Відзначення третьої річниці нещодавньої української революції пройшло максимально сумбурно.
У столиці були спроби антиурядових акцій, які звелися кінець кінцем тільки до розбиття вікон абсолютно “лівого” косметичного салону. Брутальнішої пародії на трагедію 2013-2014 р. годі було придумати. У провінції взагалі повний цвинтар. Через пару днів після такого ювілею Захід продемонстрував, що зовсім не чекає нас у себе: ніякий безвізовий режим українцям не світить ані зараз, ані найближчим часом. Не дивно, що гальванізувався В.Янукович, вийшов перед телекамери: ну і заради чого ви мене виганяли? Їжте тепер усе це, хоч повилазьте. Не здивуємося, якщо на президентських виборах-2019 він виставить свою кандидатуру.
Усі нинішні болючі суперечності зумовлені у кінцевому підсумку суперечливістю самої Революції гідності, яка їх і породила. Справа не тільки в тому, що в Україні всяка революція закінчується неминучою руїною і породжує кадрову турбулентність. Дана революція мала і свою специфіку.
Адже вона була здійснена українськими олігархами з метою повалити автократичний режим В.Януковича, при якому «Сім’я” почала підбиратися до їхнього власного бізнесу. Саме олігархат здійснив масштабне матеріально-технічне забезпечення протестних акцій у столиці, відтак перенесення протестів у більшість областей, блокування обласних і районних адміністрацій, інформаційний супровід на олігархічних телеканалах.
Натомість обличчям протестів став не чисельний, але активний середній клас України. Його представники усіляко світилися на різноманітних телевізійних шоу і мітингах. До нього примикав специфічний прошарок представників різноманітних громадських організацій, які фінансувалися міжнародними грантами.
Масовість революційним подіям забезпечили ширші прошарки населення, які дійсно балансували між звичним для них способом життя і відсутністю перспективи на найближче майбутнє. Саме цей прошарок поніс найбільші людські жертви і саме він найменше виграв від революції. Чесно кажучи, тільки програв. Рівень життя за три роки впав у кілька разів. Робочі місця продовжують скорочуватися. Кримінальна злочинність зростає небаченими темпами, розвалені правоохоронні органи наразі не справляються з її викликами. Перспектив попереду ще менше, ніж за старого режиму.
Всяка революція вагітна контрреволюцією. Головні дивіденди від неї здобувають ті, хто найбільше вклав у неї коштів. Олігархічний устрій в Україні після революції максимально зміцнився і є зараз сильним як ніколи. Між різними кланами, які за В.Ющенка нещадно гризлися, за В.Януковича мусили шукати спільну мову, тепер встановився майже ідеальний консенсус. І все-таки він далеко не повний. Олігархи, які орієнтовані переважно на експортні операції, вимагають зняття всіх обмежень з вивезення української сировини. Для них зараз слушна нагода розпродати все до останнього і остаточно перебратися самим за кордон. Їм опонують ті, хто орієнтований на власне виробництво: ніякого експорту сировини, будемо переробляти її самі. Президент робить реверанси то в бік одних, то в бік інших, породжуючи тим безперервні війни у середовищі митників. Це його танго дістало вже геть усіх, в результаті країна взагалі нікуди не рухається.
Захід черговий раз переживає розчарування в Україні. Принаймні, робить вигляд, що розчаровується. Насправді ж причин для негативних емоцій він не має. Експортно-імпортні операції набули небаченого раніше розмаху, вивіз з України дешевої робочої сили і абітурієнтів наростає. Дехто хотів би ще й заволодіти українськими чорноземами, але оскільки наш парламент найближчими роками буде цілком недієздатним, з цим доводиться чекати.
Грудень і січень в Україні є суціль святковими, точніше неробочими. А от з лютого усі внутрішні суперечності, які доти нікуди не зникнуть, а тільки загостряться, знову вийдуть назовні. То ж весна може принести черговий сплеск протесаної активності, причина якої коренитиметься навіть не так у провальних соціально-економічних показниках, як у повній психологічній безнадії для переважної більшості населення.
Сергій Федака.