Цього року виповнилося 140 років від народження видатного поета, історика і педагога Василя Пачовського, з чиєї легкої руки за нашим краєм утвердилася назва Срібної землі.
Крім того, В. Пачовський був неперевершеним скандалістом з колосальним талантом псувати собі життя. Ретельно шліфуючи кожне слово у віршах, він абсолютно не добирав слів у публічних виступах. Усе його життя – серія гучних скандалів, спричинених болем поета за Україною. Мабуть, саме за це швагер Пачовського, його друг дитинства поет П.Карманський назвав того "сфінксом Європи" і "сонцем руїни". Про це ж писав В.Барка: "Твердою рисою в його характері була означена лицарська прикмета – говорити правду при всіх гострих наслідках для нього особисто".
РОЗПИСУЮЧИ ПЕРО
Василь Миколайович Пачовський народився 12 січня 1878 р. в с.Жуличі на Галичині у родині священика. С.Ярема згадує, що "Пачовський був високої думки про себе, гордовитий, незламний, здебільш замкнутий у собі. Хоч зростав бідним сиротою, говорилося, що по батькові походить з княжого роду Пашів, а мати за дівочим прізвищем Боярська – з роду галицьких бояр. Астенічної будови тіла, любив елегантно одягатися, носив звичайно темне вбрання, чорну левину чуприну й високе чоло прикривав за молодості циліндр, а потім чорний капелюх. Чорний із розмахом зав"язаний бант замість краватки та квітка в бутоньєрці вирізняли його як члена мистецької богеми. Завжди джентльменський до жінок і чутливий до жіночої краси, завжди закоханий в котрусь із них...
"Я – Пачовський!" – говорив він, що не з’єднувало йому приятелів, а багатьох дражнило й доводило до некорисних для нього наслідків".
Перший значний скандал вибухнув, коли Василь вчився у сьомому класі Золочівської гімназіЇ. Коли помер однокласник, Пачовський виступив на похоронах з гнівною промовою. Він звинуватив у смерті товариша своїх учителів. За такий виступ учень негайно був виключений з гімназії. Староста Золочева примусив його покинути місто. Він не каявся, а гордо заявив директорові: "Моє ім"я буде, напишуть на мурахцієї гімназії золотими літерами". Не знати, чи справдилося це буквально, але в історію закарпатського шкільництва В.Пачовський таки увійшов справді золотим рядком.
Недовченому гімназистові все ж вдалося поступити на медфак Львівського університету, проте довго він там не затримався. 1901 р. його відрахували за антипольський виступ на студентському мітингу. Саме цей виступ започаткував тривалуборотьбу українських студентів за свої права, але промовцю довелося забратися зі Львова. 1901 – 1905 р. він вивчав історію у Віденському університеті. Далі вчителював у Станіславській і Львівській гімназіях.
У ПОШУКАХ ВЛАСНОЇ БІОГРАФІЇ
1909 р. В.Пачовський одружився з попівною Неонілою Горницькою з глухого містечка Рава-Руська. Коли майбутня теща докупляла приданого, то похвалилася крамарю, що віддає доньку за найбільшого поета. Гендляр запитав у сина, хто найбільший український поет. "Шевченко,"- відповів малий. Під оцим "псевдонімом" і став відомий Пачовський у Раві-Руській. Юній дружині майбутнє життя малювалося в рожевих барвах, проте воно скоро обернулося до неї тіньовим боком. Саме їй довелося забезпечувати увесь сімейний побут, а часто і вишукувати кошти. Найчастіше вона продавала картини їхнього сина Романа, які цінував навіть митрополит А.Шептицький та інші стовпи галицького суспільства.
1907 р. В.Пачовський видав одну з перших своїх публіцистичних брошур "Українці як народ", яка посилила підозри властей щодо нього. 1915 – 1916 р. він викладав українську мову й історію в німецьких таборах для полонених українців з Росії. 1918 – 1919 р.був старшиною УкраЇнської Галицької Армії, редагував газету "Стрілець".
Під впливом галицьких і наддніпрянських політиків лівої орієнтації В.Пачовський захопився ідеями соціалізму. 1919 р. він навіть перебирається до тодішньої столиці Української Народної Республіки – Кам"янця-Подільському, після падіння якої мусив емігрувати на Закарпаття. З цим періодом своєї біографії Пачовський теж попрощався у звичному вже для нього дусі: "Коли б прийшлося вибирати між соціалістичною Україною, але у федерації з Росією, і українським самостійним королівством, я був би за королівство".
ПІД ЗАКАРПАТСЬКИМ СОНЦЕМ
В.Пачовський переїхав до Ужгорода і разом з В.Бирчаком став видавати тижневик "Народ". У грудні 1919 р. шкільний відділ в Ужгороді вирішив відкрити паралельні українські класи в Берегівській гімназії. Очолював відділ тоді чех-українофіл Й.Пешек (родом з Волині), після його смерті в травні 1924 р. для української освіти прийшли тяжчі часи, за нього ж вдалося зробити досить багато. На урочисте відкриття першого класу до Берегова 10 лютого 1920 р. зіб- ралося всього 14 дітей, решта 50 не прибуло через сильні сніги і морози.
В.Пачовський згадував: "Ми мусили їздити по селах і ледве випросили дітей, не здатних до господарства, яких зібрали 14 з-поміж ледачих пастушків. Прибрали ми їх із лахміття й відкрили гімназію богослуженням, на яке ішло 14 нужденних дітей, за ними йшли жовніри-емігранти з нашої УГА й ми, професори, серед насміху мадярів. Та під нашою рукою за тих десять літ, що я там був, зросло молоде покоління в середніх школах, з року на рік побільшуючи й число молодих діячів, сяючих ідеєю України, якої не знищить уже ніяка сила". Сам В.Пачовський викладав три предмети: українську мову, історію і географію, був класним керівником, завідував професорською бібліотекою. Він виховав ряд видатних українських діячів: Ф.Потушняка, С.Росоху, І.Колоса.
У березні 1920 р. В.Пачовський виступив на Шевченківському святі в Ужгороді. В.Бирчак згадував: "Не забуду ніколи, як у ложі сидів французький генерал Пері, а Пачовський із теми Шевченка зійшов на сучасну долю України і на Версальський мир: "Закував Версальський мир Україну і віддав її комуністам і ляхам! Але ми, українці, переживемо Версальський мир, переживемо Англію, і Францію, і Польщу, і більшовиків. Україна вічна!" – кричав чи випадково, чи свідомо в бік французького генерала. Той служив колись у Петербурзі, розумів – встав і вийшов". За це журналіст потрапив у немилість. Чеські власті вимагали від нього письмових пояснень, які той категорично відмовився давати. Тоді його врятував той же Й.Пешек.
АЛХІМІК У ПОШУКАХ СРІБЛА
З В.Пачовським пов"язане і утвердження щодо нашого краю назви Срібна Земля. Саме так він назвав популярну книжку з історії краю – "Срібна Земля. Тисячоліття Карпатської України". Опублікувати її вдалося лише 1938 р. у Львові. В Ужгороді ж вона перевидана лише 1993 р. Книжка охоплює період з най давніших часів до осені 1938 р., коли постала Карпатська Україна зі столицею в Хусті. Починається вона одним з найкращих віршів у прозі про Закарпаття: "Чи є ше краща земля, як Карпатська Україна? Оперезали її високі гори, обмаїли зелені ліси, закосичили винниці з золотими виноградами, а річки сріберні опоясали блакитними стрічками. Така вона красна та Срібна Україна!"
Та ж тема підіймається і в поемі "Сріберний дзвін". Поштовхом до її написання став такий переказ. 1917 р. у с.Богаревиці на Іршавщині ніби-то був викопаний дзвін. Пішов поголос, що дзвін відлито у Києві ще 1034 р. Коли донька Ярослава Мудрого Анастасія виходила заміж за угорського короля Андраша І, вона подарувала цей дзвін місцевій церкві. В умовах Першої світової війни власті вивезли дзвін до Братислави і там розбили". Документальних підтверджень історії не збереглося. В.Пачовський дізнався про дзвін від свого учня. А.Штефан твердив, що повідомлення про цей дзвін і текст напису на ньому було подано в якомусь угорському тижневику.
У Берегові письменник написав і опублікував в часописі "Русин" поему "Скарб Срібної Землі" – легенду про чарівний перстень. За нею Кароль Юста зняв фільм "Корятович" на празькій студії "Барандов" – найперше ігрове кіно про наш край.
1923 р. В.Пачовський написав поему "Князь Лаборець", яку видав у Львові. Цікаво, що паралельно з нею видав поет і книжку публіцистики "З блакитної книги". Обидва твори присвячено одній проблемі – причинам української бездержавності. Автор запитує, чому ми "сваримося за форму, не за зміст, малу річ беремо за велику", "не вирвали ми зеленої гадюки зависті зі серця", "не вложили туди великої волі до створення державності", надто надіялися на Європу, яка, навпаки, розділила Україну між сусідами.
ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ
1929 р. український націоналіст остаточно розсварився з чеськими властями і мусив покинути Закарпаття. Проте і в рідній Галичині він не зробив кар"єри. З великим трудом він ледве отримав посаду заступника вчителя (по-сучасному – асистента-лаборанта) у Перемиській гімназії та вихователя в учнівській бурсі. Характер правдошукача нітрохи не змінився. У страшний для українців 1933 рік він виступає на шевченковому святі з різкими звинуваченнями на адресу українців, що вислужуються перед чужим режимом. Внаслідок цієї гострої промови педагог вчергове втрачає роботу. Офіційно він був звільнений без повідомлення причини.
Поет перебрався до Львова, де жив у напівпідвалі за одержану після довгих клопотань за допомогою М.Яцківа мізерну пенсію у сто злотих. В.Пачовський також підробляв лекціями, а П.Карманський для нього серед знайомих скромну матеріальну допомогу. У Львові поет зосереджується на науковій роботі, перекладає літописи на сучасну мову. 1935 – 1938 р. Він був присяжним засідателем, але 1938 р. потрапив в аварію (військова машина зламала йому ногу), після чого жив на інвалідну пенсію. З приходом радянської влади повернувся до викладання в школі, потім у Львівському університеті.
З новою владою пов"язаний черговий скандал. В.Пачовського з групою письменників повезли до Києва, щоб показати щасливе життя на Радянській Україні. Вибір компетентних органів тяжко зрозуміти. Проте після чисток в органах, схоже, там взагалі не лишилося людей, які б орієнтувалися в ситуації на Галичині. Принаймні, Пачовський повернувся додому цілковитим антирадянщиком. згадував: "На звітних зборах про поїздку до Києва у першому ряді сидів, спершись на свою палицю, В.Пачовський. Та він до слова не зголошувався, і тоді Корнійчук почав жестом запрошувати Пачовського вийти перед аудиторією. Пачовський вдавав, що не бачить Корнійчука, а потім помахом голови показав, що аиступати не хоче. Тоді Корнійчук офіційно звернувся до Пачовського... – "Що ж тут мені говорить? Я їхав в Україну, але ніякої України там не бачив. Я й не чув української мови. То де ж та Україна?.." Корнійчук вдивлявся в Пачовського з недовір"ям і тут таки не втерпів і перебив: "Що ви таке кажете, товаришу Пачовський?" А Пачовському якби того й треба було. Він тут же обірвав мову й вигукнув: "Не хочете, щоб яговорив, то й не буду, я зовсім не просився говорити".
Що й казати – поведінка самовбивча. Проте власті не встигли зробити оргвисновків, невдовзі сталіністи відступили під натиском гітлерівців. На той час Пачовський вже був сильно хворий, ходив з паличкою, лице схудло, очі запали. Дихав важко – дошкуляла астма. У Кракові і Львові під німецькою окупацією виник Український Центральний комітет, що не мав ніякої влади, але намагався полегшити українцям життя, займався соціальною та культурницькою роботою. Цей комітет, очолюваний видатним географом В.Кубійовичем, вибив для Пачовського гарну чотирикімнатну квартиру і невелику пенсію. Тоді ж старий поет очолив Львівську організацію письменників.
Помер він на самий Великдень 5 квітня 1942 р. Його похорони на Личаківському цвинтарі перетворилися на величну маніфестацію. Процесію очолив архиєпископ Й.Сліпий (пізніше мученик сталінських таборів, а згодом патріарх Української Католицької Церкви). Хори співали духовні і національні пісні. П.Карманський ридав, мов дитина. З часом на могилі постав гранітний пам’ятник С.Литвиненка.
СКАНДАЛЬНЕ ЗАБУТТЯ
За життя В.Пачовський видав 13 збірок поезій і п"єс. Крім того, опублікував 14 наукових і науково-популярних брошур. Посмертна доля його спадщини виявилася не менш складною, ніж саме життя поета. 1944 р. родині довелося втікати зі Львова від радянських військ. Особливого вибору не було. Старший син Святослав був швагром командира УПА Романа Шухевича. Чекісти знищували людей і за ще менші гріхи. Після довгих поневірянь сім"я переїхала 1950 р. до США. 1984 – 1985 р. нащадки видали найповніше зібрання батькових творів обсягом понад тисячу сторінок. Проте до нього не увійшли драматургія і проза В.Пачовського. П’ятдесят комплектів довтомника було подаровано до бібліотек України. Багато видано на і на Закарпатті. Бібліограф нашої університетської бібліотеки О.Люта уклала відповідний покажчик з 70 позицій. У ньому, зокрема, переклад гімну Чехословаччини, щедрівка закарпатській "Просвіті", багато віршів про історію краю. У напступні роки в Ужгороді перевидано книжку .Пачовського "Срібна Земля", його вірші з"явилися в збірнику "Моя Карпатська УкраЇна". 1999 р. Про нього вийшла ціла монографія Л.Голомб. А 2001р. вийшли з друку матеріали університетської конференції "Василь Пачовський у контексті історії та культури України"
Але В.Пачовський дуже повільно повертається на заслужене місце в історії нашої культури. С.Ярема в журналі "Дзвін" N10 за 1998 р. так висловився про це: "На сьогоднішній день В.Пачовський забутий. Ні одна газета чи журнал не згадали 12 січня цього року про його 120-ті роковини. І якби не ужгородська громада, то ніхто й не пом"янув би його імені". Та чи доводиться дивуватися?! В.Пачовський і зараз був би таким же дисидентом, як і за життя. Хіба не до нас нинішніх звернута "Моя сповідь" (1934 р.). Тут він пише про випробування, які випадуть на долю четвертої Української держави (після Київської Русі, Гетьманщини і УНР), боїться, що, як і в часи татаро-монголів, буде надто багато байдужих українців, так званих татарських людей: "Чи тепер не боятися нам, що розвалом четвертої держави скинемо себе зі становиська рівновартної нації на становисько меншовартісного люду, засудженого на погній сусідам і на смерть, якщо піддамося під сугестію і диктатуру нових татарських людей без творчої снаги, без етики, без почуття післанництва, без внутрішнього імперативу Божого повеління, які доведутьнас до повного смертельного розвалу з Марком Проклятим на чолі?"
Натомість 140-річчя В.Пачовського активно відзначається. Вже відбувся вечір в обласній бібліотеці, зараз проходять вшанування у школах. Автор найпопулярнішого означення нашого краю поступово повертаєтьтся до нащадків.
Сергій Федака.