, один з них вдарив М.Добрянського багнетом по голові. Коли той упав, один з гонведів вигукнув: “Це не той – надто молодий!”  Тільки щільна папаха врятувала Мирослава Адольфовича від загибелі. Після невдалого замаху поліція посилила нагляд за А.Добрянським, його кореспонденція перлюструвалася, за ним назирці слідували шпики.  

І ЗНОВ РЕАКЦІЯ

Перед цим А.Добрянський вів широке листування з І.Раковським і М.Мондоком, потім з К.Сабовим і О.Митраком. особливе значення він надавав виданню “Світу”, за розвитком якого уважно спостерігав і лінію якого особисто коригував. Не бажаючи підставляти Товариство, він з’являвся на засіданнях правління і загальних зборах тільки за крайньої потреби. 1875 р. він здійснив поїздку до Росії, провівши там кілька місяців, відвідав Варшаву, Вільно, Петербург, Москву, Київ, був прийнятий цесаревичем Олександром (майбутнім царем Олександром ІІІ), познайомився з представниками російської політичної еліти І.Аксаковим, М.Катковим, зав’язав близьку дружбу зі всемогутнім сановником К.Победоносцевим.

1881 р. А.Добрянський знову їздив до Росії разом з протоієреєм Наумовичем та іншими галицькими діячами, аби отримати кредит для Землеробського Кредитного товариства у Львові. Відтак він повернувся до Австро-Угорщини й оселився у Львові. За ним невідступно слідкували. Кілька разів на нього здійснювали замахи. Нарешті угорський прем’єр К.Тисо почав судовий процес проти Добрянського і його доньки Ольги за звинуваченням у державній зраді на користь Росії. Процес тривав з 12 червня по 29 липня 1882 р. Добрянського і ще шістьох підсудних виправдали за відсутністю доказів.

Від 1882 до 1887 р. А.Добрянський жив у Відні, де йому було наказано не втручатися у справи Галичини і Угорської Русі. А.Добрянському як дійсному придворному раднику у відставці не лишалося нічого іншого як рахуватися з офіційною позицією австрійського уряду. У столиці він жив у невеличкій квартирі на дуже скромні гроші, а більшу частину пенсії відсилав дружині у Чертіжне. Перебуваючи під негласним поліцейським наглядом, А.Добрянський рідко з’являвся серед слов’янського  студентства, аби не наражати молодь на додаткові переслідування.  Та свій день народження 18 грудня він завжди зустрічав серед студентів. Особливо урочистим було відзначення 1886 р.

Проте 1887 р. він мусив емігрувати до Швейцарії. З осені 1900 р. 83-річний А.Добрянський став відчувати занепад сил і, прохворівши півроку, помер 19 березня 1901 р. Відповідно до заповіту його поховали у Чертіжному біля південної стіни тамтешньої церкви. Надгробок містить скромний напис “Угро-русский деятель и ктитор церкви Чертежнянской”. Усі власні рукописи А.Добрянський заповів своєму  зятеві А.С.Будиловичу. після його смерті 1908 р. рукописи перейшли до його дружини, а відтак загудилися. Відомо, що серед них була автобіографія, доведена до 1851 р., та дослідження про межі Угорської Русі.

А все ж Адольф Добрянський присутній у свідомості багатьох закарпатців. Наприклад, Андрій Любка у своїй збірці “Саудаде” пише:

“Минулого тижня дорогою з Братиславського книжкового ярмарку ми з Сашком Бойченком заїхали пообідати до Відня. Хоч була і неділя, місця для паркування всередині австрійської столиці бракувало. Покружлявши Рінгом, ми врешті запаркувалися на стоянці біля Парламенту, під знаком “тільки для працівників та службового транспорту”. А між собою змовилися: якщо до нас висуне претензії поліція, кажемо, що приїхали з Закарпаття і Буковини з петицією-проханням про повернення під австрійську Корону. Як Адольф Добрянський, який 19 жовтня 1849 року передав Найяснішому Цісарю Францу Йосифу І петицію про створення в межах імперії окремого руського округу”.

А.Добрянський лишився у нашій пам'яті як політик-романтик, палкий борець за права власного народу, причому у його найбільш похмуру добу, тобто саме тоді, коли така постать була максимально потрібною. Навіть укладаючи угоди з диявольськими силами (царизмом), А.Добрянський так і не зміг реалізувати своїх планів. Проте він підготував грунт для наступних поколінь борців уже ХХ століття.     

Сергій Федака. 

Нагадаємо, у Берегові згадували легендарного лікаря-хірурга Берталона Ліннера.