Звістка про смерть Левка Лук’яненка приголомшила. Звісно, цьогорічна спека веде свої криваві жнива. Майже 90-річний політик помер від ускладнень після інсульту.
Проте він мав би прожити ще бодай пару років, аби побачити якийсь поворот України на краще. У таку перспективу він беззастережно вірив, пов’язував її з принципово новим поколінням державних діячів, хоча вже кілька років поспіль життя безжально розвінчувало усі його прогнози. Він заслужив на те, що бодай якесь з його пророцтв збулося якщо не 2018-го, то вже у виборчому 2019-му.
Уперше я побачив його вживу в один з найбільш драматичних моментів закарпатської історії – восени 1991 р. В останні дні серпня в Ужгороді демонтували пам’ятник Леніну. Проте у вересні зібралася обласна рада з метою проголосити автономію краю або хоча би призначити референдум з цього приводу. Противники такого рішення зібралися під Народною радою на мітинг протесту – один з найперших в історії щойно проголошеної України. Очікувалося, що це не буде голос волаючого за Карпатами, що акцію підтримають державницькі сили з цілої України. Проте та підтримка більше нагадувала винятки, ніж правило. Одним із таких винятків став Л.Лук’яненко.
Він вийшов із авто поруч Народної ради якимсь неймовірно високим, худющим, з видовженим обличчям і звислими вусами. “Вилитий Дон-Кіхот, – стрільнуло у голові, - тільки шолому бракує”. Він справді був шляхетним Дон-Кіхотом нової української політики. Тільки воювати йому доводилося аж ніяк не з вітряками. Зате обличчя Левка Григоровича було усміхнене – цим він контрастував з лицарем печального образу. Нам важливо тоді було почути, що Закарпаття як невіддільна частина соборної України потрібна ще комусь, крім тієї частини закарпатців, чиї представники зібралися на мітингу. Чи потрібно це комусь за перевалами, у Києві? Першим, хто персонально засвідчив державницьку зацікавленість у Закарпатті, був саме Лук’яненко. Потім на цій площі ще були В.Чорновіл, Л.Кравчук, ряд інших політиків національного рівня. Л.Кравчуку вдалося обіграти місцеву номенклатуру, нав’язавши їй замість чіткого курсу на автономію риторику про самоврядну територію. Ніби і те саме, а виявилося, що то манна каша замість кувалди. Закарпаття тоді штовхали на той самий шлях, який прямував Крим і який врешті-решт завів півострів до чорта на роги. Одним з найперших проти того виступив Левко Лук’яненко. Він і примусив інших політичних гравців найвищої ліги теж публічно визначитися зі своєю позицією. Адже в Україні саме починалася перша президентська кампанія, то ж відмовчуватися з закарпатської тематики не доводилося. Принаймні, Левко Григорович не дозволив.
Потім він неодноразово бував на Закарпатті. Заснована і очолена ним Українська Республіканська партія мала в області сильну організацію. Лук’яненко не раз виступав на рухівських мітингах та на зустрічах із студентами Ужгородського університету. Його спроба створити Конгрес національно-демократичних сил для порозуміння із командою Л.Кравчука, для просування у владу нових облич та ідей виявилася врешті-решт невдалою. На кілька років патріот поїхав послом до Канади, та невдовзі повернувся в Україну і знов включився у внутріполітичні процеси.
Також на початку 90-х ми перетнулися з Л.Лук’яненком на Форосі. Не на самій горбачовській дачі, а поруч – у колишньому санаторії ЦК КПРС, що тоді вже був в українській власності. Один з тернопільських вузів мав там власну базу відпочинку, куди і запросив науковців з цілої України на конференцію. Це була по-своєму сюрреалістична акція – зібрати викладачів і музейників націонал-демократичної і навіть націонал-радикальної орієнтації у тому заповіднику застою, яким тоді був Крим. Л.Лук’яненко, підписуючи мені книжку, наголосив, що ще кілька літ тому і помріяти не міг, що опиниться тут, де колись вигрівалися його гнобителі. Так, контраст для нього був дуже великий, тому він випромінював оптимізм, вірив, що усе розвиватиметься по висхідній.
Щороку ми бачилися з Л.Лук’яненком на Львівському форумі видавців, куди він неодмінно приїздив з новими виданнями, розкладав на столику, навколо якого завжди збирався натовп небайдужих. Врешті-решт Левко Лук’яненко підготував цілий багатотомник своїх творів, за який отримав Шевченківську премію 2016 р. То був єдиний рік, коли цієї премії не дістав жодний письменник – публіцист Л.Лук’яненко отримав її в об’єднаній номінації “література і публіцистика”. Белетристів цим, щоправда, незаслужено зневажили (об’єднанням двох різних номінацій), але добре все-таки, що премія цілком заслужено дісталася ветеранові української публіцистики. Це була людина справді шевченківської закваски, яка багато в чому повторила життєві віхи Кобзаря. Він нагадував мені (і зовнішньо, і внутрішньо) академіка Сергія Єфремова, що свого часу був совістю нації, вів саркастичний щоденник і був одним з перших знищений репресивною машиною.
Цього травня – червня Л.Лук’яненка чекали в Ужгороді на 90-річному ювілеї його ровесника і побратима, голови обласної організації політв’язнів і репресованих Івана Коршинського. Не судилося. Із відходом один за одним І.Драча і Л.Лук’яненка перегорнулася ціла сторінка вітчизняної історії, пов’язана з Українською Гельсінською Спілкою, Рухом, першим партіями. Левко Григорович назавжди лишається втіленням тієї романтичної доби невиправданих ілюзій і нереалізованих можливостей, але і беззавітного служіння Україні, без чого вона не була би навіть такою, як зараз.
Сергій Федака.