3 березня 1917 р. кілька десятків українських політиків зібралося у київському Педагогічному музеї, аби домовитися про спільні дії в умовах революції, що почалася у Петрограді.
Проте першого дня так ні до чого домовитися і не вдалося, оскільки цей мікроскопічний політикум зразу розколовся на дві групи – більшу помірковану і меншу, але дуже активну – радикальну. Перші остерігали, щоб не наламати дров, другі вимагали негайно узяти курс на проголошення незалежності. Тому довелося збиратися наступного дня, коли й було утворено Центральну Раду – спершу це було щось на кшталт дискусійного клубу, який з часом набував певних рис парламенту. За новим стилем це було 17 березня. Тому рівно через століття нинішній Президент П.Порошенко своєю спеціальною промовою у Національному музеї історії України започаткував відзначення 100-річчя від початку Української революції. У цьому виступи фактично розвинуто ті тези, які виголошувалися ще минулого року, коли підписувався президентський указ про відзначення революційного ювілею.
Цих тез кілька: по-перше, розділені сотнею років події сильно перегукуються між собою, по-друге, головною помилкою тодішній революціонерів були їхні внутрішні усобиці та неподолані ілюзії щодо Росії, по-третє, нинішня влада врахувала ті уроки і не допустить повторення тодішніх помилок. Зараз усе мовилося максимально емоційно, з різкими випадами проти української опозиції, котра свідомо чи не свідомо підігрує інтересам Кремля.
Безперечно, революція 1917-1921 р. виявилася незавершеною, а її результати – половинчастими. Головним її результатом стала поява на політичній карті світу УНР зі своєю чітко окресленою територією і дуже слабкою, але все-таки владою. Далі вона еволюціонувала у гетьманську державу, знову в УНР, прийняла до свого складу західні землі, потім втратила їх, була окупована червоними військами і перетворена на УСРР, далі її суверенітет з кожним роком ставав усе більш і більш символічним, але головне, що ця “географічна новина” з’явилася і продовжувала існувати й надалі. Багато десятиліть це була просто державна форма, наповнена мінімальним змістом (існувало багато державних атрибутів, але всім реально керували з Москви), тільки після 1991 р. ця започаткована ще 1917 р. форма поступово почала наповнюватися все більшим змістом. Цілком повнокровною державою Україна не стала ще й понині, тому боротьба триває.
Різні українські політичні сили сто років тому орієнтувалася на підтримку різних зарубіжних держав, які до того ще й воювали між собою. Англія і Франція, що перемогли у тодішній війні, повважали на початку 1919 р. цілком самостійну Україну нежиттєздатною, це і призвело до подальшого латентного існування української державності усередині велетенського російського державного організму. Зараз сумніви Заходу щодо життєздатності України нібито й менші, ніж тоді, але все одно присутні.
Повалення гетьманської держави Директорією – найбільш драматичний момент української революції. Схоже, що коли П.Порошенко говорив про гіркі уроки, мав на увазі перш за все саме оце. Повстанці тоді хотіли утвердити значно більш патріотичний і демократичний (а також соціалістичний) режим, ніж був за гетьмана, але втратили навіть ті набутки (зовсім немалі), які були напрацьовані і закріплені П.Скоропадським. Це був той випадок, коли гонитва за журавлем у небі призвела до втрати синиці у руці. Застереження від цього проходить червоною ниткою через усю президентську промову.
Справді, у самій глибині української психології є щось фатальне: маючи певний мінімум, легко ризикуємо ним, аби отримати щось на порядок значніше, проте в результаті губимо і те, що мали на початку. Нинішня олігархічна влада в Україні, тисячею ниткою зв’язана з тією самою Росією, страшенно нагадує команду П.Скоропадського. Україна знову перед тими самим граблями, які одного разу вже болюче вдарили по голові. Тоді повалення П.Скоропадського виявилося рубежем, після якого почався дворічний спуск згори і вповзання в окупацію. Зараз ситуація знову максимально схожа.
Ювілеї на те і лані, щоб перевірити, як ми засвоїли уроки минулого, які висновки з них зробили. Чесно кажучи, нинішній ювілей не так благосний, як тривожний: він покаже, чи зможемо ми перестрибнути через чергову спокусу, чи знову опинимося у тій самій колії повторення пройденого.
Сергій Федака.