Блог особливої мами. "Істерики стали моїми буднями": як навчитися приймати свою дитину - ВВС

Про це пише ВВС.

Я вірю, що не ми вибираємо дітей, - це вони вибирають нас. Наші діти знають: ми все подолаємо і з усім впораємося. Наші діти роблять нас мудрішими, сильнішими, вчать любити по-справжньому. Без умов та сумнівів. Я вірю, що діти приходять, щоб сказати нам - любіть!

Я пам'ятаю дитину зі своїх мрій. Ось я легко і невимушено йду вулицею, тримаючи сина за руку. Богдан постійно щось щебече, знаходить для себе якісь цікавинки, тицяє пальчиком і питає у мене: "Чому-чому-чому?". А перехожі проводжають нас поглядом: як же пощастило цій мамі, такий милий, розумний, спокійний хлопчик.

Але доля вирішила дати мені урок на переосмислення й прийняття. Моє життя почало нагадувати падіння Аліси в кролячу нору. Я ніби падала в глибокий колодязь, намагаючись розгледіти, що чекає мене внизу, але там було темно і страшно.

Розуміння, що з твоєю дитиною щось не так, стає для батьків серйозною травмою та випробуванням. Коли поруч є людина, яка допомагає, бере на себе частину відповідальності, то це завжди легше. Але, на жаль, мами особливих дітей часто залишаються самотніми.

І кожна вибирається по-своєму. Хтось впадає в депресію, хтось заганяє свої відчуття всередину, хтось бере себе в руки й знаходить сили йти далі.

Як не зірватися, як зберегти себе і свою дитину, коли живеш в стані постійного стресу?

Часто на форумах зустрічаю: як прийняти особливу дитину, я втомилася тощо. Я теж втомилася, я теж періодично буваю в занепаді. Час для мене наче зупинився.

Іноді здається, що ми тупцюємо на місці, хоча ніби й прогресуємо. Але так повільно, так важко дається кожен крок. Ще багато чого треба підтягнути, роботи багато, часу і сил не завжди вистачає.

Іноді батьки, у яких з'являється особлива дитина, сприймають це як покарання. Найперше, що я відчула, був шок: "За що?! Чому?! Навіщо?!". Потім прийшло заперечення. Це нормальна реакція після шоку.

"Цього не може бути! Тільки не зі мною, не з моєю дитиною. Не вірю! Це - помилка! Це винен лікар, який поставив діагноз, він просто не компетентний. У мене не може бути хворої дитини! Ні! Ні! Ні!".

Коли життя розділяється на "до" та "після", приходять відчайдушний біль і розгубленість.

Чим закінчиться бідкання залежить від того, хто у що вірить. Я, наприклад, впевнена: вищі сили послали мені таке випробування, і від моєї витримки, сил, терпіння залежить багато чого.

Хтось вважає, що це - досвід. Хтось сприймає це як карму. А хтось - як роботу, яку важливо виконати. У будь-якому випадку поява особливої дитини - не покарання.

Після того, як мій страх підтвердився, я не могла себе стримати. Найскладнішим для мене було зжитися з думкою, що мій син раптом став особливим, адже я начебто народжувала здорового малюка.

Богдан не виправдовував моїх сподівань. Я злилася на увесь світ, в першу чергу на себе і, звичайно, на малого. Ці почуття можна зрозуміти. Емоції мають виходити. Застряглі емоції - наче бомба уповільненої дії.

Потім я штурмувала інтернет в пошуках якогось нетрадиційного способу лікування, ходила до церкви, випрошувала у бога інший розвиток подій. Я сподівалася: а раптом все зміниться.

Не варто витрачати сили, час і гроші на сумнівні методи. Активна допомога дитині починається лише тоді, коли мама знаходиться в стані "прийняття".

Я довго налаштовувалася на життя в новій реальності. Згодом до мене прийшло усвідомлення, що треба проживати кожен день по-максимуму, що треба допомагати Богдану розвиватися і реалізовувати себе відповідно до його можливостей.

Я відпустила те, чого не могло бути, подивилася на світ очима не затуманеними "привидом втрачених надій" і побачила нові можливості створення щасливого, повноцінного життя.

Це дуже важка внутрішня робота - переосмислення орієнтирів: від заперечення - до прийняття, від безнадії - до сподівань, від страху - до довіри, від беззмістовності - до розуміння.

Богдан (як дитина з неврологічними розладами) емоційно нестабільний та імпульсивний, привернути його увагу неймовірно складно. Коли він щось хоче, але не може сказати, то влаштовує істерику.

Істерики стали моїми буднями. Крики, верески, сльози, валяння на підлозі з будь-якого приводу. Пам'ятаю своє безсилля від того, що син не дає себе втішати, виривається, не розуміє пояснень.

Пам'ятаю засуджуючі погляди оточуючих - мовляв, пора б вже зайнятися вихованням своєї дитини. З'явитися з такою дитиною на вулиці - вчинок не для людей зі слабкими нервами: витримати підвищену увагу перехожих, докори та постійні зауваження зможе не кожен.

Не порівнюйте свою дитину з іншими дітьми. Порівнювати дитину можна лише з нею самою - сьогоднішню із вчорашньою.

Не жалійте себе, не думайте, що ви єдині з такою проблемою. Шукайте групи однодумців, читайте форуми й тематичні сайти, спілкуйтеся з батьками, які пройшли цей шлях, звертайтеся до фондів, які допомагають дітям у схожій ситуації.

Таким чином ви можете отримати необхідну достовірну інформацію. Згодом ви побачите, як багато можливостей навколо вас, і що ви можете змінити свою ситуацію на краще.

Я мама все того ж малюка, про якого мріяла, але вже з ярликом, вже з діагнозом. А де той мій син, який повинен задавати мені мільйон питань і смішно перекручувати слова? Ось він. Поруч зі мною. Богдан не знає алфавіт, не виводить акуратні літери, не декламує виразно вірші.

Я люблю його за те, що він є, що він змінюється, що змінююсь я і моє відношення до малого й до себе. Я радію кожному нашому досягненню. Зараз для мене я і мій син - переможці, бо ми стільки долаємо, щоб рухатися вперед.

Так, мій син - інший, непосидючий, нестримний. Це він голосно вокалізує на всю вулицю, махає руками в аптеці, ховається під прилавком або гасає з дитячим візочком в магазині.

Це він кричить, бігає, влаштовує істерики, падає на підлогу. Це мій Богдан бере книжку, водить пальчиком по малюнках й питає: "Мамо, що це?". Це мій син рахує до 10 і мазюкає долонями фарби.

Любити й приймати особливу дитину - це щодня радіти маленьким досягненням, як олімпійським медалям. Всі навички, які з'являються в моєї дитини, приводять мене в захват, бо вони довгоочікувані.

Я знаю, що потрібна Богдану, що ніхто крім мене не зробить все можливе, щоб наблизити його до "нормальності". Я намагаюся не витрачати час на деструктивні питання "Чому він такий?" і "За що мені це?".

Я не перша і не остання, кому довелося пройти цей шлях. Я ділюся своїм досвідом, сподіваючись хоч трохи полегшити дорогу тим, хто стоїть на самому початку.

Нагадаємо, що закарпатка, у якої двоє маленьких синів, потребує допомоги.