Журналісти розповіли, як на Закарпатті жаб їдять.

Перечинщина – край мальовничий і унікальний, де живе багато справді талановитих людей та дивують родзинки природи.

А ще – там є село Тур’ї Ремети, яке було малою батьківщиною найвідомішого у світі листоноші Федора Фекети та колискою закарпатських жаб’ячих традицій.

Тож… цього разу поговоримо про жаб.

Заїжджаємо в Тур’ї Ремети дорогою, з усіх боків оточеною зеленими лісами. Довкола – ніби зовсім інший світ. Чисте повітря вривається стрімким потоком у груди, із лісів доноситься шум води та спів пташок.

На вулицях – заклопотані люди, поспішають на поля поратися із сіном.

Зупиняємося біля невеличкої крамниці, питаємо про жаб.

«А Ви їдьте до бібліотеки, там Вам усе розкажуть. Тут часто бувають журналісти, які розпитують про наші кулінарні тонкощі»,- каже жінка років 30.

Прямуємо до скарбниці мудрості.

Невеличка будівля, у якій пахне книжковим пилом та трохи сирістю, оснащена комп’ютерами. За ними сидять четверо хлопців і грають у віртуальні ігри. Питаємо, чи колись ловили жаб. Переглядаються. Про одного з них кажуть , що так, але сам рудоволосий хлопчак вперто мовчить, чогось боїться. До нас підходить завідувачка бібліотекою Тетяна Воронич. Вона охоче розповідає все, що відомо самій…

«У нас їх багато хто вміє готувати. Сам кулінарний процес легкий. Але роздобути лапки непросто. Я таким займатися не можу. Справа в тому, що їх відривають якось не гуманно, – розповідає газеті «НЕДІЛЯ» жінка. – Жаби залишаються живими ще протягом певного часу, але… без ніг. А от сільські хлопчаки щовесни ходять ловити жаб. Мій син продає лапки. Але перепродає їх, також сам не ловить».

До жаб’ячого делікатесу на Перечинщині настільки звикли, що сільський голова Тур’ї Ремети Михайло Біган навіть обіцяв селянам зробити жаб’ячий фестиваль. У село приїжджають і туристи, аби скуштувати нетрадиційну для української кухні страву.

«Я його питаю: «Чи Ви бачили, як жабам відрізають лапки? А він каже, що ні. Я ж йому відповідаю, що коли побачите, такий фестиваль точно не захочете проводити. Мені вперше довелося стати свідком відлову жаб ще дитиною, навіть школу не закінчила. Ми пішли на пікнік і хлопці почали їх ловити. Важко дивитись на таке видовище. До того ж виловлюють молодих і невеликих за розмірами жаб…Тож скільки лапок потрібно на кілограм?! Щонайменше 80 жабок… А продають їх приблизно по 300-400 гривень. Максимум по 700 – не в сезон. Але зберігати можна делікатесний продукт у морозилці», – запевняє жінка.

Як би там не було, а сільські звичаї не втрачають популярності і Закарпаття ними навіть гордиться.

Цікаво, що досі жаб виловлюють лише до першого грому, після цього вони ідуть на нерест і шкіра пристає до м’яса, тож воно є вже інакшим на смак.

«Їдять не всі підряд жаби, але лише один різновид. Вважається, що їх завезли у Тур’ї Ремети французи, або можливо італійці чи словаки, які прокладали вузькоколійку ще на початку ХІХ століття за часів Австро-Угорщини. Це був приблизно 1872 рік. Залізниця тоді слугувала для вивезення деревини у Дебрецен та Сигіт. Існує ще гіпотеза про те, що у 1812 році в селі стояла табором французька армія, яка й привезла жаб. Хоча словаки також готують земноводних. Загалом вважається, що лапки – словацька страва. У Закарпатті взагалі кажуть, що словаки – жаб’ярі. Самі ж наші сусіди гніваються і переконують, що у нас частіше їдять жаб, ніж у них», – каже бібліотекарка.

Зі слів жінки, аби приготувати жабу, потрібно взяти лапки, зняти із них шкіру, зв’язати їх і випікати, як відбивні, обвалявши у борошні і клярі, але хтось полюбляє страву в сухарях, а хтось – у сметанному соусі.

«Готують зараз жаб не тільки у нас, але і в Перечині. Заготівлею займається багато молоді. Часто купують лапки власники кав’ярень та ресторанів. Найчастіше беруть у Воєводино, де багато туристів», – наголошує пані Тетяна.

Розповідає вона про жаб дуже захоплено, видно, що справді добре знається на традиціях рідного населеного пункту.

Більше того, щира душею жінка одразу пропонує самотужки скинути на флешку всю інформацію про жаб зі свого робочого комп’ютера.

Сама ж іде до відвідувачів, аби обслужити їх.

Крім того, вона телефонує завідувачці сільським клубом, аби й вона розповіла усе, що знає про жаб.

«Я працювала в Італії. Там свої звичаї. Були зі мною й інші українки. Тож італійці дуже дивувалися, що я вмію готувати жаб’ячі лапки, – заявляє Оксана Роля. – Я ж просто усміхалася і випікала делікатес. Багато хто вважає, що жаб’ячі лапки – виключно французька страва. Насправді вони традиційні також у Таїланді, В’єтнамі. Навіть у Канаді та Північній Америці. Щороку найбільшу кількість цього м’яса продають у Бельгії, США. А найвідоміші імпортери їстівних жаб за кордон — Китай та Індонезія. Цікаво, що науковці Букінгема виявили, що жаб готували на багатті ще вісім-дев’ять тисяч років тому».

Пані Оксана вважається однією з небагатьох нащадків тих, хто завіз на Закарпаття традицію ласування земноводними.

«У мене навіть прізвище французьке – Роля» – наголошує у слухавку нова співрозмовниця. – А щодо жаб, то їхнє м’ясо на смак трохи нагадує курятину. Із того, що мені відомо, першим привіз у село жаб учень Жоржа Огюста Ескоф’є, найвідомішого кулінара батьківщини Ейфелевої вежі. Ім’я кухаря, на жаль, невідоме, знаю лише, що він схрестив своїх жаб із місцевими і наразі вживають у їжу лише виключно цей селекційний вид».

Казкове село на Перечинщині дійсно особливе. Навіть не хотілося покидати цю живописну місцину. Тай люди там надзвичайно щирі, відкриті і дуже гостинні.

Однак прощаємось, бо пора в дорогу. Та наостанок чуємо ще одну захоплюючу історію про царську могилу та ужгородського Геракла, якого відлили колись зі слів місцевих, саме у Реметах. Але про це – наступного разу.