Виповнюється 79 років від дня проголошення незалежності Карпатської України.
15 березня 1939 р. українське населення Закарпаття вперше за багато віків спромоглося на творення власної національної державності.
Це було несподіванкою для багатьох тодішніх політиків. Тоді цій державі вдалося протриматися зовсім недовго. Але без неї не було би возз’єднання нашого краю з Україною і вікопомному 1945 році, не було би 92% голосів, які дали закарпатці на Всеукраїнському референдумі 1991 р. за незалежність. Карпатська Україна – подія всеукраїнського масштабу, тому наша історична пам’ять постійно повертається до неї. Щороку ми схиляємося перед величчю Карпатської України, її творців, і аналізуємо тогочасні помилки, аби не повторювати їх надалі.
Високий морально-політичний стан суспільства необхідно підтримувати повсякдень принаймні двома речами – професійною інформаційною політикою і послідовними соціально-економічними реформами. Ні одне, ні друге Карпатській Україні не вдалося забезпечити за тих дуже складних обставин. Це, можливо, найголовніша причина її воєнної поразки. Історія знає немало протилежних прикладів. Коли підіймається не кілька тисяч січовиків, а переважна маса населення, повалити державність стає неможливим. Таким є головний урок, який можна здобути з історії Карпатської України.
Також вона свідчить, що не можна надто сильно розраховувати на зовнішню підтримку, вона все ж таки має допоміжний характер і йде на користь лише тій державі, що міцно стоїть на власних ногах. З особливим щемом читаються рядки про ті ілюзії, які мали частина закарпатців: про військово-технічну підтримку з боку чехословацької армії, про економічну співпрацю з Німеччиною, про захист, який нададуть західні демократії. Нічого з цього не справдилося. Сусіди поважають лише того, хто здатен опертися на внутрішні сили. Будівничим держави доводиться бути готовими до повсякчасних жертв. Саме таку здатність продемонстрували січовики. Описи їхнього свідомого самозречення вселяють гордість за наших предків. Безмірно шкода, що їх було надто мало порівняно з військом агресора. Проте щастя, що їх було бодай стільки. Саме вони дуже дорогою ціною захистили честь нації і принципи демократії. Якщо на Заході Гітлер майже без бою брав великі столиці, то в Карпатській Україні гортіївцям доводилося битися за зовсім непримітні села, які навіть не мали стратегічного значення. Результат нерівного двобою буввідомий наперед, тому січовиків навіть назвали "лицарями абсурду". Справді, вони програли і не могли не програти боїв за пагорби, за водні рубежі, за населені пункти. Проте вони виграли значно важливіший бій – за серця. Хіба не вплинув їх приклад на тих краян, які 1944 року пішли у партизани, а потім у добровольці і зробили свій внесок у Перемогу? Хіба не надихали січовики тих закарпатців, хто упродовж наступних десятиліть боровся за український характер нашої державності? Хіба не захищена січовиками традиція забезпечила аж 92% голосів закарпатців на референдумі за незалежність? Отож, не буває зовсім намарних жертв. Кожному поколінню відведено ті чи інші випробування, які треба достойно витримати.
Дуже рельєфно виступає в історії Карпатської України мотив соборності української нації. Тоді чи не вперше за всю нашу історію Закарпаття об’єднало навколо себе виходців з усіх куточків України, а також з широчезної діаспори. У цьому була велика сила невеличкої держави, яка мов у краплі роси відобразила у собі всю велич України. Кілька місяців – мікроскопічно малий строк для етнічних процесів, але саме тоді українська соборність остаточно перетворилася на Закарпатті з теоретичного гасла на життєвий факт. Відтоді названий феномен великою мірою визначає лице нашої області – одного з найбільш українських регіонів держави, який упродовж віків убирав в себе усе найкраще з різних пагонів українського древа. Найбільше люду приходило до Карпатської України, аби влитися до її збройних сил. У тих умовах Карпатська Січ стала одним з найголовніших інструментів державотворення. Скористатися з нього належним чином так і не вдалося. Взаємини між Карпатською Січчю і політиками лишалися украй напруженими, порозуміння практично не настало. Це зашкодило і державі, і війську. Занадтий радикалізм деяких командирів, занадта обережність багатьох політиків зашкодили такому необхідному діалогові. Забракло діяча, який зміг би органічно ув’язати інтереси держави і війська. Попри те, що нинішня Україна розвивається зовсім в іншій обстановці, ніж її попередниця, даний урок все ще актуальний і для нас. Не менш важливим засобом державотворення, аніж армія, є Слово, уся система інформації і пропаганди, без якої не здатна існувати жодна держава. Подиву гідно, що Карпатська Україна змогла розгорнути дуже бурхливу культурницьку роботу серед мас. За той короткий строк вона не встигла принести плоди. Проте посіяні зерна державної ідеї проростали і проростають у серцях вже наступних поколінь закарпатців. І нарешті – Карпатська Україна вчить нас політичному реалізмові. Красиві одномоментні акції не замінять повсякденної непоказної роботи. Чудеса можливі лише тоді, коли їх довго і ретельно готують. Для цього треба вміти вичікувати, маневрувати, іти на компроміси. В цьому плані дуже талановитим державотворцем проявив себе Августин Волошин. Тонко відчуваючи політичну кон’юнктуру, він балансував на межі можливого і нереального, практично щотижня ледь-ледь, але зміцнюючи суверенітет своєї держави, наповнюючи його все глибшим змістом. Така тактика не була завжди зрозумілою навіть його найближчим сподвижникам, проте історично вона виявилася цілком виправданою.
Всякі жертви болючі. Але де і коли держава творилася безкровно? Якщо у нас в 1991 р. все обійшлося без пострілів, то за цим все одно послідували мільйони смертей, спричинених жорсткими трансформаційними процесами (маємо на увазі різке погіршення демографічних показників за останні чверть століття), а відтак і тисячі загиблих в АТО. Карпатська Україна все ж заплатила за своє існування меншу ціну. При всій напруженості тодішньої ситуації, при всьому бракові досвіду, уряд А. Волошина був далеко не найгіршим в історії Ураїни.
Карпатська Україна є гордістю і трагедією закарпатців. Вшанування тих подій є священим обов’язком нашого покоління перед пам’яттю наших предків.
Сергій Федака.
Нагадаємо,закарпатці вшанують пам’ять героїв Карпатської України.