ВВС: "Еміграція - не прощання навіки". Чому з України їдуть ті, хто стояв на Майдані

Вони приносили шини, будували барикади, готували бутерброди, стрімили і знімали.

Виходили на Майдан, аби змінити життя в Україні, а потім змінили власне, залишивши її.

ВВС News Україна поговорила з кількома людьми, які були активними учасниками протестів у 2013-2014 роках, а потім мігрували з України.

Ми попросили їх поділитися спогадами про ту зиму, а також запитали, чи рухається, на їхню думку, країна у тому напрямку, якого вони прагнули, вийшовши на Майдан?

А також про те, чого їм бракувало в Україні, і що може змусити їх повернутися.

Альона Мельник. Київ - Стокгольм.

Пам'ятаю, що в першу ніч, одразу після побиття студентів на Майдані, почала писати хроніку англійською, не дуже розуміючи, для чого. Але її раптово підхопила "Українська правда", сторінку відкривали тисячі людей. Тоді здавалося дуже важливим розказувати про стан речей людям за кордоном. А далі, мабуть, мої спогади - як у всіх інших: ходила робити канапки, привозила грілки і продукти, залишалася ночувати у дні, коли здавалася важливою кількість людей.

Думаю, як і багато інших на Майдані, я не мала чіткого уявлення, чого саме хочу в майбутньому - скоріше просто розуміла, що тогочасний стан речей далі тривати не міг. Мені здається, одне з найбільших досягнень Майдану - відчуття суб'єктності, розуміння, що ми маємо право і можемо діяти.

У 2016 році отримала шведську урядову стипендію і поїхала отримувати свій другий магістерський диплом. Завжди хотіла пожити за кордоном, цікавилася Швецією. Коли дізналася про стипендію - вирішила остаточно.

У райцентрах, а тим паче селах, зміни або не відбуваються взагалі, або профануються.

Зараз працюю у Стокгольмі консультантом з комунікацій у галузі міжнародної допомоги, з урядовими та громадськими організаціями.

Я з маленького міста, тому дуже сильно помічаю диспропорцію у розвитку, коли розмовляю з батьками. Досягнення, якими хваляться політики й активісти у Facebook, добре помітні в столиці, особливо з дивану нового модного закладу. У райцентрах, а тим паче селах, зміни або не відбуваються взагалі, або профануються. Також дуже лякає стан справ з атаками на активістів і зриви заходів.

Якщо порівнювати зі Швецією, в Україні у першу чергу бракує культури менеджменту, поваги до часу і гідності працівників, відчуття, що мій начальник - представник моїх інтересів і людина, яка поважає мою професійну думку. А ще - рівного становища для чоловіків і жінок, свободи від "справжня жінка повинна", "треба швидше народжувати" і стереотипів про "слабку стать".

Не думаю, що розвиток подій в Україні може вплинути на моє рішення про повернення. Під час навчання зрозуміла, що еміграція - це вже давно не як у Стефаника, зі стражданням і прощанням навіки. Мігрують і шукають нових цікавих досвідів громадяни різних країн, багатих і розвинених у тому числі.

Бути тут і там

Марія Пономарьова. Київ - Амстердам.

Моя участь у Майдані була досить посередньою, київською. Я долучалася до чогось великого - як віче 1 грудня або ж акція 19 січня, коли люди вийшли з каструлями на головах.

У 2013-му я закінчила навчання на режисурі у КНУТКТ і під час Майдану в грудні знімала відео разом з "Вавилон'13". На Майдані лише починали зводити барикади, і ми зробили коротку роботу про те, як люди вночі співають гімн.

А в січні вже стало страшнувато бути близько до основних подій, особливо на Грушевського. Зараз навіть трішки шкода - напевно, я могла б до лікарень їздити, канапки носити.

"Революція гідності", як на мене, змінила світосприйняття людей в Україні і за її межами. У мене більше ніколи не перепитують, чи я не з Росії - усі тепер розуміють, що є різні країни. Самі ми почали розуміти, що моя хата не скраю. Почався діалог у суспільстві. Крига скресла.

Ще до Майдану я почала шукати собі магістратуру за кордоном. У січні подала документи, а в березні, коли ми були на зйомках в одного із учасників самооборони вдома під Києвом, мені подзвонили з Нідерландської кіноакадемії і повідомили, що мене зарахували. Я тоді була на дієті, але на радощах навіть з'їла торт, яким пригощав герой фільму.

У 2016-му я закінчила навчання і влаштувалася на роботу в Нідерландах. Зараз працюю режисеркою і відеопродюсеркою.

Одна з речей, які тримають мене тут, це соціальний захист. Можливостей робити те, що ти вмієш, фултайм (або мати потужний фріланс) як режисерка кіно і стабільно заробляти на життя вдома поки що не багато. Просто тому, що наша кіноіндустрія росте, а зростання - це в тому числі й економічна нестабільність.

В Амстердамі ж дуже потужний стартап-клімат, багато людей вкладають гроші в індустрію. І для мене це такий соціальний батут. А вдома дуже важко економічно - думати про якісь халтурки між роботою над фільмами чи чекати на пітчинг Держкіно.

А друга причина - мені цікава глобалістична концепція у мистецтві. Цей пан'європейський підхід передбачає, що ти можеш жити десь за кордоном і завжди лишатися українським художником чи режисером. Мені цікаво не поїхати і повертатися, а бути - тут і там.

Тим паче, що усі фільми, починаючи з 2015 року, я роблю у копродукції з Україною. Тобто я все одно професійно частково лишаюся в Україні.

"Кордони нівелюються"

Анонімний співрозмовник. Україна - США.

Моя участь у "Євромайдані" обмежувалася суто подіями на Грушевського та акціями прямої дії проти "беркутів" і "тітушок".

Найяскравішим спогадом, звичайно, є перший постріл, що пролунав над головою.

Не знаю, хто і за що стояв на Майдані. Напевно, у кожного були власні причини. Конкретно я виходив на захист близьких і слабших від тиранів, вільних людей - від рабів системи. Без політичної складової. У ті дні я бачив героїв, подвиги і людяність, яку ми звикли бачити лише у фільмах та книгах з історії. Зараз цього дуже бракує...

Далі я жив щасливим життям в Україні, і мій переїзд за кордон можна порівняти радше з ситуацією, коли ти переїздиш трохи ближче до роботи.

Бо виїхав, щоб втілити свою найбільшу мрію - досягти певних вершин у спорті. Зробити це в Україні мені заважав рівень розвитку цієї сфери. Залишаючись вдома, я не зміг би конкурувати на міжнародному рівні. Спорт в Україні не є професійним у прямому значенні цього слова.

У сучасному світі роль кордонів і відстані нівелюється, тому еміграція не є такою подією як, приміром, 100 років тому.

Та що й казати, якщо до мого рідного міста в Україні з Нью-Йорка можна дістатися швидше, ніж з Харкова.

Тому я не вважаю себе емігрантом і не бачу особливої проблеми у поверненні додому.

Тетяна Мазур. Київ - Брюссель.

Тієї зими я очолювала офіс Amnesty International в Україні. З перших днів Євромайдану ми моніторили ситуацію в ракурсі дотримання прав людини. Коли бачили порушення, реагували. А порушень було дуже багато, тому цей період був найбільш динамічним та драматичним в моєму житті.

Емоційно запам'ятались найбільше два моменти. Перший - день після розгону 30 листопада. Я прийшла на Михайлівську площу близько восьмої ранку і провела там весь день. Бачила, як незважаючи на небезпеку, на площу постійно приходили нові люди, які несли теплий одяг, їжу, ліки. А в Михайлівському соборі дзвонили в дзвони. Нам пояснили, що віддавна це був сигнал небезпеки та заклик до мешканців міста вийти на головну площу. І дійсно, до вечора Михайлівська була заповнена людьми, а на наступний день відбулося найбільше віче на Майдані.

Другий - це похорон Небесної Сотні і тисячі квітів, які несли люди, щоб вшанувати пам'ять загиблих.

У травні 2016 в мене народилася донька. Тоді ж чоловіка перевели до Брюсселя. Ми вирішили, що родина має бути разом. Тому теж переїхали в Брюссель.

Зараз я працюю консультанткою з організаційного розвитку громадських організацій, також увійшла в правління двох громадських організацій та наглядову раду ще однієї.

Загалом відчуття того, що Україна рухається в напрямку інтеграції з Європою, особисто в мене є.

Мої робочі проекти пов'язані з громадськими організаціями України та іншими країнами пострадянського простору. Мене дуже тішить думка, навіть перебуваючи поза Україною, що маю можливість робити внесок в її розвиток.

Чи рухається країна у тому напрямку, в якому я хотіла, коли стояла на Майдані? На це запитання у мене немає однозначної відповіді. Мені здається, що нова влада не використала той унікальний момент відразу після закінчення Євромайдану.

Але загалом відчуття того, що Україна рухається в напрямку інтеграції з Європою, особисто в мене є. Повільно, подекуди з помилками, але віддаляємося від радянського минулого з усіма його наслідками.

Приємно дивує медична реформа. Позитивним кроком було створення патрульної поліції, налагодження системи надання безоплатної правової допомоги.

На нижчому рівні дуже тішить збільшення кількості українських брендів. Намагаюся їх підтримувати, багато одягу в мене саме від українських виробників.

Є відчуття, що загалом українське суспільство почало краще розуміти, що таке "права людини" і в чому їх цінність. Дуже тішить, коли, наприклад, на Марш Рівності виходять тисячі, а правоохоронці при цьому професійно виконують свої обов'язки.

Але знову ж таки, є нова тенденція, яка сильно мене непокоїть - це напади на громадських активістів та журналістів. Щодо вбивств Павла Шеремета та Катерини Гандзюк все ще багато питань.

І, напевно, найбільше, за що дуже соромно має бути владі, це те, що порушення прав людини, злочини, вчинені під час "Євромайдану", не розслідувані. Для цього не потрібні були глибинні зміни, для цього потрібна була політична воля.

Є нова тенденція, яка сильно мене непокоїть - це напади на громадських активістів та журналістів.

Порівнюючи життя в Україні і в Бельгії, як мама можу сказати, що в Україні набагато важче жити з маленькою дитиною. Наприклад, тут, в Бельгії, набагато краща інфраструктура. Абсолютно всюди без перешкод я можу дістатися з візочком. У майже всіх громадських закладах є пеленальні столики та дитячі стільчики, суспільство взагалі дуже приязно ставиться до дітей - ніхто ніколи не робить зауважень, не скаржиться на шум від дитячих забав чи плач. Тому дітей всюди дуже багато. До речі, так само як і людей з інвалідністю. Та і загалом, суспільство дуже інклюзивне.

Мені подобається, що тут сортують сміття і відповідально ставляться до споживання. Багато хто їздить на велосипедах. Для цього є всі необхідні умови.

Тут спокійно, зрозуміло, що буде завтра, і, хоча не без винятків, але люди загалом дуже приязно ставляться одне до одного.

Напевно, я була б не проти повернутися. Ностальгія за домом дуже знайоме відчуття. В Україні - родина та найкращі друзі, я дуже люблю повертатися туди. Окрім того, я відчуваю, наскільки цікавіше там життя, тому що стільки подій відбувається. Але, звичайно, хотілося б стабільності та впевненості, розуміння, як держава розвиватиметься, і, найголовніше, закінчення війни.

Здобути новий досвід

Олександр Масовець. Київ - Варшава - Київ.

Я брав безпосередню участь у мітингах, починаючи з 21 листопада 2013 і аж до дня "великого прибирання" на Майдані Незалежності 9 серпня 2014.

Не асоціюю себе з жодною політичною партією, рухом або об'єднанням, а присутність і допомогу протестному руху, що згодом назвали "Революцією Гідності", вважаю громадянським обов'язком.

За весь час Євромайдану виконував різні функції: привозив шини, дрова, пусті пляшки для коктейлів, допомагав ставити намети біля КМДА, привозив одяг і продукти. Робив усе те, що і тисячі інших людей, об'єднаних однією ідеєю.

З перших днів стало зрозуміло, що це буде тривалий протест, тому чергування швидко 24/7 змінилося на ранкове і вечірнє, вдень робота, вночі кілька годин сну. Щоранку ми прокидалися у новій реальності.

У січні 2017 року виїхав до Польщі для роботи над проектом та щоб набратися досвіду. Також хотів розширити власний досвід і знання у соціальній, транспортній, містобудівній та інших сферах європейських країн, побачити, як це працює зсередини, щоб пізніше застосовувати ці знання в Україні.

В Польщі дуже добре розвинутий громадський транспорт, штрафи за неправильне паркування, парки і зони рекреації, велоінфраструктура, нема кордонів з іншими європейськими країнами. В Україні цього не вистачає.

Зміни у нашій країні часто рухаються не "завдяки", а "наперекір" бажанням і баченням владних структур. У певних сферах саботуються реформи (наприклад: медицина, МВС, суди), у деяких сферах під позитивні реформи розпилюють мільйонні бюджети.

Але поступ все ж є. Значно зріс запит суспільства на зміни і реформи і під цим тиском, хоч і не завжди вдало, проштовхуються закони й проекти.

Їдучи, я з самого початку знав, що це не назавжди. Тож повернувся в Україну - задля стосунків та реалізовувати проекти і власний бізнес.