Священик і громадський діяч Августин Волошин увійшов у історію другої світової та Великої Вітчизняної воєн не через парадний вхід, як це намагаються довести...
Священик і громадський діяч Августин Волошин увійшов у історію другої світової та Великої Вітчизняної воєн не через парадний вхід, як це намагаються довести сучасні псевдовчені та політологи-пристосуванці. Став антигероєм війни, готуючи ґрунт для владарювання у нашому краї і в усій Україні фашистів. Це переконливо доводить листування Волошина з Гітлером і його прислужниками. Про тіньовий бік діяльності президента КУ йдеться у публікації, першу подачу якої вміщуємо сьогодні.
Паралізувати рух за об’єднання підкарпатського краю з Радянським Союзом
Через 19 років після мирної Сен-Жерменської конференції, у жовтні 1938 року Підкарпатська Русь набула автономного статусу в складі Чехословаччини. На той час край опинився в центрі геополітичних маневрів гітлерівської Німеччини, яка погодилася на створення автономного державного утворення під Карпатами з далекосяжними агресивними намірами. Отець А.Волошин зі своїм оточенням дотримувався нацистських поглядів. Він дякував «урядові рейху за те, що фюрер і рейхсканцлер зробив можливим утворення Карпатської України і підтримав її розвиток», кожен крок узгоджував із «думкою Берліна». Але гітлерівці віддали Карпатську Україну на поталу своєму сателіту Угорщині.
З благословення Берліна угорські війська 16 березня 1939 року окупували Підкарпатську Русь – Карпатську Україну. Проголошена тут напередодні ввечері маріонеткова держава проіснувала … 29 годин! Таким чином, ні де-факто, ні де-юре держави з назвою Карпатська Україна не існувало. Волошин не став організовувати її захист, а, залишивши напризволяще, подався з кількома членами «нічного» уряду – через Румунію, Югославію, Австрію – прямісінько до Берліна.
Тут пробув півтора місяця! Після необхідних консультацій та інструкцій у травні 1939 року перебрався до Праги – тієї самої, яку перед цим зрадив. В окупованій німцями Чехії продовжував політичні ігри.
Що конкретно робив Волошин напередодні і після захоплення підкарпатського краю гітлерівсько-гортіївськими агресорами? Для відповіді на це запитання зішлемося на архівні документи, що містяться в «Особовій справі А.І.Волошина» у Москві (копію їх мені надав заступник керівника Антифашистського комітету України О.Н. Калинюк – Авт.).
Емігрантський уряд Волошина регулярно інформував Гітлера про ситуацію в Підкарпатті, вносив свої пропозиції та просив підтримки. Так, у Меморандумі від 30 листопада 1939 року, тобто після визволення Західної України Червоною Армією, А.Волошин і КО висунули ідею об’єднання Карпатської України зі Словаччиною. Вони переконували, зокрема, Й.Ріббентропа, що в результаті поліпшується становище рейху, зміцняться його позиції в Центральній і Східній Європі, серед місцевого населення послабляться антиугорські виступи та рух за об’єднання підкарпатського краю з Радянським Союзом. Сусідство з СРСР «розвиває у народі все більшу симпатію до нього, що врешті-решт може призвести до воєнної інтервенції з боку СРСР під приводом звільнення братнього народу під Карпатами», – лякав главу німецького МЗС А.Волошин.
Карпато-українська автономія – під німецькою верховною владою
Улесливо просячи від Німеччини захисту своєї території, А.Волошин із членами «екзильного» уряду наводили такі аргументи:
«1. Карпатська Україна перестала би бути предметом Радянської експансії у Центральній Європі.
2. Великонімеччина була б тим саме убережена тут від небажаних стратегічних і політичних вигідних позицій Радянського Союзу.
3. Великонімеччина мала б ніким не контрольований зв’язок на Схід до румунських джерел сировини.
4. Великонімеччина шляхом виділення більшої ролі своєму союзнику тільки виграла б у світовому масштабі» (наведено відповідно до документу ЦА МДБ СРСР, Н – 17681, арк. 75-76).
В меморандумі Й.Ріббентропу А.Волошин із союзниками пропонували технологію втілення свого проекту – через укладення угод зі Словаччиною (проведення плебісциту) під контролем імперського уряду тощо. При цьому підкреслювали: до завершення цього процесу «територія Карпатської України повинна бути зайнята німецькою армією» (там же, арк.77).
Після гітлерівської агресії проти СРСР амбіції А.Волошина зросли. Тож 11 липня 1941 року він спрямував «імперському канцлеру і фюреру німецького народу Адольфу Гітлеру» листа:
«Ваше Превосходительство! За уповноваженням Вашого Превосходительства пану Юдр Отто Ернсту в Пардубіц, отримав я торік дозвіл від Вашого превосходительства писати, якщо визнаю це необхідним. Використовуючи втретє цю можливість, я дозволю собі викласти і повідомити Вашому Превосходительству наступне.
Я мав честь 27 жовтня минулого року повідомити Вашому Превосходительству, що всі перемоги радянського народу зазнають небезпеки. Причиною цьому стало те, що на основі добутих інформацій я встановив, що більшовики хочуть підступно напасти на німецьку імперію, таємно домовилися з Англією. Я дізнався, що для Німеччини готується нове поле битви. Однак я, як противник війни, друг німецького народу і прихильник Вашого бажання, насмілюсь запобігти виникненню нового поля битви, і тому продовжив вивчати європейські можливості та дійшов висновку, що існує можливість паралізувати англійсько-радянський договір.
У випадку паралізації зрадницьких намірів Москви, Німеччина здобуде швидку перемогу над Англією. Перемога над Англією матиме такий психологічний тиск на зростання внутріполітичних відносин з Росією, що Совіти самі собою дуже ослабнуть».
Далі в листі йде обґрунтування висловлених тез. І знову ж таки в зверненні А.Волошина до А.Гітлера домінують інтереси рейху. «Значення Карпатської України становило для Великої Німеччини, імперії, певну вигоду», – переконував А.Волошин фюрера. І додавав:
«Українська національно-мисляча громадськість згідна з моєю думкою, і я, бажаючи послужити Вашому превосходительству, причетний до переконання, що англо-радянська змова стосовно нападу на Велику Німецьку імперію може бути паралізована, єдино, засобом встановлення Карпато-української автономії під німецькою верховною владою».
В тому ж листі А.Волошин запропонував А.Гітлеру таке:
«Німецький імперський уряд повинен по можливості швидше усунути Угорський режим з Карпатської України, оголосити цю область частиною України і сприяти поверненню уряду доктора Волошина.
Також може початися концентрація усіх українських елементів і перебіжчиків. Самостійність України може початися в Україні і захоплені частини України можуть потім приєднатися до Карпатської України».
На цьому б закінчити цитування. Та як не навести показову наступну фразу:
«Простір усіх українців та їх реорганізація може бути передано тому, кого для цього уповноважить Президент Карпатської України, і, можливо, сам німецько-імперський уряд. Засобом виконання вищесказаного український (націоналістичний – Авт.) рух набуде вигляду народного руху і першу основу для утворення самостійної армії. Вся Україна буде так дивитись на німецьку імперію, як на апостола правди і соціальної справедливості…»
На трон князів Володимира і Ярослава – крон-принца Великої Німецької імперії
Завершують лист А.Волошина до А.Гітлера пропозиції не менш прислужницькі й амбіційні. Зокрема, такі:
«1. Після усунення радянського режиму на Україні можна було б оголосити Українську державу.
2. Як перший президент, республіканський вождь українського народу, міг би бути призначений його Превосходительством (тобто А.Гітлером – Авт.) пан Волошин.
3. Президент збирає представників усього народу і пропонує, щоб Україна стала монархією.
4. До Української монархії буде призначений крон-принц Великої Німецької імперії.
5. Німецький крон-принц буде запрошений на трон князів Володимира і Ярослава Мудрого, отримає українське ім’я і зробиться греко-католиком.
6. Бессарабія, Буковина і Карпатська Україна будуть приєднані до України.
7. Староруську церкву скасувати і на місці схизматизма заснувати як державну греко-католицьку церкву, яка на основі союзних традицій пов’яже нас зі священною римською церквою.
8. Українська держава буде державою без будь-яких зовнішніх (!? – Авт.) кордонів і гарантує сама себе.
9. Внутрішній соціальний устрій української держави буде відновлено засобом конституційних національних зборів.
10. Українська держава, беручи до уваги індустріальну Європу, не буде зводити великі індустріальні споруди. Це було б марною пролетаризацією країни і небезпекою європейським робітникам.»
Показові останні рядки звернення А.Волошина до вуйка-Гітлера:
«Маючи честь запропонувати Вашому превосходительству усі необхідні доводи і положення стосовно організації української держави, я впевнений, що у випадку, коли відбудеться так, як я це пропоную, будь-яка небезпека в німецькій перемозі щезне і перемога на сході протягом короткого часу стане благосприятливою для Великої Німецької Імперії.
Я в особі Вашого Превосходительства вітаю народ Великої Німецької Імперії і бажаю Вашим Збройним Силам повної перемоги.
Вам відданий А.Волошин».
Ми не випадково зберегли фразеологію листа, бо вона, як і антирадянський, профашистський зміст, передає прислужницький, улесливо раболіпний характер автора.
На жаль, цими двома меморандумами «екзильний» уряд віртуальної держави «Карпатська Україна» не обмежився. Аналогічні документи були спрямовані в Берлін 27 травня, 15 жовтня 1940, 12 березня 1941 років.
Фіаско ідеї, трагедія життя
Як ми переконалися, в еміграції А.Волошин не обмежувався священицькою та педагогічною діяльністю, а займався активною політикою. Діяв на різні фронти, та пріоритетною була співпраця з урядом Німеччини. Тож не дивно, що 15 травня 1945 року, поки тривала друга світова війна, він був затриманий у Празі, доправлений до Москви, де в Лефортовській тюрмі почалося слідство у його справі (№ Н–17681).
Воно не завершилося, проведено 8 допитів (22 травня – 20 червня, по 2-4 год. кожний). Останніми десятиліттями українські ЗМІ вмістили ряд публікацій, у яких перекручуються цей і інші факти, спотворюються та відкидаються об’єктивні оцінки А.Волошина, ідеалізується його діяльність.
Газета «Голос України» щорічно повідомляє, начебто А.Волошин загинув 11 липня 1945 року в радянській в’язниці. Насправді працівник військової контррозвідки («Смершу») майор Вайндорф на прохання Волошина через його хворобу тимчасово призупинив слідство, того ж дня керівник санчастини Лефортовської в’язниці майор Яншин призначив йому стаціонарне лікування від «декомпенсованої вади серця, запалення нирок, хронічного коліту». Незважаючи на медичну допомогу, знесилений організм А.Волошина не витримав і 19 липня 1945 року о 15 год. 20 хв. він помер від паралічу серця. Судово-медичний експерт м.Москви О.Семеновський засвідчив такий анатомічний діагноз: атеросклероз; артеріокардіосклероз; артеріопостсклеротичний нефроцироз; розширення площин серця; загальне ожиріння; міодегенерація серця; емфізема легенів; жовчно-камінна хвороба. До речі, такий «букет» хвороб на восьмому десятку літ дуже складно, а то й неможливо вилікувати навіть сьогодні.
Цим самим цілком спростовується тиражована радянологами і націоналістами вигадка про те, начебто А.Волошин був страчений у Москві енкаведистами 11 липня 1945 р. (саме це стверджує, зокрема, бютівець М.Томенко в брошурі «Президенти України»). Пішов із життя природною смертю у в’язниці, після активних спроб лікування.
— У першій подачі статті її автор, посилаючись на джерела – листи А.Волошина до А.Гітлера – розкрив зрадницьку сутність президента невизнаної Карпатської України, його намагання перетворити Радянську Україну у протекторат Німеччини, а колишню Підкарпатську Русь – у плацдарм для цього. В другій подачі статті містяться висновки з «карпатоукраїнської епопеї» та загальна оцінка діяльності Волошина.
На «трудове перевиховання» – у «Думен»
Будучи в 20-30-х роках ХХ ст. загалом прогресивним педагогом, культурно-освітнім діячем, А.Волошин виявився на схилі літ світоглядно обмеженою, ідеологічно заангажованою людиною. Він не сприймав соціалістичної ідеї, вороже ставився до Радянського Союзу, не розумів соціально-класових і національно-визвольних устремлінь народу Підкарпатської Русі, залишився запеклим антикомуністом.
Як політик, А.Волошин сповідував ідеї націонал-фашизму, запопадливо служив інтересам Німеччини. Йому притаманні нерозбірливість, крайній цинізм у виборі способів задоволення власних амбіцій, нерозуміння причин загострення протиріч у Центральній і Східній Європі. Він зраджував також ті країни (Чехословаччину, Угорщину), громадянином яких був. Через антикомуністичні переконання до останніх днів усіляко протидіяв єднанню підкарпатських русинів із братами в Галичині та Радянській Україні у складі СРСР.
А.Волошину були чужі мудрість, демократизм і гуманізм у державницьких справах. 15 жовтня 1938 року він у Хусті дав «обіт» (склав присягу) як член «правительства Підкарпатської Руси», очолив міністерство опіки та охорони здоров’я. Після Мюнхенської змови, з волі Берліна і «вуйка Гітлера», призначений прем’єром Карпатської України з перспективою приєднання до Радянської України. Головною проблемою для нього була боротьба з інакомисленням. Так, 18 листопада 1938 р. А.Волошин підписав рішення «президії влади», яке зобов’язувало управи, жандармерії та цивільні місцеві органи терміново створити на Рахівщині концентраційний табір і відсилати до нього такі категорії осіб:
«1. дезертири та втікачі з заграниці;
2. політичні провинивці з нашого краю;
3. особи, які провиняться проти інтересам внутрішнього ладу та спокою як на неумотивованим підвищенням цін та вкриванням предметів денної потреби, підбурюванням та саботажами всякого роду;
4. особи, що провиняться проти інтересам оборони держави та республіки, оскільки проти них не можна виступити судовим шляхом» (орфографія документу збережена – Авт.).
Насправді шаленого гоніння зазнали в концтаборі «Думен» (Рахів – Усть-Чорна) комуністи, симпатики СРСР, прогресивна частина інтелігенції. Знущання в ньому зазнавали русини, угорці, словаки, румуни, німці, євреї – усі підкарпатці, які подумки не сприймали націонал-фашизм.
Як згадував потім, наприклад, делегат Першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України вчитель Василь Король, його на місяць запроторили в концтабір лише за те, що визнавав себе русином, а керований ним шкільний хор с. Іванівці під Мукачевом виконував російські, угорські і словацькі пісні… «Провина» директора Чинадіївської школи Івана Ковача була в тому, що посмів встановити на її будівлі барельєф О.Пушкіна. Члени КПЧ опинялися за колючим дротом за ідейні переконання. А інженерів, службовців, православних священиків скорий і нещадний волошинський суд ув’язнював для «трудового перевиховання». Як воно виглядало? В’язнів щоранку шикували біля бараків у колони, під дулами стрільців вели у гори, де, знесилені, вони валили буки й смереки, обрубували гілля, сортували й вантажили деревину. Так Волошин багато в чому випереджав гітлерівців…
Обіт вірності і духовна цензура
У Підкарпатті були заборонені політичні партії. Натомість 20 січня 1939 р. «прем’єр правительства К.України» (так у документі – Авт.) в.р. (тобто власноручно – Авт.) підписав статут Українського національного об’єднання « (УНО). Членом цієї націоналістичної організації могла бути «кожна особа обох полів (статей – Авт.); без різниці віку, української народності, походження і крові; вона мала одноєчасно входити і працювати в підпорядкованих структурах («Просвіта», «Січ», «Дружества» й ін.).
Найвищою повинністю визнавалася в УНО дисципліна. Керівника місцевого осередку «іменує окружний провідник», перший складає присягу і підписує «обіт вірності до рук окружного провідника». Другого «іменує голова централі УНО», якому теж дають «обіт вірності» Аналогічний порядок вводився для інших активістів і працівників. А головний обов’язок місцевих проводів – стати «виборчим комітетом села», висувати кандидатів на різні посади, опікуватися фондом і т.д. Головою УНО вважався керівник Української центральної народної ради (УЦНР). Ним А.Волошин призначив самого себе. Як бачимо, уніфікована, ієрархічна партія на зразок гітлерівської.
Одночасно Волошиним здійснювалася духовна цензура. 20 грудня 1938 р., наприклад, з його згоди «відділ преси та звітодавства президії влади Підкарпатської Русі в Хусті» видав заборону поширювати на території краю мукачівську народну газету «Русин» та ужгородську «Карпаторуський Голос», тижневики «Руській Голос» (Ужгород), «Esti Ujsàg» (Братислава). Причини? «З огляду на виразно протидержавний і підбурюючий зміст писань, в інтересах спокою і консолідації краю», мовилося в «демократичному» документі.
Винятки для представників арійської раси
Переслідуючи опозиційні сили, передусім ліві, Волошин робив винятки представникам арійської раси. Так, 2 лютого 1939 р. він ухвалив – під грифом «дуже таємно» – розпорядження «Про організування громадян німецької народности на Карпатській Україні в німецькі партії». Цим документом «без огляду на їх державну приналежність дозволено організовуватися у «Німецькі партії» по засадам національно-соціялістичним», створювати «звиклі партійні органи, якож і носити відзнаки і прапори з гаковим хрестом». Гітлерівська свастика, як бачимо, отримала легітимацію ще до приходу до Підкарпаття окупантів.
Цікавий і такий факт: 17 жовтня 1938 р. голова уряду Карпатської Руси приписав земській (районній) владі провести суворе розслідування, усунувши з посади жандарма-угорця Хитиля, бо той у с. Керецьки (Свалявський район) говорив місцевим людям, що «русини для автономії глупі і найкраще буде, якщо тут проголосити комуну». Свобода слова, нічого й казати!
Зміст, методи і форми А.Волошина не втратили актуальності сьогодні. Читаєш його меморандуми Гітлеру, інші документи – і переконуєшся, наскільки схожі до них гасла сучасних націонал-демократичних зверхників – перевертнів, зрадників, маріонеток, русофобів. Залишається змінити назви і координати зовнішніх сил і хазяїв, на яких вони працюють, і за словоблуддям стають виразними думки – про деіндустріалізацію, еміграцію та інші прожекти недосвідченого закарпатського політика, який наївно і сліпо орієнтувався на Великонімеччину минулого століття.
Тимчасове керівництво А.Волошином невеликою територією зайвий раз переконує у важливості системного, аналітичного мислення, професіоналізму, компетентності. Саме цих якостей бракує можновладцям сучасної України, які за роки т. зв. незалежності довели колись потужну УРСР до крайнього зубожіння і деградації. Особиста трагедія А.Волошина в тому, що він, священик і просвітник, правив складним регіоном, намагався впливати на міждержавні й світові проблеми напередодні другої світової війни, виявився цілком не готовим до такої місії та ролей (докл. див.: Карпатська Україна: факти, міфи, уроки // газ. «Комуніст», № 19 за 13.03.09).
Великий багатій і незмірний прохач
За що ж возносить націоналістична еліта сьогодні А.Волошина? Їй імпонує його прозахідна, русофобська орієнтація, політична всеїдність, нерозбірливість у засобах досягнення мети. Красномовний і такий факт: одночасно з пастирською, просвітницькою та політичною діяльністю А.Волошин зумів стати власником чималих земельних угідь та інших багатств. Лише за два місяці свого прем’єрства (листопад-грудень) він витратив бюджетні гроші, виділені празьким урядом «Хустській провінції» на півроку. Не соромився канючити кошти у гітлерівців. Без моральної допомоги нацистів не обходився, звісно, і в окупованій ними Празі, керуючи т. зв. Українським вільним університетом (див.: І.Поп. Відповідь засліпленому ненавистю до русинів // І ми в Європі. – Ужг., 2002. – С. 24).
… 2001 року за поданням генерал-губернатора Закарпаття Г.Москаля президент Л.Кучма присвоїв А.Волошину звання Героя України. Проходять повз дивний пам’ятник Ужгороді і гості – й часто запитують: «Хто це? За що він нагороджений?». Казати їм правду ніяково, брехати – соромно. А мені прикро та боляче ще й тому, що висловлював офіційно, як депутат Верховної Ради, клопотання громадськості про присвоєння високого звання Героя України Івану Туряниці, який виявив велику мудрість і мужність у боротьбі за визволення Закарпаття від гітлерівсько-гортіївського поневолення, за возз’єднання Закарпатської України з матір’ю-Вітчизною, встановлення у краї народної влади, здійснення тут масштабних соціалістичних перетворень. Однак офіційний Київ відмовив, мовляв, нагороджують нинішніх, а не колишніх героїв. Потім виявилося, що А.Волошина це не стосується. Бо він потрібен сьогодні антикомуністам різних мастей. А голову Народної Ради Закарпатської України Івана Туряницю, який керував нею з осені 1944 року, сучасна влада ігнорує, адже він одночасно очолював комуністичну організацію краю, яка здійснювала прогресивні зміни.
Міфологізація і героїзація діячів типу А.Волошина свідчить про ідейне банкрутство і політичну деградацію націоналізму в XXI ст. Підло і аморально так чинити зі слабкими людьми-невдахами. Маніпулювання і спекуляції з історичними фактами, поширення вигадок про минуле послаблюють сили і віру прийдешніх поколінь в гідне майбутнє своєї України, у торжество ідеалів добра, справедливості, честі.
Іван МИГОВИЧ,
доктор філософських наук,
народний депутат України III – ІV скликань
Вперше опубліковано в газеті «Карпатська правда»,
№ 2 за 2010 р.
— Читайте протилежну думку: