22 cічня в усій Україні відзначається День соборності, а 21 січня виповнюється 99 років, як наші предки на Хустському з’їзді проголосували за возз’єднання краю у соборній Україні.
Соборність України є запорукою наших самостійності і добробуту. Бо клаптиковим державкам легше диктувати, нав’язувати волю ззовні, аніж великим країнам. Зараз наша соборність проходить найбільше випробування – війною і тимчасовою окупацією частиною території.
Хоча українці борються за свою вже багато віків. Чи не вперше її спробував забезпечити князь Роман Мстиславич, який 1199 р. злучив Волинь і Галичину, а ще через три роки взяв під контроль і Київ з Переяславом. Лишалася ще тільки Чернігівщина, але тут на заваді став опір чернігівського клану і рання смерть самого Романа. Вдруге це питання поставив вже аж Богдан Хмельницький, прагнучи об’єднати землі до самого Сяну. І знову ж внутрішні усобиці призвели врешті-решт призвели до розколу по Дніпру.
Парадоксально, але реальну (хоч і обмежену) соборність Україні забезпечували Катерина Друга, Сталін, Хрущов. Варіант з приєднанням до своєї імперії Галичини і Закарпаття розглядав Олександр Перший, та натомість забрав Варшавський край. А Галичину та Буковину в одній державі уперше після княжих часів злучила Марія-Терезія. Робилося то все силами українців, які гинули у складі російського та австрійського військ. Зовнішньою політикою Росії з 1780 по 1799 р. відав О.Безбородько – перший і фактично останній ефективний дипломат-українець, чиїми руками творилася соборність – хай і під чужими прапорами.
Вперше же під власним прапором соборність вдалося проголосити тільки 1919 р. Правда, для тодішній українських політиків вона була більше засобом, яким невдало намагалися вирішити оборонні проблеми. 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані Києва урочисто був проголошений Акт Злуки:
“Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна”.
Цій події передувало кілька десятиліть боротьби. Ще у гімні П.Чубинського чітко прозвучала формула – “від Сяну до Дону”. Вона є ключовою в усьому тексті і пояснює, чому саме ця пісня стала національним, а відтак і державним гімном. 1918 р. П.Скоропадський став на практиці домагатися, аби всі українські етнічні землі увійшли до його держави. Ситуація принципово змінилася на краще із проголошенням у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки. Уже в грудні 1918 р. у Фастові вона підписала попередню домовленість про злуку з Великою Україною. Але частина галицьких політиків опиралася такій перспективі. Мовляв, Наддніпрянщина все одно врешті-решт опиниться у складі Росії, а разом з нею ризикуємо і ми. До того ж було і конфесійне напруження між греко-католицькою Галичиною і православною Наддніпрянщиною. Тому справа соборності просувалася зовсім не автоматично. Її прихильникам у Галичині (а таких було теж дуже багато – не так у столицях, як у місцевих громадах) довелося активно поборотися за це. Та врешті-решт 2-4 січня 1919 р. на сесії Української Національної Ради у Станіславі було твердо вирішено іти на злуку, незважаючи на всі ризики. В результаті Акт Злуки таки відбувся, хоча і мав більше символічний, ніж реальний характер. Його історичне значення в тому, що обидві сторони – і західні українці, і східні – чітко продемонстрували своє бажання жити разом. Реально же об’єднати ці території вдалося тільки через два десятиліття, в умовах другої Світової війни. Але жити разом ми не навчилися вповні навіть і по сьогодні. Мабуть, цей процес триватиме ще не одне десятиліття.
Що ж до нашого краю, то закарпатські же політики (і ширша публіка) були 1919 р. налаштовані не так на входження нашого краю до ЗУНР, як на значно ширше об’єднання – в рамках усіх українських земель. У ті часи наші земляки знали про Наддніпрянщину зовсім нічого: там говорять такою же мовою, як тут, і там є хліб, багато хліба. Ці два аргументи виявилися вирішальними. У ті дні в десятках сіл відбулися сходи, на яких приймали резолюції: “Хочемо до України”. Свого часу їх було опубліковано у збірнику документів “Шляхом Жовтня”, потім їх неодноразово передруковували.
Але реалізувати значний поборницький потенціал Закарпаття виявилося дуже тяжко. Українські націоналісти з Галичини, на жаль, не надто переймалися Закарпаттям. 1918-1919 р. Галичина (ЗУНР) планувала обмінювати свою нафту на озброєння з Угорщини, тому серйозних претензій на наш край не висувала. У липні 1944 р. генерал УПА Богдан Зубенко (це псевдо) у своєму наказі до підлеглих знов пояснював, чому УПА вирішила не воювати з угорським військом: “Ми не можемо боротися за жменьку землі і в той же час своєю найкращою батьківщиною – територія якої більша навіть за Францію – поступитися Москві”. Так черговий раз Закарпаттям пожертвували заради здобуття сильного союзника (Угорщини). Згодом Василь Маркусь, який був членом ОУН і делегатом Першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України, голосував за возз’єднання, заявив у своїх спогадах: «За іронією долі, всеукраїнські устремління реалізувалися тими, хто тривалий час боровся проти всього українського; навпаки, українські націоналісти лишилися осторонь цієї діяльності, яка відповідала їхнім найглибшим почуттям”
В результаті головну роль у возз’єднанні Закарпаття відіграли, з одного боку, місцеві комуністи на чолі з Іваном Туряницею, з іншого боку, особисто М.Хрущов. Останній не мав якихось сентиментів до закарпатців, з його волі репресовано тисячі наших краян, він особисто ініціював вбивство єпископа Т.Ромжі. Але дуже кривава Карпато-Ужгородська операція 1944 р. переконала і Хрущова, і весь генералітет, що більше радянські війська не повинні мати перспективу колись у майбутньому ще раз прориватися через Карпати. Перевали, а відповідно і певна територія за ними мали увійти до складу СРСР. Оцей геостратегічний аргумент став вирішальним. Сталін, від волі якого тоді все залежало, в принципі, був на проти, але він уже грав по-великому: прагнув не відривати від сусідніх держав по шматочку, а включити їх повністю під вплив Кремля.
Тому він відмовився від Холмщини (її теж пропонував приєднати М.Хрущов) і Південної Мараморощини (там розгорнув активну діяльність І.Туряниця), проте на інкорпорацію Закарпаття все-таки дав добро.
Статус Ужгорода після возз’єднання змінився. Він став прикордонним містом, до того ж сильно мілітаризованим. Звідси вівся нагляд за новими державами радянського блоку. 1956 р. цей плацдарм було використано для придушення революції в Угорщині.
1968 р. по Ужгороду прослідували танкові колони на придушення “Празької весни”. Ужгород перестав бути подібною загрозою для сусідів тільки після унезалежнення України. Зараз Закарпаття і особливо Ужгород є мостом України до Угорщини і Словаччини, а також мостом загалом з Євросоюзу до України. Тільки тепер починає по-справжньому розкриватися наш туристичний потенціал. У перші радянські роки прикордонний Ужгород взагалі був закритим містом, та й потім туристичну галузь тут не надто толерували, вона почала більш-менш розвиватися хіба що з 70-х років. Водночас соборність України відіграла дуже позитивну роль у долі Ужгорода. Котли створювався наш університет сюди прибули фахівці практично з усіх областей України. Без них становлення вузу було би значно тривалішим і боліснішим. Щедро поділилися з нами своїми зібраннями різні музеї і бібліотеки України. На Закарпатті у перші радянські роки працювало 5000 вчительок з-за перевалу, які спільно з місцевими кадрами і перетворили нашу область у край суцільної письменності. У творенні закарпатської промисловості, особливо ужгородських заводів і фабрик теж брала участь ціла Україна. Звісно, й інші республіки тодішнього СРСР, але найбільше все-таки індустріальні центри самої України. Зараз частка приїжджих з інших областей України є чи не найбільш вагомою у наших рекреаційних закладах. Таким чином, соборність для Ужгорода є не просто красивим принципом, а однією з підвалин благополуччя нашого міста.
Чи спроможне сучасне Закарпаття давати якісь консолідуючі імпульси цілій Україні? Так було, коли наші турбази приймали дітей Алчевська. Нині маємо на владному олімпі у Києві аж 18 народних депутатів з Закарпаття, віце-прем’єра (І.Климпуш-Цинцадзе), здатні єднати всю країну або у симпатіях до них, або ж у глузуванні з них. Кожен з цих двох десятків політиків “обростає” там своєю закарпатською же командою. Обласна еліта починає грати все помітнішу і водночас ризикованішу роль у загальнонаціональних розкладках. Водночас наш край має унікальний досвід згуртування різних етносоціальних груп, що притиралися віками, має потужну внутрішню діаспору по всіх українських регіонах, має чимало апробованих часом механізмів консолідації. Ми не є ані індустріальною областю, ані хліборобською. Та якщо закарпатцям вдасться випромінити свій соборницький досвід на всю Україну, це буде найбільш гідний внесок у спільну справу творення єдиної нації.
Сергій Федака.